хочу сюди!
-
-
39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років
Замітки з міткою «день победы»
Никто не забыт... Ничто не забыто...
- 07.05.10, 19:30
- Поезія сучасних авторів.
А их осталось очень мало…
Закат в глазах горит устало,
Они на смерть так смело шли,
Чтоб мы нашли свои пути…
Войну я знаю лишь с рассказов,
Мой дед там был не для показов…
Они под пулями сражались,
Чтоб звезды ярче нам казались.
Теряли близких и любимых…
От ран кричали воплем диким,
Они за честь свою стояли!
И жизнь за жизнь все отдавали…
Уважьте тех, кто жив остался,
И помяните, кто не сдался!
Какой ценой всем жизнь досталась…
Спасибо вам за честь и храбрость!!!
21
Страсти по 9 мая: современный вариант неблагодарных потомков
- 07.05.10, 13:40
Признаться, очень уж не хотелось ввязываться в популярную ныне дискуссию под условным названием "Страсти по 9 мая", однако откровенное хамство отдельных политических авантюристов по отношению к памяти Дня Победы, и огромное количество крикливых приспешников "альтернативных версий" тех трагических событий, просто не дают оставаться в стороне.
Более полувека, назад несуществующее ныне государство под названием СССР совместно над государством-агрессором, а над преступной идеологией фашизма. Не для кого не секрет, насколько многонациональна была та страна, и сколь многонациональна была та армия. В одной дивизии, роте, в одном полку, бок о бок сражались с неприятелем украинцы и русские, казахи и молдаване, грузины и белорусы. Их общие боевые подвиги и создали тот праздник, который принято ежегодно отмечать 9-го мая – День Победы над фашизмом.
Прошло чуть более 60-ти лет, и уже совсем немногочисленные ветераны той войны с болью в сердце вынуждены выслушивать то, что называется альтернативными версиями событий 1941-45 гг. То, что на независимом телевидении их демократических государств называют свободной дискуссией во имя выявления исторической правды. А именно, откровенные издевательства над простыми советскими солдатами, которых принято называть «пушечным мясом Сталина» или еще хуже «коммунистическими зомби», навязывание уважения к тем, кто для ветеранов Второй Мировой войны стали символами абсолютного зла.
Тот праздник, в который старики-ветераны могут почувствовать себя неотъемлемой частью общества, а просто сознательные граждане имеют возможность еще раз вспомнить подвиги родных, не вернувшихся с той войны (а ведь такие есть практически в каждой семье не только Украины), увы, превратился в фарс. Нет больше ярких парадов и всенародной благодарности. А есть еще одна трибуна для политических спекуляций, и телевизионное эфирное время для историко-философских кульбитов.
А ведь если разобраться, именно простая потрепанная шинель рядового советского солдата – это и есть тот символ и артефакт, который так долго и тщетно пытаются отыскать отечественные политики. Это символ объединения страны.
В те далекие годы, когда последний солдат возвратился домой с Победой, ни у кого не возникало даже мысли по поводу того, что, всего через одно поколение, неблагодарные потомки посмеют усомниться в значимости того подвига, который каждый день своей фронтовой жизни совершал украинский/русский/армянский… одним словом, советский солдат.
globalist.org.ua
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
8
Письмо солдата.
- 07.05.10, 12:36
- Торжество православия
О письме солдата
В одном из зарубежных изданий было опубликовано письмо простого советского солдата Александра Зайцева погибшего в бою с немецко-фашисткими оккупантами. Это письмо было найдено в кармане простреленной шинели. Меня это письмо потрясло тем, что оно отличается от всех других подобных писем. На Войне можно привыкнуть к страху смерти и даже не замечать его. Но мысли о том, что в любую секунду ты можешь потерять жизнь, конечно-же приходят. И чаще всего приходят такие мысли именно в минуты или часы полного затишья – это хорошо отражено в письме. Ещё это письмо отличается от других подобных, тем, что оно обращено не к матери, не к отцу, не к любимой, а к Богу. Ну и что? -
недоумённо пожмёт плечами молодёжь, - сейчас, можно сказать, все поголовно верят в Бога, на войне – тем более. А то, отвечу, что солдат писал эти, последние в своей жизни, строки, в годы тотального махрового атеизма, когда людям приходилось скрывать свою Веру, а Александр пришёл к Богу возможно в последние часы, если не минуты, своей земной жизни.
Здесь нет пафоса и картинности, здесь разговор с Богом: «Прощай, мой Бог, иду! И вряд ли уж вернусь», - это слова всю жизнь не веровавшего, вернее уверовавшего в последние минуты своей земной жизни, человека, и это простительно. Позволю себе закончить письмо, через шестьдесят пять лет после Победы над нацисткой чумой, по-другому: «Здравствуй, Бог, иду! Сегодня я вернусь!»
В одном из зарубежных изданий было опубликовано письмо простого советского солдата Александра Зайцева погибшего в бою с немецко-фашисткими оккупантами. Это письмо было найдено в кармане простреленной шинели. Меня это письмо потрясло тем, что оно отличается от всех других подобных писем. На Войне можно привыкнуть к страху смерти и даже не замечать его. Но мысли о том, что в любую секунду ты можешь потерять жизнь, конечно-же приходят. И чаще всего приходят такие мысли именно в минуты или часы полного затишья – это хорошо отражено в письме. Ещё это письмо отличается от других подобных, тем, что оно обращено не к матери, не к отцу, не к любимой, а к Богу. Ну и что? -
недоумённо пожмёт плечами молодёжь, - сейчас, можно сказать, все поголовно верят в Бога, на войне – тем более. А то, отвечу, что солдат писал эти, последние в своей жизни, строки, в годы тотального махрового атеизма, когда людям приходилось скрывать свою Веру, а Александр пришёл к Богу возможно в последние часы, если не минуты, своей земной жизни.
Здесь нет пафоса и картинности, здесь разговор с Богом: «Прощай, мой Бог, иду! И вряд ли уж вернусь», - это слова всю жизнь не веровавшего, вернее уверовавшего в последние минуты своей земной жизни, человека, и это простительно. Позволю себе закончить письмо, через шестьдесят пять лет после Победы над нацисткой чумой, по-другому: «Здравствуй, Бог, иду! Сегодня я вернусь!»
Андрей Брэм
Послушай, Бог… Ещё ни разу в жизни
С Тобой не говорил я, но сегодня
Мне хочется приветствовать Тебя,
Ты знаешь, с детских лет мне говорили,
Что нет Тебя, и я, дурак, поверил.
Твоих я никогда не созерцал творений.
И вот сегодня ночью я смотрел
Из кратера, что выбила граната,
На небо звёздное, что было надо мной.
Я понял вдруг, любуясь мирозданьем,
Каким жестоким может быть обман.
Не знаю, Боже, дашь ли ты мне руку,
Но я Тебе скажу, и Ты меня поймёшь:
Не странно ль, что средь ужасающего ада
Мне вдруг открылся свет, и я узнал Тебя?
А кроме этого, мне нечего сказать,
Вот только, что я рад, что я Тебя узнал.
На полночь мы назначены в атаку,
Но мне не страшно: Ты на нас глядишь…
Сигнал. Ну что ж? Я должен отправляться.
Мне было хорошо с Тобой, Ещё хочу сказать,
Что, как ты знаешь, битва будет злая
И, может, ночью же к Тебе я постучусь.
И вот, хоть до сих пор Тебе я не был другом,
Позволишь ли Ты мне войти, когда приду?
Но, кажется, я плачу. Боже мой, Ты видишь,
Со мной случилось то, что нынче я прозрел.
Прощай, мой Бог, иду! И вряд ли уж вернусь.
Как странно, но теперь я смерти не боюсь!
Александр Зайцев
2
Победители
- 07.05.10, 09:49
Классный сайт во Флэш, показывающий ход Великой Отечественной по карте и дает множетво дополнительной информции для онакомления.
(дома посмтоьреть надо не забыть)
0
Повінчані з війною
- 06.05.10, 13:18
ПОВІНЧАНІ З ВІЙНОЮ
(дума в новелах)
Новела перша
Ранок
Ранок нерішуче, нишком росяними променями піднімає завісу ночі, дихає на землю туманом, краде зірки і котиь сонце…22 червня 1941 рік…4-00…12-00. «Говорит Москва!… – голос Левітана зруйнував надії, знищив сподівання, вирвав з душ усі мрії і кинув на поталу... – …Началась Великая Отечественная война!»Переповнені перони вокзалів, охоплені страхом і панікою, тремтять від схлипувань та ридань……Кричать труби голосом матерів, плачуть кларнети сльозами дітей, стогнуть альти тугою жінок-дружин, гудуть баси дідівськими порадами бувалих воїнів, вибивають ритм стривожених розпачем сердець барабани – оркестр грає «Прощання слов`янки»…Вони стоять…Він і Вона… Навпроти один одного… Два білих лебеді на чорнім озері розлуки, дві тополі під вітром забуття, дві свічки у темряві вічності, дві ніжності на вівтарі жорстокості, дві пісні у мертвому мовчанні.Ще не виплакана блакить очей; ще не вицвіла гімнастерка на грудях відважного; ще не завмирає серце, коли бачиш листоношу-чорновісника; ще не згинаєш під вибухами снарядів свою сміливість; ще не шукаєш поглядом надії на далекій польовій дорозі бажану, очікувану постать; ще не посніжено чорну смолу волосся сивиною; ще не в`ївся бруд землі у ніжність рук; ще не розпекла безжальна жорстокість свинцю долю… їх долю…Та вже зараз вони знають для чого треба боротися, заради кого треба боротися… Щоб не перервалася нитка надії, щоб не щезла зірка віри, щоб не змовкла пісня любові, щоб не зникло майбуття, щоб не щезла мрія… Це знає і він – їх ненароджений Син, який не взнає страхів концтаборів, не здригатиметься від свисту куль, не оброблятиме чужу землю…, але ніколи не почує голос батька…, батька-воїна…, захисника… Тоді дитинство зникне з його обличчя, і ляжуть перші зморшки.- По вагонам! – лунає як вирок.- Прощава-а-а-й! – зливається людський крик з криком маршу.Оркестр грає «Прощання слов`янки»…Прощаються слов`янки…
Новела друга
День
День заливає сонцем Йену, купає листя беріз у своїх променях, наштрикується на голки ялин і сосон, пронизує благородні кучері могутніх дубів. Старі гори ліниво гріються і поволі випускають свій глибокий туманний подих.Південна Тюрінгія… 1968 рік...По плацу спокійно й впевнено крокує майор, поблискують зірки на кокарді і погонах. Якось тепло і моторошно на душі, тривожно, але приємно, очікування чогось незвичайного, але бажаного. І в той же час душа бринить від несвідомої і незрозумілої досі радості, здається щось забув, таке глибоке, особисте…, та ні, маячня. Це, мабуть, сонце, серпень… Згадався дім далекий на Україні… Не був він вдома вже давно, десь рік, як отримав наказ про призначення майора і переведення начальником зв`язку штабу артилерії дивізії Групи радянських військ у Німеччині. Тепер він тут в Йені, а мати там… вдома. Чекає усе життя. Спочатку батька з фронту, тепер його – сина. Пробач, найдорожча моя людино, не можу я інакше… Бо мій обов`язок перед батьком-захисником – бути захисником-сином, гідним його величного подвигу – Перемоги, сплачувати невикупну ціну – Життя… Ти все розумієш, рідна моя страднице, мовчать смиренно твої уста, не докоряючи за чоловічу зухвалість самостійності зробленого вибору, та говорять глибокі зморшки зосередженості і очікування, терпіння і надії... Так, це, мабуть, серпень..Підійшов до наїжаченої антенами радіостанції, зайшов, чутно вистукування ключів – працюють морзянку у телеграфному режимі. Аж що це – радіо?! Увімкнено!! Різким ривком відкрив двері, увірвався… радисти схопилися…- Хто дозволив?..Та раптом чує:- …Я хочу привітати з днем народження свого сина…- не може бути,- …майора…- це не чується, це правда, солдати поволі виструнчилися, почувши ім`я свого командира - … вітаю його співслужбовців, всіх солдат від імені матерів, чиї сини у Польщі, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині стоять попереду прикордонних застав насторожі спокою нашої країни і всього світу…,- голос тремтів сльозами, зривався високими нотами хвилювання, перехоплювався радістю моменту і відчаєм щастя далекої зустрічі на хвилях радіостанції «Хвиля»,- …не дозволяйте знову підняти голову війні. Для вас хай прозвучить пісня, яка проводжала ваших батьків на фронт… Будьте гідні їхньої пам`яті і слави…… Пронизали наскрізь душу перші крики труб, гримнули баси, сколихнули серце альт і барабани… - «Прощання слов`янки…»- Увімкніть радіовузол частини, - через силу тихо скомандував майор…Над плацом здригнулося повітря… Як укопані стояли всі, кров, спочатку замерзла, а потім, пекучим струменем вдарила у голови… Мільйонні армії перед прикордонними заставами лише на дві години бою… Але у разі потреби ми вистоїмо, ціною життя відвоюємо необхідний час, бо сини, ми гідні батьків…
Новела третя
Вечір
Вечір обіймає прохолодою розпечений пісок, арктичний вітер ночі виганяє денний суховій…1989 рік… листопад… Афганістан…Лейтенант взводу саперів сидить в тривозі і задумі… Засмаг, чорний, але чорніше на душі… Далеко рідний дім, там випав перший сніг, мороз розмальовує вікна вранці… Це, кажуть, ностальгія… Рука мимоволі потягнулася до шухляди з касетами для магнітофону. Ще в Україні купував для «такого випадку», щоб підняти настрій. Вже переслухав всі… Та ось якась незнайома, ще не чув – «Концерт музики духових інструментів». Хай буде духова музика, послухаємо… Натиснув на «пуск» і… - гримнуло, що аж перехопило подих – «Прощання слов’янки».У дитинстві чув від бабусі про діда-фронтовика, про батька-захисника, тоді й обрав професію – оберігати мир і спокій своєї держави. Та саме зараз, тут, в Афгані чомусь так щемить серце… ниють труби… тяжко на душі… б`ють баси… свистять врізнобіч думки… завивають кларнети… і гризуть, гризуть сумління питання…Кому ще буде грати «Прощання слов`янки»?
Новела четверта
Ніч
Ірак… 2005 рік… Різдвяні свята… знешкодження бомб… детонація… вибух… смерть восьми українських миротворців…«Прощання слов`янки»……Прощання слов`янки…Скільки ще будуть прощатися слов`янки?…
4
