сама...

Сама постелила.
Лягла - сама.
Навіть думати -
заборонила.
Його - нема.
Підходить зима
до свого останку...
А завтра ізранку
дивитимусь
сумно в вікно.
Давитимусь
кавою. А вино -
Залишу
На свій вихідний.
Й сумлінно
запишу
У пам'ять-сувій,
Що - знову - не мій...
Давно, як давно
Ти щез, ти розтанув,
У згадку лиш канув,
У дні, що минули.
І я не почула,
Як тихо пішов...
І смуток зійшов
Великим, величним,
Пробудженням вічним
від спраглого сну.
Я ляжу -
Та знов не засну.
Чекатиму.
Тихо страждатиму,
І непомітно,
Із шелестом вітру
Полину
в примарну весну...