Грянул гром, глуша все звуки,

Дождь стеной, померкнул день,

Предаваясь дома скуке,

Ищу в тьме немую тень.  

Необъятна мысль лениво  

К небу тянется крылом,  

В мраке странник молчаливый,  

Тьмой укрыт, живет огнем.

В бесконечные дороги,

Сердца жар ведет вперед:

В бури, горести, тревоги,

Край, где нас никто не ждет.  

Я же знаю, ты же можешь,  

Увидав огонь в пути,  

В дождь стеной и в бездорожье  

Сквозь туман мой дом найти.

Что ж ты медлишь, где ты, странник?

Тьмой укрыт, живешь огнем,

Сердца своего изгнанник

Знай, бурь нет, где есть наш дом.  

т.е.с.  25,05,09

Не тревожьте скрипку музыкой души, -

Это только отблеск, жизни миражи;

Снова день вчерашний в снах грозой гремит,

И под дождь ненастный сердце в тьме молчит.  

По аллеям мокрым проливным дождем,  

И цветы завяли, мой печален дом,  

Тишина ненастна, лишь часы идут,

Монотонных капель раздается звук.

Выйдешь на аллею – влагой дышит ночь,

В сырость запах зелени слезы гонит прочь,

Или нет, не гонит – навевает вновь,

Скрипка плачет струнами, а в душе - любовь.  

Не’жна, нераскрытая, чистая – хрусталь,  

Предана, растерзана, из обид – вуаль;    

Где-то счастье стелется под ноги цветком,  

Мне ж порою кажется только угольком.  

т.е.с. 23,05,09

Душі лунка провінція...
Наповнилась по вінця я
Печаллю знов. І холодом
Я обплела слова...
Весна по світу ходить -
І зроджує дива!
Навколо - світло й кольорно!
А в закутках душі -
Все холодно... і холодно...
На луках - спориші
Плетуть свою небаченість,
Кульбаби ген жовтять,
І перші сни обачно так
В повіках мерехтять.
Скрізь - сонцесяйно й зелено!
У радість увійти б!
Набрати сміху в пелену,
Жука в траві знайти,
Тополевому пухові
Розхристать світ тісний...
Побачити б, послухати
Симфонію весни...

Утома заліплює очі
в'язким пластиліном...
І я - розпадуся на сотні
шматочків нетлінних,
Щоб в іншому світі
пробитися
паростком пружним,
І народитися -
знову! -
крикливо
й болюче-натужно...

Сама постелила.
Лягла - сама.
Навіть думати -
заборонила.
Його - нема.
Підходить зима
до свого останку...
А завтра ізранку
дивитимусь
сумно в вікно.
Давитимусь
кавою. А вино -
Залишу
На свій вихідний.
Й сумлінно
запишу
У пам'ять-сувій,
Що - знову - не мій...
Давно, як давно
Ти щез, ти розтанув,
У згадку лиш канув,
У дні, що минули.
І я не почула,
Як тихо пішов...
І смуток зійшов
Великим, величним,
Пробудженням вічним
від спраглого сну.
Я ляжу -
Та знов не засну.
Чекатиму.
Тихо страждатиму,
І непомітно,
Із шелестом вітру
Полину
в примарну весну...

Довкола гамір, шум... і натовп у екстазі,
Немов молитву, ловить тихі фрази...
Скипає, шаленіє у жалю
Від слів простих "тебе люблю..."
...А я - усе продовжую любити!
У світлі, в темряві, у пустоті, у квітах,
Продовжую картатись і кричати -
Нечутно, німо! Для усіх - мовчати.
Й хапати твої очі у мигтінні
Вогнів, шумів, і мови жеботінні,
І животіти настроєм, і пити
Палке очікування сплющеної миті.
Й судома сполохом майне у скронях,
І задрижить бажання у долонях,
В словах - молитвах, у словах - прокльонах!
Й чекаю - незворотньо й неминуче -
На доторки, на погляди пекучі,
На схвалення моїх найперших звуків -
Й на теплі, спраглі, рідні твої руки,
І на невміле ще твоє вітання.
На сон - у сні... на втрачене кохання.

                                                                                                                      

Слів на описи не трачу, словом не передаси

Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.

Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, люди, їх.

                                         (ВасильСимоненко)

                                                     

Над морем височить важка руїна храма.
А Смерть задобрила сей дикий горб
героїв бронзою та мармуром богов
де трави степові насам вечері правлять.

Бува, чабан, прогнавши череду`,
на дудці заграва стари`й наспі`в-
і Небо аж до обрію приспить,
у чорне вдягне хмароньку руду.

Земля плющем аканти повива,
по-материнськи пестить щовесни`
колони підупалі, ще рясні.

...Але людина гімни забува,
уно`чі не тремтить, небога, ревно
ґди Море ляментує по сиренах.

переклад з французької Терджимана Киримли

 

Ти - не знаєш.
Я - не знаю.
Загубились
У собі.
Не чекаєш.
Не чекаю...
Ні мені,
А ні тобі -
Не пізнати,
Не відчути
Біль утрати,
Біль спокути.
Бо - не мали.
Бо - не вміли...
Було мало,
Було біло,
Чисто так
І так разюче!
Дивний смак
І смак пекучий -
Не пізнаний,
Не жаданий...
Лише - рани,
Стерті рани
Залишили
У минулім.
Відболіли.
Відстаждали.
І назавтра -
Все забули...

Промчав по обрію очей
Промінчик босий...
Із серця спрагло потече -
мов спів срібноголосий -
Тоненька нитка болю.
Сумую за тобою...
За порухом твоїм...
Щодень я плачу.
Вустам шепчу чужим -
"Карай, палаче..."
Просипався зерном у сміх
Сліпий окраєць...
Й, впустивши шанс на гріх,
Постукаю до раю.