Над морем височить важка руїна храма.
А Смерть задобрила сей дикий горб
героїв бронзою та мармуром богов
де трави степові насам вечері правлять.

Бува, чабан, прогнавши череду`,
на дудці заграва стари`й наспі`в-
і Небо аж до обрію приспить,
у чорне вдягне хмароньку руду.

Земля плющем аканти повива,
по-материнськи пестить щовесни`
колони підупалі, ще рясні.

...Але людина гімни забува,
уно`чі не тремтить, небога, ревно
ґди Море ляментує по сиренах.

переклад з французької Терджимана Киримли