Читала сьогодні чиюсь замітку про сморід і транспорт, згадався життєвий епізод
Рік 1997... 1 вересня... Я молода і гарна... Вступила на перший курс медичної академії у Дніпропетровську, чешу з занять додому.
Хто в темі, той знає, що у першого курсу більшість занять проходить у морфологічному (морфак у народі) та КОН (калій-о-аш, як кажуть студенти, а в реалі - корпус громадських (общественных) наук). Тож було якихось 4 пари, я з пакетиком (біленький халатік + підручники) та знову ж біленькою сумочкою через плече, у біленьких (нуаякже) босоніжках на підборах 12 см та шитому на замовлення світло-бірюзовому костюмі іду з занять. Дорога іде весь час досить круто донизу через Південний вокзал і далі до першого масиву Перемоги.
Щойно пройшов осінній ще теплий дощик, я спускаюся і не кваплюся... Високі підбори та крутий спуск не дають можливості іти швидше...
От вже і вокзал, він практично завжди пустий, бо дальній і не центральний...
І тут - абоже - крик: "Допоможіть, дєвушко, допоможіть!" Перед моїми очима промайнуло, як я зараз рятую від смерті когось... Сцена з фільму Тарантіно про внутрішньосердечну ін'єкцію адреналіну... І як я її роблю, як людина оживає, вдячно телефонує до інституту.... і як отримую грамоту/медаль/орден з рук самого ректора Дзяка Георгія Вікторовича!!! І ноги вже біжать швидше на крик, ці бідні ноги геть забули, що розтерті сьогодні босоніжками практично до кісток, що високі підбори, що пряма трохи звужена спідничка літнього костюму заважає робити великі кроки.... Там хтось може вмерти через мою неквапливість!!!
Звук з пустого вагону подалі від центру вокзалу... Там мужчина... Років 40+... Начебто цілком здоровий, щось світло-тілесного кольору у руках.... Зупиняюсь. Очі вирячуються. Лякаюся. Ексгібіціоніст. Я - ще зовсім дитина, такого ніколи не бачила і в інституті ще не вчили. Тепер тікаю від нього далі вниз по камінню до житлових будинків... Боюся, що він за мною женеться. Влітаю додому.
Вже спокійно починаю аналізувати ситуацію за пару годин. Звернулася за допомогою до знайомої (тоді ще ми про Інтернет навіть не чули) лікаря-інтерна-психіатра. Вона каже, що такі типи безпечні, їм подобається лякати - і все.
Начебто заспокоїлася, інцидент вичерпано. Гляди-бо!
Тепер він мене лякав практично щоразу, коли ішла сама. Завжди на одному і тому ж місці. Намагалася ходити зранку і ввечері з кимось, особливо з хлопцями, але не завжди так виходило. Можна ще було їздити в той морфак, але було незручно: велике коло і з пересадкою, 3 тролейбус, далі біля обласної лікарні на перший трамвай. Це хвилин 40. А пішки 15. А якщо тікати від збоченця - всі 10. Але, блін, геть не до сміху... Діло іде до зими, світловий день скорочується, ходити страшно...
Так і боялася того дуріка місяців зо два... А далі набралася сміливості, познайомилася з хлопцями-міліціянтами, що вокзал патрулюють, і здала їм його. Більше такого роду збоченці мені не попадалися.
Замітка була про дитинство, наївність і вміння самостійно вирішувати проблеми. А от чому в мозку випливла асоціація зі спітнілими смердючками в транспорті - не знаю.
