Може, це весна?
Хто із пут-оковщастя виплітає?
Може, все це сонкелихом вина,
Що з весною в тон,так думки спиває?
Чи торкаюсь хмар,
чи тону в морях?
Мов в полоні чар –я не розумію…
То як ніч дощу,то як день мій шлях…
Та не відпущу
ні на крок надію!
Буду з срібних рос
пити той нектар,
Що від сонця й грозналились бажанням…
Наяву чи в сні –
Але вище хмар!
Яскравіше зір!Може, це кохання?
Робота важка, зарплатня – копійчина.
А де ж справедливість? Немає...
Зневірившись, люди біжать на чужину,
стареньких батьків залишають.
А грошей то треба: на хату, на дачу,
на Греції миле осоння...
Нехай я тих Грецій повік не побачу,
зате є в батьків моїх доня!
В дитини навчання, квартиру їй треба –
спішать закордон мама й тато,
забувши, що вчитися треба для себе,
не все ж бо доречно купляти.
Не маю я шуб, діамантів, перстенів,
авто тільки сниться ночами...
Багато чого мені не по кишені,
зате в моїх діток є мама!
Навіщо наряди, принци
І пафосних слів єлей?
Мені би – потерті джинси
І сонце твоїх очей.
Мені би – старі кросівки,
Де шпильок нема й оздоб,
Мозаїкою бруківки
З тобою блукати щоб.
Й, відкинувши всю манірність,
Під міста вечірній блюз
Мовчати солодку вічність
Удвох про п’янке «люблю»…
Не проклинайте, нене, діточок!
Вони не схиблені, вони ще просто діти,
вони нанесли в хату грудочок
не для того ,щоб Вас тим розгнівити,
Не проклинайте,бо страшніш нема
за необачні мамині прокльони,
які випалюють всі нутрощі до тла і залишають попіл на долонях. Не проклинайте ,матері ,дітей, бо їхня сила з вашої струмує, а ліпше притуліть їх до грудей, хай серце з серцем разом запульсує...
Чекаю дива. Світлого і справжнього –
Не глянцю бутафорію дешеву,
Не казку, зшиту з мотлоху прадавнього,
А дива, що життя напоїть древо.
Я хочу сонця у очах барвистого,
Не у небес позиченого, – свого,
Щоб хмільно, мов би від вина іскристого
П’яніти від кохання до знемоги.
Малюю мрії променем, розхитаним
Турботами, проблемами, сльозами.
Любов – і досі книга не прочитана,
Запилена, із жовтими листками…
А я малюю. Промінь сонця рідного.
Хоч, може, й лінії іще виходять криво…
Чекаю дива. Справжнього. І світлого,
Щоб впевнено сказати: «Я щаслива!»
