хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «вірші»

Похмурий ліс розлігся навкруги...

Похмурий ліс розлігся навкруги,

Застигло в хмарах небо невисоке,

Мовчать в гіллях крилаті хижаки

І Одін погляда кривавим оком.

Десь простором заманюють степи,

І кличе море хвилями крутими,

А тут лежать пожовклі черепи,

І посмішками шкіряться пустими.

Ідуть літа, будуються міста,

Загублені народи йдуть в минуле,

Одного хлопця зняли вже з хреста,

Але того у лісі ще не чули.

Ялини тихо доживають вік,

Потроху розкида на землю хвою,

Та жадібно чека на новий крик,

Як принесе хтось півня під пахвою.


Осіннє небо в сірім оксамиті...

Осіннє небо в сірім оксамиті,

Вологою тече вечірня мить,

Цей дощ такий, що хочеться любити

Усе, що він у вікна шепотить,

Усе, що світом сховано у ньому,

Заплетено в прозорі ручаї,

А може, він розкаже невідоме

Про ту, що сни відвідує мої?



Помовч, мій день, у тебе є цей хист...

Помовч, мій день, у тебе є цей хист.

Навіщо ти приховуєш відоме?

Нехай тепер говорить падолист

Про затишок чудовий та про втому.

Про сине небо з клаптями хмарин

Та несміливий приморозок ранній,

Про сіро-голубий аквамарин

У ідеально круглій калабані.

Не треба знов осіннього плачу,

Для цього знайдемо ми інші дати.

Помовч, мій день. І я теж помовчу.

За нас сьогодні є кому сказати.



Торкається осінь воріт...

Торкається осінь воріт,

Не хоче, красива, розлуки,

І вечір приходить мов кіт

Та проситься мило на руки.

Тече із думок потічок,

Слабенький, та вистачить нині,

Я душу закрив на гачок,

Нехай хоч тепер відпочине.



А у неба очі – сині...

А у неба очі – сині,

Сонце сили береже,

Й журавлине голосіння

Не голоситься уже.

Осінь пише заповіти,

Рве на листя золоте,

Струменіє свіжий вітер

Та про щось своє гуде.

Почорніли в тузі ниви –

До весни ще днів та днів,

І хитає ліс журливий

На гілках уривки снів.


Крапає дощ...

Крапає дощ.

Осінь.

Вітер в трубі

Виє.

Неба нема

Зовсім,

Тільки одна

Мрія.

Мрія про щось

Інше,

Може й ковток

Раю,

Але буде

Тиша.

Ти не гукнеш.

Знаю.



Парк осінній в пару акрів...

Парк осінній в пару акрів,

Дике бігає маля,

Я – спокійний. Чищу чакри,

Небу носа підставля.

Десь вистукують вагони

(хтось кудись і щось везе),

Сонце котиться червоне

По захмарному шосе.

Тішить ясністю погода,

Сяють вікон вітражі,

І торкається свобода

До схололої душі.


Спіймали хмари сонце в сіті...

Спіймали хмари сонце в сіті

І вітер дмухає невлад,

Застигло небо у граніті

Невелелюдних еспланад.

Палають сальвії червоні,

Жебрак канючить мідяка,

Куняє голуб на долоні

Кафешантанного дашка.

Нема осіннього прозріння,

До невідомого стремлінь,

І я в компанії із тінню

Нудьгу вигулюю і лінь.


Пора душі. Пора осіння.

Пора душі. Пора осіння.

Пора думок та каяття.

Пора збирати все каміння,

Що розкидалось за життя.

Пора свою трусити пам'ять,

Складати з підсумків есе,

Бо буде світ, де тіні навіть

Про тебе знають, мабуть, все.


Небесний світ в окриленій журбі...

Небесний світ
В окриленій журбі
Кружляє над долонею
Земною,
Спиняти літо?
Хай іде собі,
Якщо йому недобре так
Зі мною.
Хай забирає почуття
Моє,
Яке плекав до нього
Місяцями.
Нехай іде. У мене осінь
Є,
Яка мене кохає
До нестями.