Відірвалась душа й полетіла..

І немає шляху зворотнього

Віддаляючись,мерехтіла

Залишивши в мені самотнього..

 

Чоловічка зовсім маленького..

Він сидів,підігнувши ніжки

І з розсудливістю старенького

Споглядав втікачі-доріжки

 

Він не плакав, і не сміявся

Він не знав ані щастя, ні смутку

Струн душі ніхто не торкався

Бо пішла та увічну відпустку..

 

Вже б здавалось,немає надії

Він приречений на байдужість

І ніколи..ніколи вії..

Не відчують від сліз вологість..

 

«Відібрало назавжди мову

І ні пари з вуст,і ні жесту»

Бачиш, цитую знову

Бо душа вимагає протесту!

                                                                                                                  Елтон Трублад

Дивуюсь спокою своєму

І вірі в те, що ти зі мною.

Ніби зв’язало міцно щось нас

І не втікти вже нам від цього.

Хотіла б щоб і ти відчув це, Та й перестав не довіряти. В житті буває звісно всяке. Зла світу нам не подолати.

Тут сонце світить, тут іде гроза. Тут буревій. Безжально злива полива. За нею знову сонце вигляда. Бува похмуро і туманно.

Нехай Тобі стане краще.. 
Єдине, що зараз прошу!!! 
Думки нехай стануть ледащі 
Про це їм в листі напишу.. 

Пробач, якщо раптом занадто 
Я силюсь тобі помогти 
Та й, зрештою, «help» мій не надто 
Своєї сягає мети.. 

Здається, себе ж запевняю? 
Та це так, здається, повір! 
Свідомість свою полишаю 
І дах мій торкається гір.. 

Я просто попрошу у Бога 
Для Тебе спокою й тепла 
Нехай би оця допомога 
До тебе як сонце прийшла..*

І все ніби як треба

День видався чудовий

Та все ж якось не звично

Що він минув без тебе

І посмішка не гасне

І очі мої сяють

От тільки тебе дуже

В житті не вистачає

Не заню де ти зараз

Коли вже повернешся

Розкажеш, що там сталось

До мене посміхнешся

Важко,боляче,неможливо
Серце тисне на душу,мов камінь
Замість сліз якась злива
Тихий шепіт із вуст «Амінь»

Я відраду в віршах знаходжу-
Зараз спершу була трохи «вбита»
Із думок тих повільно виходжу
Там сльозами вже вся накрита

Але раптом – якесь прозріння
Щось прозоре для мене відкрилось
Теплий подих мого розуміння
І нарешті та біль втомилась

Значить є, приходить відрада
Якийсь спокій вже в двері стука
І життя не «Верховна рада»
Де лиш галас, сморід і скука

Тому зараз чую довіру
Так довіру!Й за тебе радість
Входжу ніби в якусь квартиру
Замість номера, назва «Вдячність»…

Димить «Гламур». Її думки в полоні літа-
Зникають мляво з кожним подихом журби.
Сама. Став бавитись волоссям вітер,
Примруживши їй очі. Погляд в нікуди…

Промінням сонця на бокалі з-під вина
Виблискують останні каплі сподівання:
«Можливо він прийде, не залишуся сама.
Я вірю що мине… я вірю у кохання!».

Він не найде й вона це добре знає.
Його нема — він це вино, що допила.
Він — це журба, що душу розриває!
Вона зробила що змогла… Пішла.


Інші мої вірші також можна знайти тут: http://www.moivirshi.com.ua/my/ivanko