З літер складається слово,
Слів поєднання – вже фраза,
Фрази сплетемо в розмову
Й зникне самотність одразу.

З дотиків губ – поцілунок,
З подихів – ритми бажання,
З такту сердець – подарунок
Долі, що зветься кохання.

Нотка до нотки – й акордом
Щиро вони озовуться,
Всі ці акорди в не горду
Й світлу мелодію зллються.

Шепіт до шепоту – мрія,
Ніжність до ніжності – миті
Сплеску любові й надії,
Снами польоти умиті.

Слово складається з літер,
З нот – переливи мелодій…
Тільки от серце розбите
Скласти з частиночок годі.

Ці печалі – журливі зориночки,
Що у небі сльозами заплакані,
Ці розлуки – маленькі росиночки,
Світанковим промінням налякані.

Ці тривоги – проспівані нотами,
Перепишеш – колишня мелодія,
Хай красива і хай з позолотами,
Та забуду її при нагоді я.

Ця любов – безперечно гармонія,
Не криклива, божественна, зніжена.
Залишаюсь сліпою в полоні я
До безумства тобою утішена.

Це чекання – заквітчане полечко,
Де зерно пророста не зіпсоване,
Ці сльозинки – промінчики сонечка,
Що черствою душею заховане.

Ці надії – свіча, яка спалює
Почергово поразки й досягнення,
Це життя – боротьба, що затягує,
Нескінчені бажання і прагнення.

Що зі мною коється?

Що зі мною діється?

Хочеться спинитись,

А душу несе..

Хоче їй щирості,

Хочеться їй вірити..

Омани боюсь..

Привіт!

Привіт…

Я стільки тебе чекав…

Я марила так тобою…

Ти йдеш? У слід

Залиш хоч надій причал.

Пробач, що здалась без бою…

Зажди! Не йди!

Я так й не сказав тобі,

Як довго чекав на тебе…

Поклич… Вкради…

Сховай мене від дощів,

Хай сердиться хмарне небо…

Ти чуєш стук?

Це серце моє з грудей

Вистрибує – ти зі мною…

Сплетіння рук…

Я п’ю аромат плечей…

Бажання знов пеленою…

Відчуй! Бажай!

Я хочу для тебе лиш

і дихати, й мріяти, й снити…

Не відпускай!

Не можу…

Не мій…

Залиш

хоч мрію тебе любити…

Наллю у келих терпкого вина
Напівгіркого – як життя чи доля.
Ви не подумайте, я п’ю, ні, не одна, –
Зі мною ніч і зір ясних доволі.

Напівпорожній келих пригублю,
Смакуючи краплинами самотність,
І що комусь люблю чи не люблю? –
Байдуже. Навіть сни зі мною згодні.

В вікні спітнілому сльозити буде ніч
І умиватись в місячнім проміння,
Торкнись думок, очей моїх і пліч
Своїм теплом крізь дотики осінні.

Почуй мене, в політ мене візьми,
Бо я без тебе гасну і німію.
Я п’ю вино, щоб вмити ним думки…
Знайди, прошу, мене моя надіє!

Вдихну осінні пахощі, до дна
П’ючи цю ніч бажану і нестримну.
Ви не подумайте, я п’ю, ні, не одна, –
І повний мій бокал наполовину.

Проснусь. Зісковзну тихо з ліжка
Босоніж пройдусь по кімнаті,
Відкрию вікно, занавіску
Й потону в нічнім ароматі…

В ліхтарно ледь тусклому світлі
Дивитимусь сонно на місто,
На зорі до блиску розквітлі,
На сліз горобини намисто.

Полину із вітром осіннім
Дерев цілувати волосся
І в місячнім диво-промінні
Я тиші нап’юсь стоголосся

Лиш міста вогні в видноколі
і ніч свою казку сплітає…
Як гарно! І ти мимоволі
всміхаєшся й все забуваєш…

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком,
без лишніх запитань, без віри в час…
У суєті в  буденно-сіру книжку
записуєм штрихи банальних фраз…

Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу»,
мільйони справ, у голові бедлам…
Встигаєм все… Лише заглянуть в душу
чомусь завжди бракує часу нам.

Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай
почути найдорожчі нам уста
і витерти сльозинку із обличчя
тих найрідніших, що для нас – життя.

Ніяк не встигнем в вихорі емоцій
сказати їм таке просте «пробач»,
а потім знов втрачаєм віру й спокій
і все приписуємо смузі із невдач.

Знов спішимо… А, може, все ж нам варто
спинитись – не запізно б лиш було,
бо що життя – маленька долі карта,
і та легкозаймиста як на зло.

Для усмішки не треба так багато,
Для радості не треба зір озерце, –
Лише навчитись миті відчувати,
Що стукають із ними в наше серце.

Для струн душі смичка із чар не треба,
І магій слів не потребує щирість,
Із них весь світ малює пісню неба,
Із них життя складає слово «милість».

Для щастя зайві барви веселкові,
Не треба подарунків для кохання,
Вони самі – великий дар Любові,
Лиш берегти їх треба як востаннє.

Когда я смотрю вниз, в открытое окно, что я вижу?
Что смысла нет...

Когда человек кончает жизнь самоубийством, все друзья, знакомые, родственники, сотрудники в шоке. Они не понимают почему так произошло- не было причин! Этот человек был всегда жизнерадостен, улыбчив, не имел никаких серьезных проблем... да и видимых причин так поступить...

Может причин и вправду не было. Просто человек не видел причин. Причин дальше жить...
Отчаянье.
Не дай Бог, быть им захлестнутым. Когда страх смерти, инстинкт самосохранения побеждает желание смерти, невиденье счастливого будущего для себя...

Когда меня одолевает отчаянье, когда не вижу причин жить я смотрю в открытое окно.
Что я вижу?
Что смысла нет... прекращать борьбу за свое счастливое будущее. Я придумаю новую причину улыбаться завтра, и обязательно узнаю в чем же этот смысл есть.
                                                                                  тортика кусок)))