На розі вулиць Ярославів Вал та Бульварно-Кудрявська (вул. Воровського, № 3) в 1871 р. колезький радник Василь Іванович Сербулов придбав ділянку землі, де ще на той час височіли вали стародавніх міських укріплень ( до 17 м). В зазначений міською владою п’ятирічний термін (1871–1876 рр.) Сербулов звів на ділянці особняк у стилі неоготики (арх. П. І. Спарро).
Ботанический сад. Рио-де-Жанейро, Бразилия
Ботанический сад Рио-де-Жанейро (порт. Jardim Botnico do Rio de Janeiro) расположен в районе Жардин-Ботанику в Южной зоне города Рио-де-Жанейро (Бразилия).
Ботанический сад. Рио-де-Жанейро, Бразилия
200-летний Ботанический сад больше походит на тропический лес. Это одно из самых интересных мест в Рио-де-Жанейро и мечта даже самого искушенного флориста.
Ботанический сад. Рио-де-Жанейро, Бразилия
На территории в 54 гектара произрастает около 6500 видов растений,
некоторые из них исчезающие, часть из них содержится в нескольких
теплицах. Читать Дальше...
Пішли в місто на екскурсію. За легендами, тисячу років тому на місці теперішнього Дубно серед вікових дібров стояло село Дубенка, що потім одержало назву Дубен. Саме цей Дубен згадується 1100 року в Іпатіївському літописі. У 1240 році Дубен, як і всю Волинь, та й узагалі Русь, розорили і спалили орди Батия, після чого місто надовго знову перетворилося на зубожіле селище. Минули сто довгих років запустіння, занепаду, і от 1340 року Волинь опиняється під володарюванням Литви.
В Дубно є декілька соборів і костьолів православних і католицьких. Їх реставрація також проходить досить жваво. Деякі з них можуть вже змагатись з соборами Львова з красою внутрішнього оздоблення і зовнішньої охайності.
РИМ. МАРШРУТОМ №1
Рим за площею та кількістю жителів такий же, як і Київ. При цьому загальна довжина його вулиць складає п’ять з половиною тисяч кілометрів, що більше ніж у три рази за довжину київських. Це можна пояснити специфікою забудови міста. Римляни продовжують традицію своїх древніх попередників і будують у більшості невеликі чотири-п’ятиповерхові будинки, які щільно розміщені у маленьких кварталах. У сучасних районах майже немає широких багаторядних вулиць та проспектів як у Києві, а будинки в десять поверхів – рідкість. Така компактна забудова кварталів характеризує суто міський культурний генезис. У древні часи на невеликих відстанях легше та дешевше було проводити господарчу комунікацію, та й компактне місто простіше огородити муром та обороняти. Якщо порівняти Київ, то він видається проекцією сільського менталітету на місто. Великі квартали вільно без тісняви заповнені будинками, а між ними просторі двори засаджені деревами – чим не проекція сільського стилю поселення. У цьому випадку це тільки позитив, і я не уявляю, де в Римі граються діти, прогулюються мами з дитячими візками. Там, вийшовши з будинку, відразу опиняєшся в тісняві вулиць. У римлян інший уклад життя, тому такі речі для них звичні й непомітні.
Сьогодні у нас запланований похід історичною центральною частиною Рима за основним маршрутом, який я склав ще вдома. У цій частині міста велика кількість археологічних об’єктів, тому метро відсутнє, а старт нашої пішої прогулянки намічено зі станції метро «Колізео» на лінії Б і з фінішем на «Спанья» лінії А. Маршрут дає змогу перетнути історичний Рим з півдня на північ, оптимально петляючи вулицями серед відомих архітектурних об’єктів.
Колізей постав перед нами вже вдруге, тільки цього разу у ранковому світлі. Трохи полюбувавшись цією грандіозною спорудою, ми вирушили по Віа дей Форі Імперіалі, яка з північного сходу проходить уздовж двотисячолітніх руїн Римського форуму. Його і Колізей вирішили не відвідувати, бо на це потрібно витратити весь день – на жаль, у нас не було такої розкоші. До того ж, ми вже провели день серед руїн античної Остії і не хотіли жертвувати оглядом історичної центральної частини Рима.
Римський форум багато віків був головною площею, центром ділового, релігійного та суспільного життя стародавнього міста. В п’ятому столітті, в період занепаду Римської імперії, нашестя варварів, готів і вандалів завдали великої шкоди форуму. З часом він був повністю покинутий, будівлі обвалилися, а у середньовіччі на цьому місці пасли худобу. Лише на початку дев’ятнадцятого століття розпочалися перші розкопки форуму. І те, що зараз можемо бачити – це багато десятиліть праці археологів, архітекторів та реставраторів.
Ми розглядаємо Римський форум з оглядових майданчиків: спочатку зі сторони Віа дей Форі Імперіалі, потім змінюємо кут обзору, розчинившись серед сотень туристів на Капітолійському пагорбі. Мовне різноманіття оточує нас… залишки величі минулої цивілізації: колони античних храмів, тріумфальна арка Септімія Севера спокушають на їх фоні зробити декілька особистих фото в стилі напису «Я тут був». За декілька сотень метрів від нас, праворуч від форуму, вищий пагорб Палатин зі своїм оглядовим майданчиком і юрбою туристів. Там десь за його вершиною та стіною зелені ховаються руїни гігантських палаців, які дотепер вражають своєю суворою величчю. Ми обходили їх з південної й західної сторін під час прогулянки позаминулого вечора. Багато поколінь римлян народжувалося та вмирало в могутній імперії, а вона століттями продовжувала існування. Напевно, людям, що жили в тій епосі могло здаватися, що такий порядок речей незмінний, але нічого немає вічного – навіть зірки згасають. І тепер ми споглядаємо лише руїни минулої царственості, сили та слави.
Сходами Кордоната, прикрашеними фігурними мармуровими балюстрадами та статуями, ми зійшли з Капіталійського пагорба, щоб знову піднятись на нього з північної сторони – сторони Меморіального комплексу Вітторіано. Ця величезна неймовірна споруда з білосніжного мармуру за римськими часовими масштабами ще зовсім нова, можна сказати сама сучасність – їй всього трохи за сто років. Спочатку здається, що це архітектурно розкішний будинок із широкими сходами, які чергуються з просторими терасами; прикрашений колонами, статуями, барельєфами, а коли проходиш його поверхами, то приходить здогадка, що все навпаки – сам будинок вписується у пам’ятник. Я відкрив для себе Америку, що Вітторіано – це ніби італійський аналог меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні, того, що зі скульптурою «Батьківщина-Мати». Побачив Вітторіано символічною кам’яною книгою, яка розповідає про широкий часовий період в історії Італії. У ній представлені перший король після об’єднання країни Віктор Емануїл ІІ, шістнадцять сучасних регіонів, чотирнадцять столиць ранніх італійських держав, традиції, символи держави, ще тут є Вівтар Вітчизни з прахом Невідомого солдата, який загинув на Першій світовій війні. Перед могилою завжди стоїть почесна варта і горить Вічний вогонь, який символізує вічну пам'ять про жертви солдатів. Але щось не склалося у римлян з королем: вони його не долюблюють і цей грандіозний комплекс іронічно називають «Друкарська машинка» або «Вставна щелепа».
Накрутивши майже кілометр, розглядаючи комплекс Вітторіано, ми перетнули площу Венеції, звернули ліворуч у вузьку затінену вулицю і попрямували в сторону церкви Іль Джезу.
Повна назва з італійської – Церква Святого Імені Ісуса. Це головний храм католицького чернечого ордена єзуїтів. Він створювався на зразок військових з жорсткою дисципліною. Єзуїти не афішували себе серед звичайного населення, їм дозволялося вести світський спосіб життя і не носити чернечий одяг. Це було таємне військо Святійшого Престолу.
Зовні храм нічим не вражає й особливо не виділяється серед навколишніх будинків, повз нього можна і пройти, не звернувши уваги. Ми зайшли всередину… це щось неймовірне… дух захоплює від краси! Недалеко від входу під кутом до стелі розташоване велике дзеркало, щоб через нього можна було роздивлятись не задираючи голови надзвичайну фреску. Я та Настя – люди гнучкі, тож не мали страху скрутити собі в’язи й не скористалися цим чудовим пристроєм, а пішли в глибину храму та присіли на лавах.
Внутрішнє оздоблення Іль Джезу контрастує своєю розкішшю з аскетичним фасадом. Вражає велика кількість позолоти на склепіннях, стінах і вівтарі. Однією з основних художніх особливостей храму є унікальна фреска на плафоні. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони парять під стелею і навіть відкидають на неї тінь. Робота художником виконана декілька століть тому, як зараз говорять, у 3D форматі. Витонченість фрески, об’ємність, загальна кольорова гама дають відчуття тепла і спокою.
Розім’явши трохи шиї та відпочивши на лавах у прохолоді храму, по дорозі натрапили на крамницю з морозивом, пара порцій якого врівноважила нас прохолодою внутрішньо.
Ось і знайома площа Торре Арджентіна – рай для котів. Ми раніше тут проходили у вечірньому світлі ліхтарів. Заглянули у притулок тварин: стерилізовані коти на оздоровленні під наглядом у клітках, поряд з ними якийсь котяра смачно хрумкав з великої миски сухий корм – аж за вухами лящало. Настя поспілкувалася з жінкою – я покивав головою тупо посміхаючись, та й пішли з богом.
На площі нам трапився фонтанчик з питною водою. Він має вигляд колонки, з якої безперервно тече вода, якщо пальцем прикрити знизу вихід труби, то вода починає фонтанити через отвір зроблений у верхній її частині – зручно пити. Цей нехитрий корисний девайс тут називають назон. Маю підозру, що це іронічна назва з’явилась через схожість з носом давньоримського поета з таким прізвищем. У Римі питних фонтанчиків близько двох з половиною тисяч, вони зустрічались нам і в Лідо-ді-Остія. Там я ледь не звихнув собі мізки, гадаючи, чому колонки без кранів – це ж не може бути просто марнотратством, то у чому ж секрет. Помолився я всезнаючому Гуглу та глас його у відповідь почув: «Не парся, чувак, пий воду і не хвилюйся. Вона подається з гірських джерел акведуками, схема відпрацьована тисячоліттями, а відтік води збирається через дощову каналізацію і використовується для поливу зелені міста».
За набутими тут умовними рефлексами ми освіжилися водичкою з гір та поновили її у своїй дорожній півлітровій пляшці. Коли на шляху нам траплялися Макдональдзи, повз них ми теж не проходили: ну, звичайно, чергу за біг-маками не займали, а от у вбиральню іноді доводилося.
У Римі громадських туалетів мало, а безкоштовних ще менше, до того ж вони мають свій розклад і не завжди відкриті, та й без карти їх і не знайдеш. Звичайно, при крайній потребі можна зайти в будь-яке кафе, тут їх як грибів у гарний сезон, але так просто з вулиці та у чоботах у вбиральню не попрешся – треба хоча б якоїсь кави купити. Тож древнім будівельникам акведуків слава і тричі слава Макдональдзу!
Трохи попетлявши містом, ми пропхалися через вузьку, чотириметрової ширини, вулицю на П'яцца Навона… неочікуваний спалах – яскраве сонце ледь не випалило нам очі. Значить, це справді площа, а то римляни часто називають дві сотки простору між стінами будинків – п'яцца-а-а! До середньовіччя на цьому місці був стадіон Доміціана, потім його розібрали, а територію навколо нього забудували будинками. Згодом Папа Інокентій Х побудував собі тут палац, чим дав поштовх розвитку площі. На ній збудували два чудових фонтани зі статуями. Тому тут завжди товчуться туристи, художники й просто випадкові ґави.
Після П'яцца Навона ноги нас понесли до знаменитого Пантеону – храму, збудованому на початку другого століття, присвяченому всім давньоримським богам.
Будова вражає своїми розмірами та потужністю стосовно до тих же параметрів людини. Щоб збагнути це, треба подивитись лише на одну з шістнадцяти колон портика храму. Уявити, як в ручну вирізати такий багатотонний гранітний блок; потім витесати з нього гладку колону довжиною понад десять метрів і діаметром півтора, а ще потрібно її доставити на будівництво та встановити. Сам Пантеон – це сорокадвометрова у висоту споруда, зроблена з суцільного бетону. Його стіни облицьовані цеглою і мають товщину шість метрів! Моя кімната довжиною у п’ять легко заховається у такій стіні. Купол храму має сорок три метри в діаметрі. Основною особливістю його є дев’ятиметровий отвір по центру, званий «Око Пантеону». Через нього всередину храму потрапляє повітря і світло. Вражає якість бетону, купол не має арматури й не розвалився майже за два тисячоліття свого існування.
Споглядаєш давні потужні споруди, їх високий рівень виконання без сучасних засобів і техніки і розумієш, що насправді таке лише під силу високорозвиненій цивілізації. І вона існувала ще тоді, коли не було ні Києва, ні навіть наших пращурів – слов’янських племен.
За маршрутом ми вийшли до Фонтану ді Треві, ще раз полюбувалися ним у денному світлі, оглянули Колону Марка Аврелія на П'яцца Колона та попрямували по Віа дель Корсо. Ця вулиця вважається найбільшою торговою у місті, щоправда тоді я цього не знав. Шопінг мене не цікавив, і я проходив повз елегантні вітрини магазинів та споглядав їх без трепету серця. У Римі немає головної вулиці та площі, де проходять всі важливі тусовки; немає центру у звичному для нас розумінні. Якщо, наприклад, навколо Пантеону провести коло радіусом в один кілометр, то у ньому опиниться багато площ, вулиць та об’єктів рівноцінних між собою, і скрізь там будуть натовпи народу.
Неспішно прогулюючись вулицею Корсо, потім звернули на Віа Кондоотті, де розташовані магазини найвідоміших модних брендів, ми дійшли до площі Іспанії. Сама по собі площа нічим особливо не вражає: трикутник вимощений бруківкою по периметру, оточений стіною будинків, три пальми нудьгують в одному з кутків, є ще правда фонтан Баркачча, але він такий же простий і не оживляє тутешню пустоту. Єдиний ракурс, який притягує погляд, – це вид на Іспанські сходи, які ведуть з площі до церкви Триніта деї Монті, прилеглі до неї будинки й одинока пальма в цьому кадрі. Навколо фонтану, який зображає напівзатоплений човен, та на східцях відпочивають люди: вони, немов ящірки, повилазили з вулиць-щілин на відкритий простір, наче погрітись на сонці. Ми піднялися Іспанськими сходами на пагорб, полюбувалися прилеглими кварталами міста та заглянули в середину Триніта деї Монті.
Запланований маршрут на цьому і закінчився, ми спустилися в метро і через годину вже були в готелі. Настя підшукувала через інтернет у нашому районі кафе, щоб повечеряти, а я, лежачи на ліжку, у наукових цілях клацав телевізор. Про потужність країни можна скласти уявлення і за телевізійними каналами. Їх у Римі дев’ятсот, щоправда більшість з них це телемагазини, але і класичних в рази більше ніж в Україні. Серед сотень каналів, які я погортав, телевізор звучить італійською. Я позаздрив італійцям – вони мають свою державу.
Ще через годину ми вже йшли вулицями вечірнього міста до ресторації, де голод втамуємо популярним у Римі національним блюдом – пастою Карбонара, а спрагу – гарним вином.
Базиліка Св. Петра. Оманливий оптичний ефект. Собор виглядає на фото якоюсь наче триповерховою будівлею. Насправді, він висотою 136 метрів (як 45 поверховий будинок!) Якщо подивитись на рівень фундаменту на зображенні, то поряд з ним можна розгледіти піщинки – то люди.
ВАТИКАН
Сьогодні в наших планах відвідати теократичну міні-державу, яка знаходиться у західній частині Вічного Міста. Там ми проведемо весь день, і щоб підтримати наші сили, знадобляться харчі, тож на шляху до метро заходимо в супермаркет купити бутербродів та фруктів.
Ватикан – це найменша країна на планеті, площею всього сорок чотири гектари. Для порівняння підходить трохи більший добре візуально окреслений мікрорайон Рудня в Радомишлі. Ця міні-держава, незважаючи на свій розмір, контролює понад мільярд людей по всьому світу, притому що її постійне населення не перевищує семи сотень жителів. У володіннях Папи Римського знаходиться найбільший у світі католицький собор, найменша система національних залізниць довжиною в триста метрів; є своя армія, радіостанція, пошта, супермаркет; одна з найбагатших колекцій світового мистецтва, величезна бібліотека з близько двома мільйонами друкованих та рукописних древніх книг.
Хвилин п’ять ходьби від станції метро «Оттавіано» і перед нами на розі вулиць постала височенна стіна держави-міста. Якщо піти прямо, уздовж її південної ділянки, то можна потрапити до собору Святого Петра, але спочатку ми маємо намір побувати у знаменитих музеях Святішого Престолу, тому за вказівником звертаємо вправо.
Далі наш шлях проходить зі східної сторони Ватиканського пагорба, схили якого під кутом укріплені міцними мурованими підпірними стінами та на рівні його поверхні переходять у вертикальні. Їх висота конкурує з п’ятиповерховими будинками розташованими з протилежної сторони вулиці.
До входу в музеї, від рогу вулиць, ми пройшли майже півкілометра і весь час обходили чергу з туристів. Щоб не нудьгувати в ній, витрачаючи даремно час, ми ще з вечора потурбувалися про квитки, придбавши їх через інтернет за трохи вищою ціною. Тепер у нас своя черга із таких же, як ми, але вона не така велика: декілька хвилин і охоронець пропускає нас попередньо просканувавши QR-коди квитків на смартфоні.
Музеї Ватикану розміщуються у довжелезних галереях. Їх сумарна довжина становить до двох кілометрів, а петляння залами множить пройдений шлях. Кількість виставлених на огляд експонатів рахується десятками тисяч. За рік через музеї проходять чотири мільйони туристів. Можна уявити скільки заробляє ця маленька країна на туризмі. Але проходячи довжелезною галереєю з численною кількістю мармурових статуй, барельєфів, порфірових масивних саркофагів, я уявив собі і жахнувся, скільки праці та часу потрібно, щоб протерти хоча б тільки від пилу весь цей багатодеталізований рельєф!
Цікаво було побувати в Єгипетському музеї. В його залах представлені експонати стародавньої культури – деякі з них мають вік у три з половиною тисячі років. Усипані ієрогліфами древні стели приваблюють мою увагу. За цими незвичними знаками та символічними фігурами криються тексти, а в них незрозумілі та незбагненні мені смисли. Ми заходимо в зал з приглушеним світлом. В ньому виставлені розписані дерев’яні саркофаги, канопи (посудини, в яких при муміфікації тіла окремо зберігалися внутрішні органи), інструменти для муміфікації і навіть мумія тут є. Вона покоїться у відкритому саркофазі запелена смугами тканини. Поверх тіла, донизу долонями, покладені висохлі кисті рук. Під почорнілим покровом того, що колись було шкірою, випинають звивисті утворення. Тисячі років тому вони були венами, й у них пульсувала гаряча кров. Чорно-коричнева голова мумії зі зламаним від часу носом, проваленими очницями та тріщинами від них на чоло вказує на те, що плоть вже перетворилась на крихку субстанцію та готова розламатись, як перепалений глиняний глечик на черепки.
Уявляю, як моторошно було б прогулятись одному вночі єгипетськими залами, заповненими цими всіма культовими речами, між чорних базальтових фігур фараонів та богів; відчути хвилю холоду у спині, неочікувано побачивши у тьмяному світлі людське тіло увінчане головою шакала – бога мертвих, охоронця могил та мумій Анубіса.
Культура давньоєгипетської цивілізації видається якоюсь фантастично-інопланетною та одночасно відчутною земною реальністю, якщо не споглядати її на картинках, а безпосередньо перебувати серед великої кількості речей тієї епохи. Напевно, енерго-інформаційні поля минулого залишаються за межами часу, і з ними можлива взаємодія.
Проходячи скрізь Галерею гобеленів: «Нічого собі так килимочки!». Відразу привертають увагу їх розміри площею у велику кімнату або навіть в однокімнатну квартиру. Вони зроблені за картонами знаменитого Рафаеля п’ятсот років тому. Сюжети на релігійні теми виконані кольоровими нитками так майстерно, що видаються картинами написаними фарбами. Люди, які створювали ці шедевральні килими в ручну, були не просто ткачами, а високопрофесійними художниками, а ще дуже терплячими, бо за один місяць один майстер міг створити не більше квадратного метра полотна.
За багато століть римські папи назбирали величезну кількість витворів мистецтв, і для того, щоб хоч на мить звернути увагу на кожен окремий експонат цієї скарбниці, потрібні дні, щоб роздивитись детально – роки, а на осмислення не вистачить і життя. Таку кількість речей неможливо сприйняти одразу; це як дивитись на цегляну стіну: наче бачиш все, а насправді – нічого, жодної цеглини. Спочатку ходиш залами, щось розглядаєш, якісь речі притягують увагу – трохи затримуєшся біля них, а через багато годин вже перенасичений втрачаєш сприйняття і просто проходиш крізь менш цікаві зали, ліниво крутиш головою навсібіч.
Після чотиригодинного блукання музеями, перекусу на лаві у парадному дворі та розігріву неймовірними фресками Рафаеля в палацовому комплексі ми добралися до Сікстинської капели – папської каплиці, спорудженої у п’ятнадцятому столітті на замовлення Папи Сікста V. Вона для мене була особливо цікавою, тому що розписи стелі й фреска на вівтарній стіні були виконані Мікеланджело Буонарроті – людиною, про життя і творчість, якої я читав ще зовсім недавно у біографічному романі Ірвінга Стоуна «Муки та радості».
Папа Юлій ІІ доручає на той час вже відомому художнику Мікеланджело прикрасити фресками дванадцяти апостолів стелю Сікстинської капели. Буонарроті від цього не в захваті та пручається, тому що його любов – це скульптура, а не живопис. Але ж замовник сам Папа, і непокора його волі може створити багато проблем у житті. Художник починає роботу освоюючи водночас техніку фрески. Мікеланджело творець, а не ремісник, який повинен відтворювати убогі замисли нічого нетямущого у мистецтві Юлія. Врешті-решт його терпіння надовго не вистачає, він кидає розпис і покидає Рим. Згодом емоційно охоловши, з одного боку Буонарроті розуміє, що його втеча не зійде просто так йому з рук, з іншого – він дуже гордий, щоб не прийняти виклик. Мікеланджело повертається до Рима і пропонує свій грандіозний проект розпису стелі. Папа задоволений і надає йому повну свободу в реалізації свого задуму.
Створення фресок тривало чотири роки. Важко уявити собі таку титанічну працю як написання картини з сюжетами площею в п’ять з половиною соток або понад тринадцять метрів у ширину і сорок один у довжину! До уваги треба взяти, що розписувати потрібно було стелю ще й на двадцятиметровій висоті – це важко та незручно. До цього всього ще й були зими – це багато холоду та мало світла.
Стеля капели зроблена у вигляді склепіння по периметру оформленого трикутними нішами, вершини яких направлені до центральної її частини, а основи створюють арки на стінах. Геометрія складна для сюжетного розпису, але художник знайшов геніальне рішення і зумів її підкорити. Він розбив простір стелі між нішами на сектори, а їх межі розписав у вигляді об’ємних ребер та карнизів, оздобивши малюнками статуй. Фактично було створено 3D зображення сітки вишуканих нервюр склепіння. В утворених таким чином секторах через своє бачення і відчуття релігійних ідей Мікеланджело зобразив у зорових живописних образах сюжети книги «Буття».
Роботу робили майстерні руки та вірне око, воля тримала ціль, розум творив, любов надихала. Бог створив світ, а геній – цикл фресок під назвою «Створення світу».
Сікстинська капела має ще один стінопис майстра, виконаний через двадцять дев’ять років після розпису стелі. Це епічна картина «Страшний суд» – візуалізація сюжету біблейської теми. Цікаво, що дослідники стверджують: персонажі фрески впізнавані. Деякі з них: лице Христа – улюбленого учня Томмазо, в образі Діви Марії упізнається близька подруга і шанувальниця Вітторіо Колонна, в руках Святого Варфоломія зідрана шкіра з автопортретом самого Мікеланджело.
Зал капели був заповнений сотнями людей. Вони задирали голови та захоплено розглядали «Створення світу». Приглушений гомін їх голосів відбивався від склепіння і звучав підсиленим з висоти. Здавалося, що це голоси не глядачів, а персонажів створених майстром. Звільнились місця на лаві уздовж стіни, ми присіли й далі насолоджувались атмосферою буття.
Все-таки, яка доля людини… Творити магію над каменем – це те, чого найбільше бажала душа, чим загорявся розум Мікеланджело. Але так складалося життя, що роками не доводилося тримати у руках різця і молота – головних інструментів майстра. Часто зовнішня воля примушувала його займатись тією роботою, яку він спочатку не хотів, але з часом захоплювався нею та трансформував це для себе у виклик. Так було і з фресками Сікстинської капели.
Потік відвідувачів був невичерпним: до каплиці безперервно заходили, а з протилежного боку виходили люди. Від цього зал не переповнювався та не був пустим, і так – щодня ріка із тисяч людей, за рік – мільйони, але цього майстер ніколи не побачить.
Сікстінська капела була останньою в огляді музеїв. Вона знаходиться поряд із собором Святого Петра, але перейти прямо до нього не було можливості – вказівники розвертали назад до входу. Тож довелося обходити за стінами Ватикану півтора кілометра.
По дорозі до собору Настя запитала мене, чи я не маю якихось українських монет, вказавши, що попереду нас іде молода пара й у хлопця на рюкзаку табличка з надписом, що він колекціонує монети різних країн світу і буде вдячний за їх дарунок. У мене знайшлася двогривнева, і ми запропонували її симпатичним молодим людям. Вони дуже зраділи подарунку, подякували та зробили спільне селфі з нами. Тепер у туристів з Аргентини буде в колекції монета з далекої загадкової країни та фото з її аборигенами.
Перед собором Святого Петра зібралося чимало туристів. Довелося трохи постояти в черзі й пройти рамки металошукача.
Головний католицький собор – це грандіозна архітектурна споруда, що вражає масштабами, але цього на фото чи відео не помітити. Якщо вказати його розміри: 138 метрів у ширину, 211– у довжину і 136 – у висоту – то цифри теж дають мало уявлення. Краще всього зробити порівняння з чимось знайомим. Наприклад, чотири п’ятиповерхові будинки, які розташовані хрестом по вулиці Воїнів-Інтернаціоналістів, вільно розмістяться в середині собору. А по висоті, то що ті п’ять поверхів, коли він рівняється сорока п’яти. Три будинки цієї ж вулиці, поставлені один на одного, знадобляться, щоб закрити зовнішній розмір купола! Він викладений з цегли, має подвійну конструкцію. Між внутрішньою його напівсферою та зовнішньою влаштовані сходи, які ведуть на оглядовий майданчик над банею. У соборі вільно розміщується п’ятнадцять тисяч парафіян. Кількісно – все населення Радомишля.
Розкішні фасади й інтер'єри базиліки багато прикрашені мармуровим різьбленням, розписами та мозаїками. Тут зберігається безліч скульптурних шедеврів, зокрема знаменита скульптура Мікеланджело «Оплакування Христа». Вона зображує скорботний образ діви Марії, що утримує на своїх колінах мертве тіло Ісуса, тільки що знятого з хреста. Фігури були висічені з мармуру у натуральну величину двадцятичотирирічним майстром. Мене вражає, що людина у такому молодому віці може так глибоко відчувати життя. Напевно, я вже трохи підзабув цей вік. Вражає і те, як тонко Мікеланджело зміг відтворити з каменя фактуру тіла, його пластику та красу, передати смерть та життя. На жаль, у 1972 році якийсь божевільний накинувся на скульптуру з молотком і завдав їй серйозних пошкоджень. Після реставрації зблизька полюбуватись нею вже неможливо – вона знаходиться за броньованим склом у глибокій ніші.
Перебуваючи в базиліці Святого Петра, я схилив коліна: попросив миру Україні, прочитав молитву «Отче наш» та подякував Господу за все те, що він мені дарував.
Ми залишили собор і, не поспішаючи, вирушили в напрямку станції метро «Фламініо». На шляху до неї у світлі дня, що догорав, ми ще помилувалися замком Святого Ангела, скульптурами ангелів однойменного мосту та набережною Тибру.
Скільки того міста...
ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ
Новий день будив мене світлом скрізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся. Мій погляд сковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину. З вечора вона сприймалася як абстракціонізм, винні пари розширюють свідомість, а з ранку – як каляки-маляки. Час вставати.
Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно, це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно. Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті шампуні, а в їдальні сніданки. Це все було неочікувано від формату хостела.
Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до підлоги та оперся на бильця у віконному прорізі – майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь на обрії біліли цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря. Пляж через дорогу – то і не має потреби одягати верхній одяг, а з собою тільки рушники. Після моря не потрібний пляжний душ його заміняє більш комфортний в номері.
Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить багато, а на платформі хтось поставив статую жінки – Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.
Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке – то є гріх. Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до хліба маслом та сиром. Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі. Явно, що це не український винахід, бо не сумісний з нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами на незрозумілій мові та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку – палучішь в рєзультат і твая мєчта асущєствіца». Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до чарівної кнопочки… Щось булькнуло, але дива не сталося – на дні чашки хлюпалося грам п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її – внутрішній індіанець знітився і заховався. Мені довелося взяти справу в свої руки, я глянув на автомат та знайшов зрозумілий і потрібний напис «хот вотер» – все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку – налилося півчашки; ще раз натиснув – ну от і якраз…
Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма – не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі – не цікаво. Ми пішли оглянути археологічний комплекс «Остія Антика». До нього іти було недалеко – десь до трьох кілометрів, два перших – це екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням більшим у п’ять з половиною разів.
В Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир створюють незвичну для нашого ока архітектуру. Будинки різноманітні та невеликі у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні, довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку. В Лідо балкон – це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик. Можливо тому, що квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів – тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді діти граються.
За відсутності цих же дворів сміттєві баки розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо закриті, а навколо них чисто.
В Лідо багато автомобілів: удень це не дуже впадає в очі, але стає помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, то помітили незвичну для нас картину: хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не пусті, а перетворились на величезну автостоянку. На кожній з них, в залежності від ширини, у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що виїхати з колони, затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місті, а багато і днюють. Напевно, елементом крутизни у Лідо-ді-Остія є не марка авто, а наявність гаража, особливо поблизу будинку. Хоча хтозна: можливо для менталу мешканців міста мати гараж – недоцільність та дивакуватість.
Десь за хвилин двадцять ми пройшли кварталами Лідо та вийшли на його околицю. Міські види змінилися лісом з високих італійських сосен з парасолеподібними темно-зеленими густими кронами. До руїн древньої Остії залишалося вже небагато шляху.
Наш авантюрний план полягав у тому, щоб проникнути на територію археологічного комплексу без квитків, зекономивши на них двадцять чотири євро. Руїни Остії знаходились від нашого хостелу у трьох кілометрах, а вхід через касу на півтора кілометра далі – і навіщо туди пертися. У мене була версія, що така велика площа навряд чи обнесена парканом. Кому ці руїни потрібні, це ж не меблева фабрика і не крохмальний завод у Радомишлі, які жителі міста в тяжкі дев’яності розібрали під нуль заради безкоштовної цегли. Місцевим жителям-італійцям руїни Остії не потрібні, а туристи повз каси не підуть: вони під’їжджають до станції електричкою, яка майже при вході в археологічний комплекс. Та й для європейців правила, інструкції – то всьо: постав їм ворота в чистому полі без паркана, то вони будуть ходити тільки через них.
Крім нас, нікого з пішоходів на дорозі не було. Асфальт був злегка притрушений хвоєю сосен… дивно, що місто закінчилось, а тротуар – ні. У нас в Радомишлі він закінчується у центрі відразу за церквою.
Прогулюючись, ми майже дійшли до археологічного комплексу, і тут подорож почала набирати ознаки квесту. Наш шлях перетинали з’їзди з автостради з інтенсивним рухом. Довгенько нам довелося вичікувати розриву потоку авто, щоб перебігти дорогу спочатку на одному з’їзді, потім – на іншому. Нарешті, ми перетнули цю швидку авторічку і опинилися біля огорожі, зробленої з товстих та загострених зверху сталевих прутів висотою у два з половиною метри. Такий паркан без спецзасобів, голіруч, може здолати хіба що ніндзя. Це вже була територія археологічного комплексу, не досліджена його ділянка, а потрібна нам брала початок всього за сто п’ятдесят метрів. До неї через зарості було складно дібратись: потім треба було б перетнути ще один широкий шляхопровід з інтенсивним рухом, а в результаті впертися у такий же паркан. Мій план зазнав фіаско – реальність виявилася більш прагматичною і не протоптаною. Тож ми вирішили не випробовувати долю, а відвідати археологічний комплекс легально через касу, у напрямку якої і вирушили. Наша авантюра привела нас у світ, де поняття пішохода не існує: ніяких тобі переходів, натоптаних стежок чи узбіч. Односмугова дорога, протилежні напрямки якої розділені кущами та деревами, і ми йшли її краєм назустріч транспорту. Звичного узбіччя просто не було: за асфальтовим покриттям відразу непрохідні зарості та кущі, які часто нависали над ним. Коли авто з’являлося на шаленій швидкості, то доводилося час від часу пірнати між кущами. Ми були для водіїв на цій дорозі неочікуваними оленями, які невідомо звідки тут опинилися. За хвилин п’ятнадцять, нарешті, змогли полегшено зітхнути, ступивши на тротуар житлового кварталу.
Археологічний комплекс «Остія Антика» – квитки придбані, турнікет пройдено. Перед нами головна вулиця древнього міста. Перше враження: «Ну й бруківочка, тут напевно циклопи жили! Вперше бачу, щоб такими здоровенними каменюками вулиці вимощували».
Місто Остія засноване у гирлі Тибру двадцять сім віків тому. Воно було морським портом Риму. В дев’ятому столітті місто збезлюдніло і від частих повеней на тисячоліття було поховане під тонами мулу та піску. Це, у свою чергу, зробило його унікальним тому, що воно повністю належить античній цивілізації без нашарувань новіших епох. У минулому столітті дві третини міста розкопали – це територія у ширину до півкілометра, а у довжину півтора. В Остії у найбільший період процвітання кількість населення становило більш як п'ятдесят тисяч осіб. У місті збереглися фрагменти житлових кварталів, храмів, римського театру, форуму, складів, таверн, терм (громадських лазень).
Ми ступали бруківкою Декуманус Максимус відшліфованою за багато віків мільйонами ніг. Вздовж вулиці залишки будівель з червоної цегли своїми обрисами позначали квартали античного міста. Воно було щільно забудоване будинками до п’яти поверхів, а вулиці в ширину, крім головної дев’ятиметрової, були не більші п’яти метрів. Я уявив собі, що якби зробити накриття цим вузьким вулицям, то вони перетворилися б на коридори, а Остія – на один величезний будинок-мурашник.
Роздивляючись місто, непомітно дібрались до його найбільшої споруди – амфітеатру, півколо якого вміщувало до чотирьох тисяч глядачів. Настя піднялась на його трибуни, а я побув оратором на сцені, жестикулюючи перед її фотокамерою. Потім піднявся на найвищий ряд. Далекувато до сцени, без мікрофонів та підсилювачів акторам для діалогів потрібно було мати міцне горло. Добре, що в ті часи попкорну не було, а то любителі драматургії зачавкали б репліки, а від цього і до справжнього поножів'я недалеко.
Проти театру, в затінку парасолеподібних сосен, знаходився Храм Церери – богині врожаю і родючості. Саме те місце, щоб на якийсь час заховатись від спекотного сонця. Щоправда, самої будівлі не було – тільки платформа зі східцями та двійка відреставрованих мармурових колон.
Чудово збереглися високі стіни Капітолію – головної релігійної споруди Остії. Храм збудований на великій цегляній платформі. І, щоб дібратися до нього, потрібно піднятися сходинками на п’ятиметрову висоту. Ідея задуму зрозуміла: боги живуть на небесах, або як мінімум на горі Олімп, тому звичайний смертний повинен з кожною сходинкою, з кожним ударом серця відчувати різницю між сіньми своєї хати і офісом божим.
У ті давні часи у місті діяло вісімнадцять язичеських культових споруд, синагога та християнська базиліка. Якщо звернути увагу на кількісну належність храмів за віросповіданням, то можна помітити цікаву деталь: хоча християнство в триста двадцять четвертому році було оголошено державною релігією Римської імперії, але воно не стало наймасовішою і через п’ятсот років після цього. Християнство набрало сили лише тоді, коли запалали вогнища інквізиції, почалися гоніння на відьом та хрестові походи. Така природа людей з усього робити зброю: чи то з наукових відкриттів, чи то з релігійних концепцій. Зброя – то сила, а сила – то влада.
В археологічному комплексі було проведено біля п’яти годин, хоча можна було ще ходити та й ходити, дивитись та й дивитись, але вже ноги підкошувались, очі все частіше і частіше вишукували затінку серед руїн, щоб трохи посидіти та відпочити. Було прийнято рішення, і ми попленталися до виходу.
Незабаром наші ноги причовгали до невеличкого замку Папи Юлія II. Обігнувши його, ми опинилися на невеличкій площі, на якій поряд із замковими ворітьми знаходився собор Санта Лауреа та декілька старовинних будиночків критих черепицею, біля яких на бруківці перед вхідними дверима у великих горщиках росло багато різноманітних рослин. Доповнювали цю мальовничу картину двоє кошаків, які розтягнулись на нагрітому спекотним днем камінні.
Наш шлях лежав далі, ми прямували до піцерії відміченої на мапі навігатора – час підкріпитись. Житлові квартали цього передмістя Рима – це невеличкі одноквартирні або у декілька квартир будиночки. Вони мають два-три поверхи та обов’язкові атрибути: балкони та тераси. Будиночки огороджені невеликими естетичними парканами, у дворах – дерева та квіти.
Ось і потрібна нам піцерія. Це триповерховий будинок на одну сім’ю. Він зовсім не великий: на третьому – взагалі не більше двох спалень, другий – з балконом та терасою, на першому – частина будинку під торговою точкою. На дверях напис італійською: «Пшениця та хміль». Назва незвична для нас, хоча ці слова для українців прописані на генетичному рівні.
У невеличкому приміщенні за прилавком – молода симпатична італійка в спробі щось втокмачити двом англомовним жінкам. Вони ізощряюца в розпальцовках, дублюючи англійську – напевно, сурдоперекладачі. Поки жінки шукають підмет та присудок, ми ледь стримуємо слину: великими голодними очима розглядаємо у вітрині здоровенні шматки піци, досліджуючи вміст їх видового різноманіття. На стіні дошка з написаним крейдою прейскурантом. Напевно, для оперативного показу цінової динаміки: від свіжої гарячої піци до холодної вже з грибами. Я перемикаюсь на вивчення змісту холодильника з пивом.
Нарешті, жінки порозумілися. Настя звернулася до покупців та дізналась, що ціна піци вказується за одну лопатку. Саме це вони й з’ясовували, а то не можна було второпати за написами на дошці. Тож нам швиденько наміряли два види італійського національного пирога, і ми вмостилися обідати на літньому майданчику.
Ідилія: чудова погода, свіже повітря, затишна місцина, центр Всесвіту сповз до нашого столу з дерев’яними лавками, все закрутилось навколо нього – ми наминали піцу та запивали її «Пероні».
Коли містерія обіду закінчилась, пішов у зал попрощатись із хазяйкою. Пиво зробило прорив у моїх лінгвістичних здібностях, і я заговорив відразу трьома мовами:
– Піца із ділішес… біер із ґуд… ґрація, дякую… аріведерчі!
– Чао! – відповіла усміхаючись молода симпатична італійка.
Автобусна зупинка за півкілометра від піцерії. Наші голови задерті на стовпа: вивчаємо розклад автобусів. А в ньому чорт роги зламає: різноколірні колонки, букви, цифри, букви з цифрами, індекси, правила, винятки… орієнтуємось на час та знайоме словосполучення «Лідо-ді-Остія». З квитками не зрозуміло: навколо стовпа із розкладом ніяких «розумних залізяк» не виявлено. Будемо діяти за схемою «Україна»: гроші – водію. Чекаємо хвилин двадцять, людей на зупинці немає, надіємось...
Автобус гальмує біля стовпа, в салоні тільки бабця про щось базікає до водія. Ми заходимо, вітаємось:
– Бонджорно!
– Бонджорно! – відповідають нам.
Я тичу водію монету у два євро.
– Но, но, но! – замахав руками він.
Наполягаю.
Бабця підключається:
– Но, но, но!
Настя:
– Зер ар ноу тікетс…
Водій вказує пальцем на зелений підсвічений хрест аптеки, мовляв там продаються квитки – схема «Україна» не працює. Я знизую плечима, бабця люб’язно усміхається і щось лепече водію. Напевно, на кшталт: «Це тупі іноземці, що з них візьмеш, поїхали».
Двері зачиняються, автобус рушає.
Проїжджаємо біля древньої Остії, бабця повертається до мене, вказує рукою на руїни і щось говорить. Я в лінгвістичному прориві:
– Остія Антіка ґуд… ми… вже… сьо-год-ні… бу-ли… там! – відповідаю їй голосно, виразно і майже по складах.
Вона усміхається до мене, а в очах – нерозуміння.
Згодом усвідомив, що відповів у манері як до людей, які не дочувають – це стереотипна реакція. Вона спрацювала як заміщення за відсутності досвіду у спілкуванні з іноземцями.
Автобус в’їжджає в Лідо-ді-Остія, сонце віддзеркалюється жовто-червоними спалахами на шибках верхніх поверхів будинків, сповіщаючи про закінчення дня. «Ґрація!» – говоримо водію і виходимо на зупинці поблизу хостела.
Йоркский собор. Йорк. Англия
Йоркский собор (англ. York Minster) или Собор Святого Петра в Йорке, или Йорк-Минстер — готический собор в английском городе Йорке, который оспаривает у Кёльнского собора звание самого большого средневекового храма на севере Европы.
Православный календарь 15 июля (2 июля ст.ст.)
Здесь находится кафедра архиепископа Йоркского — высшего прелата Англиканской церкви после архиепископа Кентерберийского. Читать Дальше...
