Тут наводжу деякі фрагменти з книги Павла Алєпського «Подорож Патріарха Макарія». Передмови та післямови не роблю, бо коментарів нема. Читайте самі.

«В субботу 10 июня (1654 г.), мы подъехали к берегу великой реки Нистроса (Днестра), которая составляет крайний предел страны Молдавской и начало границы земли казаков.
На встречу ему вышли тысячи народа, в несметном множестве (Бог да благословит и умножит их!). То были жители города, по имени Рашков. Это очень большой город, построенный на берегу упомянутой реки; он имеет крепость и деревянный форт с пушками.»

«Начиная с этого города и по всей земле русских, то есть казаков, мы заметили возбудившую наше удивление прекрасную черту: все они, за исключением немногих, даже большинство их жен и дочерей, умеют читать и знают порядок церковных служб и церковные напевы; кроме того, священники обучают сирот и не оставляют их шататься по улицам невеждами.»

«Нам предстояло поехать от этого Рашкова, границы государства казаков, до Бутиблия (Путивля), начало пределов московских, около 80 больших казацких миль. В этих странах длина дорог измеряется милями, а миля у них тянется на расстояние более трех часов быстрой езды верхом или в экипаже со скоростью, большей скорости гонца. Так мы всегда и ездили, по принятому у них обычаю.»

«Всякий базар и местечко в земле казаков обилуют жителями, в особенности маленькими детьми. Каждый город имеет, может быть, до 40, 50 и более тысяч душ; но дети многочисленнее травы и все умеют читать, даже сироты. Вдов и сирот в этой стране множество; их мужья были убиты в беспрерывных войнах. Но у них есть хороший обычай: они женят своих детей юными и по этой причине они многочисленнее звезд небесных и песка морского.
Вблизи каждого города или селения непременно бывает большой пруд, образуемый дождевой водой или текущими реками; он называется халистао (хелештеу), т. е. садок для рыбы. Посредине он имеет деревянную плотину, на которой лежат связки хвороста, покрытые навозом и соломой; под нею текут протоки, которые вертят мельницы, так что жители имеют вместе и воду, и рыбу, и мельницы, и ни в чем не нуждаются. Все это непременно есть в каждом базаре и маленьком селении. Приспособления, употребляемые ими для вращения мельниц, изумительны, ибо мы видели мельницу, которая приводилась в движение горстью воды.»

«Ничто так не удивляло нас, как изобилие у них запасов и птиц, именно: кур, гусей, уток, индюшек, которые во множестве гуляют в полях и лесах, кормясь вдали от городов и деревень. они кладут свои яйца среди леса и в скрытых местах, потому что некому их разыскивать по причине их множества. В этой стране нет и не знают ни хорьков, ни орлов, ни пресмыкающихся; а если изредка и попадаются змеи, как мы видели одну по пути из Валахии до столицы Московии и убили ее, то они безвредны. Нет у них ни воров, ни грабителей.
Знай, что в домах этой страны мы видали людей, животных и птиц (вместе) и весьма удивлялись изобилию у них всяких благ. Ты увидишь, читатель, в доме каждого человека по десяти и более детей с белыми волосами на голове; за большую белизну мы называли их старцами. Они погодки и идут лесенкой один за другим, что еще больше увеличивало наше удивление. Дети выходили из домов посмотреть на нас, но больше мы на них любовались: ты увидел бы, что большой стоит с краю, подле него пониже его на пядень, и так все ниже и ниже до самого маленького с другого края. Да будет благословен их Творец! Что нам сказать об этом благословенном народе? Из них убиты в эти годы во время походов сотни тысяч и татары забрали их в плен тысячи; моровой язвы они прежде не ведали, но в эти годы она появилась у них, унеся из них сотни тысяч в сады блаженства. При всем том они многочисленны, как муравьи, и бессчетнее звезд. Подумаешь, что женщина у них бывает беременна и родит три, четыре раза в год и всякий раз по три, по четыре (младенца) вместе. Но вернее то, как нам говорили, что в этой стране нет ни одной женщины бесплодной. Это дело очевидное, для всякого несомненное и испытанное.»

«Что касается их домашних животных и скота, то ты увидишь, читатель, в доме каждого хозяина (да благословится Творец!) десять родов животных: во-первых — лошади; во-вторых — коровы; в третьих — овцы; в четвертых — козы, похожие на газелей; в пятых — свиньи; в шестых — куры; в седьмых — гуси; в восьмых — утки; в девятых — индюшки во множестве у некоторых; в десятых — голуби, для которых есть места над потолками домов. Держат также собак.
Больше всего нас удивляли различные породы свиней разного цвета и вида. Они бывают черные, белые, красные, рыжие, желтые и синие; также черные с белыми пятнами, синие с красными пятнами, красные с желтыми пятнами, белые с рыжими пятнами; некоторые из них пестрые, а иные полосатые в разных видах. Как часто мы смотрели и смеялись на [20] их детенышей! Нам ни разу не удавалось удержать хоть одного из них; несомненно, у них в брюхе дьяволы: они ускользают, как ртуть. Их голоса отдаются эхом на дальнее расстояние. Самки их рождают три раза в году: первый раз в своей жизни приносят одиннадцать поросят, во второй раз девять, в третий — семь, в четвертый — пять, в пятый — три, в шестой раз своей жизни только одного, не более; затем они совершенно перестают нести и становятся бесплодными, годны только на убой. Режут обыкновенно самцов, а самок оставляют. Для них есть отдельные пастухи. Что касается кур, гусей и уток, то каждая порода держится отдельно.
Что касается их разнородных посевов, то они удивительны и многочисленны и бывают всевозможных видов. Об них скажем в своем месте.»

... далі йде опис перебування у московських землях...

«Пение казаков радует душу и исцеляет от печалей, ибо их напев приятен, идет от сердца и исполняется как бы из одних уст; они страстно любят нотное пение, нежные и сладостные мелодии. У них же (московитов) пение идет без обучения, как случится, все равно: они этим не стесняются. Лучший голос у них грубый, густой, басистый, который не доставляет удовольствия слушателю. Как у нас он считается недостатком, так у них наш высокий напев считается неприличным. Они насмехаются над казаками за их напевы, говоря, что это напев франков и ляхов, которые им известны. Также все они не читают.»

«Что касается шуток и смеха, то мы стали им совершенно чужды, ибо коварные московиты подсматривали и наблюдали за нами и обо всем, что замечали у нас хорошего и дурного, доносили царю и патриарху. Поэтому мы строго следили за собой, не по доброй воле, а по нужде и против желания вели себя по образцу жизни святых.»

«Знай, что вельможи царя не считают своих владений, как это принято у нас, по числу деревень, садов и виноградников, ибо в этой стране нет ни садов, ни виноградников; но считают по числу дворов, именно, говорят: такой-то князь имеет три тысячи мужиков (Это слово написано в тексте по-русски), т. е. земледельцев, или десять или двадцать тысяч.»

Павло Алеппський (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі; * близько 1627 — †1670) — архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія.
Народився в місті Халебі (Алеппо) в Сирії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654—1656 років Павло разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С. Георгіцою, київським митрополитом Сильвестром Косовим. 21 червня 1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Автор твору «Подорож Патріарха Макарія», який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в середині 17 століття, також про Волощину та Туреччину.
Написані арабською записки перекладені англійською ("The travels of Macarius", Лондон, 1836), російською ("Путешествие антиох. патриарха Макария", Москва, 1896—99) і румунською мовами.

355 років тому полковник Іван Богун на старшинській раді у Переяславі категорично відмовився присягати московському цареві і наполягав, що цього не слід робити нікому з українців.

Аргумент полковника Богуна був зовсім не політичний, а, як би сьогодні сказали, культурно-світоглядний: московіти тільки прикидаються православними християнами.

Насправді ж вони люті язичники, які не шанують Істину, Слово і Любов.

Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мислення) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.

Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до н. е.

Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (VІ—ІІ тис. до н. е.), Скіфія/Арія/Оріяна (ІV тис. до н. е. — І тис. н. е.) — набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н. е.), Індії (ІІ тис. до н. е.), Греції (ІІ—І тис. до н. е.) чи Риму (І тис. до н. е. — І тис. н. е.).

Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ—ХІІ ст. н. е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н. е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів...

У цьому зв’язку ми і намагатимемось з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.

У попередніх матеріалах (див. статтю «Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р.) ми вже вивели логічний ланцюжок становлення і розвитку українського етносу: теукри—скіфи—арії—українці.

А сьогодні спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилась спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву — Україна.

Українська та Київська Русь

В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.

В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у їх назві є корінь «укр». Серед них три міста — Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).

До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 — з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.

Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два Русиліва, два Русіва, два Руських.

А далі (по одному) ціла шерега сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т. ін. Є й Руснів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.

Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської — за текстом!) Великого київського князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.

Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім різних народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини — це сучасні українці, а слов’яни — сучасні росіяни.

Для того, щоб переконатись у цьому, процитуємо «Правду роську» князя Ярослава (за Академічним списком): «Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ».

Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М. Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953 р.): «Русин — житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли... Словенин — означал новгородца».

Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!

Тому й не варто дивуватися словам росіянки З. Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н. е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян...

До речі, російська імперська історична наука (В. Татіщев, М. Ломоносов та ін.) активно посилалась на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати — Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і... заснував Новгород (в Росії)...

Звідси й така різниця в мовах, культурі, звичках, ментальності...

Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).

Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.

Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).

Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.

«Окраина» чи «Околітія»?

Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:

1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8—10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;

2) найстаріший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;

3) доведено, що наші пращури трипільці/арії протягом VІ—ІІ тисячоліть до н. е. активно розселялись у світі і, прийшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV—XV ст.);

4) слово «окраина» — російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є — «околиця», і якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»...

Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна — російською, state — англійською).

На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця — Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград — столичный град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.

У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної римської імперії.

Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.

Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.

Наприклад у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему проклятому богу Перуну».

А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнутъ ходити».

Як свідчать історичні джерела ХV—ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна — на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії — Каянська Україна.

Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.

Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т. ін.!

Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в украинные городы».

Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.

Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна, як країна, край, держава, земля.

А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу — українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).

Наостанок порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).

Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливим для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Фото Дмитра СМОЛЕНКА (Укрінформ) та з архіву автора.

"Голос України"