Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу

Мене потягнуло на самісінький дах цієї будівлі. Підвів очі, а над головою похмуре небо, що плаче холодними сльозами дощу. Я знав що він на даху. Знав, що він на мене чекає. І розумів, що обрав найбільш негодяще місце для нашої зустрічі. Там було так холодно і мокро, що я не міг навіть уявити як витримаю хоча б хвильку. Можливо, саме на це він і розраховував.

Я ніколи не вмів і вже ніколи не навчуся сердитися на нього. Просто раніше наші діалоги ніколи не тривали так довго коли я бачив, що він починає вередувати. Наразі все інакше. Він залишається такою ж маленькою дитиною, а я, хоча давно вже подорослішав, з величезною ніжністю ставлюся до його дитячих примх.

Великі очі мого янгола дивилися на мокрі дахи будівель й з подивом споглядали за зливою. Він здивовано подивився на мене і промовив:

— Холодно!

Я сів поруч із ним на край даху і відповів:

— Осінь.

Він замислився, розгублено розглядаючи знайоме місто. Вода була усюди, дощові краплі вигравали свою мелодію, на віконних шибках та дахах. Він, схрестивши руки, намагався щось сказати, але вдихнув дощу і знову замовк.

— Скажи, — раптом спитав він, — ти у щось віруєш?

— В тебе, — не вагаючись ані секунди відповів я.

— Любов, — після паузи промовив він, — Твоя любов! Ти завжди знав до чого прагнеш?!

— Так, маленький, — з ностальгією відповів я. — Я просто дуже люблю життя. Я усвідомлюю, що воно було мені даровано Богом, але не завжди розумів для чого і чому.

— А зараз? — з якоюсь тугою запитав мій співрозмовник.

— Зараз я усвідомив, що Бог — це любов. І коли ця любов оживає у твоєму серці, ти усвідомлюєш, що живеш не даремно. Усвідомлюєш, що був народжений для того, щоб стати щасливим в цій любові.

— Так хочеш ти? — спостерігаючи за поривами вітру видихнув він.

— Так хоче Господь. Я довірив йому свою долю. І Він веде мене тим шляхом на який я заслуговую.

На деякий час на нашому даху запанувала тиша, котру порушували лише мелодія дощу.

— Скажи, — раптом порушив тишу малюк, — а люди, котрі відкривають тобі душі, вони вірують в великий і красивий світ?

— Так! Саме ця віра, ця мрія нас і єднає.

І знов затишна тиша, оповита краплинами дощу.

— Любити людей — це боляче? — несміливо питає він.

— Так. Люди страждають. Вони не навчені бути щасливими. Не навчені любові, вірі та вдячності. Не вміють цього.

— Хіба не у кожного є любов до чогось чи когось?

— Ти плутаєш любов та прив’язаність. Любов дарує силу та волю. А прив’язаність робить тебе слабким, залежним, обплутує павутинням примарних задоволень і знекрилює тебе.

Злива продовжувала омивати місто, а містяни щосили намагалися сховатися від неї: під парасольками, дахами, в машинах та будівлях. Ззовні було холодно. Та в душі панувала любов, котра дарувала тепло, котра зігрівала зсередини. Я спустився з даху, зайшов до краєзнавчого музею і відчув в руках філіжанку гарячої кави.

— Ви промокли, — сказав хтось із моїх колег. Я ніби схаменувся, повертаючись в реальність. Де тільки що була моя душа?

— На даху, разом зі мною, — ніби на яву почув я голос янгола.

— Що ми там робили? — роблячи ковток гарячого напою подумки запитав я.

— Говорили про ту любов, котра не дає нам опустити руки.

— Так буває?

— Тільки так і має бути, — не здавався малюк.

— Чому мені зараз говорити складніше ніж там, на даху?

— Там ти був моїм другом, — привітно відповів він, обіймаючи мене за плечі.

— У нас вийде?

— Навіть не сумнівайся. Просто закрий очі та беззастережно люби. Для цього ми і народжені.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/dyachenko

Юрій Олександрович Дяченко, лікар, художник, різьбар, заслужений майстер народної творчості України, член національної спілки художників України, майстер народного мистецтва України

Перш ніж розпочати написання статті про героя програми я уважно вивчаю відбиток буття людини в інформаційному просторі. Статті, котрі я знайшов про Юрія Дяченка вражають своїм творчим наповненням. В них, як і в роботах героя цієї «Сповіді» надзвичайно багато справжнього, глибинного, українського.

Я не мистецтвознавець і навіть не знавець мистецтва. Просто українець, мандрівник, котрий подорожує теренами нашої вражаючої Батьківщини та відшукує душі, сповнені українством. Відшукує та намагається вчитися у таких душ. Ось і сьогодні я розповім про зустріч з душею та творчістю неймовірної людини та надзвичайно талановитого Майстра.

Лише зайшовши до зали Гайсинського будинку культури, я одразу прикипів поглядом до однієї з робіт. Пізніше пан Юрій мені сказав, що вона називається «Прощай, друже!». На ній зображений вбитий стрілою козак, із сорочки якого видно хрест, і двоє вовків поруч, один з яких виттям на повний місяць проводжає душу полеглого героя, а інший вже почав розривати плоть. А вдалині видніються силуети побратимів, котрі тепер мають жити не тільки за себе, а й за загиблого у бою побратима.

В цій роботі стільки сили, правди та душі, що я попросив поставити її поруч з нами й не міг відвести від неї очей. Знов і знов історія повторюється. Знову найкращі з нас віддають своє життя за нашу Батьківщину, знову цвіт Нації гине від ворожих пострілів. З віку у вік ми, ніби рухаючись по колу, повторюємо ті самі помилки й відчуваємо той самий біль.

Як розірвати це замкнене коло? Це одне із тих запитань, відповіді на яке я прагну навчитися у Душі Українства, котра виблискує в очах найкращих з нас і рветься назовні надзвичайною любов’ю до України. Того дня Господь подарував мені зустріч з такими людьми, одним з яких був Юрій Дяченко.

Різьба по дереву. Дерево, котре сягає своїм корінням глибоко в землю, звідки бере свій початок, і сягає своєю кроною неба, куди прагне дорости. Чи здатні ми навчитися у нього цієї мудрості: знати, куди ти прагнеш і усвідомленню того, що до мети тебе може привести лише сильне, потужне коріння? Коріння, котре не помітне оку, але уся наша сила захована саме в цій глибині.

Дерево опанувало душею Юрія Дяченка. Кожен його рух інструментом при створенні картини – це і шана давнині й безмовна молитва до Неба, й водночас відбиток власної душі Майстра, що назавжди карбується у деревині.

Талановитий лікар, член династії лікарів, він допомагає людям, часто працюючи на межі людських можливостей. Та своїми силами, знаннями, працею і любов’ю він ніби віддає данину цьому світу, адже там, за порогом його майстерні, на нього чекає інший світ, інший вимір, в якому так багато мудрості дерева, мудрості Творця.

Цю людину настільки переповнює українство, що біль Нації розриває йому душу. Цей біль талантом застигає у його роботах, змальовуючи як гіркі, так і прекрасні моменти нашої історії, нашої генетики, нашої суті. Сюжети народжуються в ньому і лише потім краплинками душі проливаються на дерево, надаючи дереву друге дихання, перетворюючи неживе знову в живе, наповнюючи деревину душею.

Можливо саме через це Юрій Дяченко так рідко продає свої роботи, збираючи їх у свою власну колекцію. Йому важко відпустити так багато душі, вкладеної у творчість. Але це потрібно робити! Нація має бачити це. Бачити, усвідомлювати та відчувати.

Ми вже достатньо мовчали про нашу історію, про те, ким ми є і хто наші предки. І за цим мовчанням в нас ледве не відібрали культуру, історію, мову, віру і навіть державу. Та сьогодні ми перейшли точку неповернення. Гинуть найкращі з нас. Тому ми тут, в тилу, не маємо права замовчувати українство! І не важливо чи мовою повсякденного спілкування, чи творчістю, чи щоденними справами, але ми маємо стверджувати українство кожним своїм подихом, аби не втратити самих себе!

Господь дарував нам все для того, щоб ми були сильною, квітучою та щасливою Нацією. Та в нас віками відбирали Бога і Україну, знищували ці усвідомлення у нашій свідомості. Але сьогодні у нас є шанс відчути, усвідомити своє коріння і силою цього усвідомлення вирости до небес. Я навчився цієї правди у цієї душі, котрій Богом дарована така мудрість і безмежно вдячний Господу за цю зустріч і цю «Сповідь».

О, преславний угоднику Христів Іоане Воїне, хоробрий ти в боротьбі, що ворогів проганяєш і за ображених заступаєшся, усім православним християнам великий заступниче й угоднику Христів, пом’яни нас, грішних і негідних рабів, у лихах, скорботах і печалях, і в усякій злій напасті, і від всякої злої й лихої людини захисти нас: дана бо тобі благодать від Бога молитися за нас, грішних, дуже стражденних. Позбав нас від ображаючих нас, будь нам поборником міцним на всіх видимих і невидимих ворогів наших, щоб твоєю допомогою, міцним заступництвом і поборством осоромились всі бажаючі нам зла! О, великий поборнику, Іоане Воїне, не забудь нас, грішних, що моляться тобі і просять твоєї допомоги і багатої милості, і сподоби нас, грішних і недостойних рабів, отримати від Бога незліченні блага, що уготовані люблячим Його, бо належить Йому всяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Протоієрей Євген Орда, капелан ВЧ НГУ 3082, благочинний Чернігівського району, настоятель церкви Мученика Івана Воїна

Грайливий сонячний промінчик зазирнув до величної Катерининської церкви й своїм доторком ніби оживив образи святих на старовинних іконах. Намолене місце. Священне. Поки знімальна група налаштовувала техніку, я підійшов до ікон та почав молитися.

«Сповідь» зі священиками та капеланами — це зажди важлива та значуща для мене подія. Особливий Дарунок Господа. Доторкнутися до душі людини, котра присвятила себе служінню Богу і Україні… Без молитви, без Бога в душі я не дозволю собі цього зробити. Я завжди прошу Господнього Благословіння. Для мене дуже важливо почути цих людей, але не менш важливо ані словами, ані думками не образити їх.

Отець Євген — священик і капелан. Це принциповий та самовідданий УКРАЇНЕЦЬ. У таких людей на серці викарбувано: «Бог і Україна». У сьогоднішні часи інформаційної війни наш підступний ворог підло намагається ототожнити український націоналізм з нацизмом, а наше прагнення ціною власних життів захищати рідну землю від ворога намагається закарбувати в інформаційному просторі як жорстокість та «безпідставну» агресію. Під гнітом цих та багатьох інших ворожих наративів ми втратили Крим та Донбас.

Сьогодні кров’ю тих, хто віддали своє життя та здоров’я за Україну, зі свідомості українців змито цю маніпулятивну брехню, а «руській мір» давно став синонімом чуми чи прокази. Натомість Нація почала об’єднуватися саме на хвилі УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. І цієї сили, цієї єдності ворог боїться понад усе.

Отець Євген — український священник. Він переконаний націоналіст. І священнослужителів з такими переконаннями більшість в нашій українській церкві. Церква стала однією з твердинь, котра зберегла для нас Українство, коли його знищувала червона чума. Й оберігає його більше сотні років, і сьогодні залишаючись оплотом Українства.

Голодомор, вбивства та заслання мали на меті перетворити нас на націю рабів, котрі не мають мови, віри, історії та культури. Перетворити нас на безправну провінцію московитського ханства. За Мову вбивали, а храми перетворювали на музеї атеїзму чи навіть на корівники. Й наслідки цього Нація відчуває на собі досі.

Посеред нас залишилося зовсім не багато тих, хто вірує в Бога і Україну. Та їхня незламна віра, їхній сталевий дух для ворога ледве не страшніші за кулі та снаряди. Адже війна ведеться не тільки на Сході нашої країни, а й на духовному фронті, де йдуть невпинні бойові дії за наші душі, за нашу свідомість. І наша Українська Церква була, є і буде оплотом Українства не лише на фронті, а й у цій гібридній війні.

Я більше нічого не можу сказати про капелана Євгена Орду. Ця людина настільки багато говорить своїми вчинками, своєю суттю, самим своїм життям, що будь-які слова здаватимуться зайвими й недолугими.

Я звик багато розповідати про своїх співрозмовників, про власні враження, емоції та відчуття від спілкування з героями програми. Та бувають миті, коли зустрічаєш настільки цільну, цілісну та потужну особистість, що мимоволі замовкаєш.

Ніби дивишся в небесну височінь та спостерігаєш політ вільного, сильного птаха і промовляєш молитву, дякуючи за зустріч з цим уособленням ВОЛІ. Скажу лише одне: «Я безмежно щасливий тим, що такі люди поруч із Нацією в найболісніших проявах сьогодення. І я безмежно вдячний Господу за це».

https://youtu.be/8HfcjLx-tNc

Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі. їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас!

Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольго, бо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси.

Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас.

Світло євангелії проповідують преславно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога.

Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя.

Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священномученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу. нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних.

Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь.

Ієрей Віталій Назаровець, благочинний Барського району вінницької області, настоятель храму Всіх Святих (м. Бар, Вінницько-Тульчинської єпархії ПЦУ)

Довіра. Довіра, котрої нам так не вистачає у стосунках з людьми. Людських стосунках. Соціальних. Українських. Довіра, котра після подій Революції Гідності та в часи війни необхідна нам, як повітря. Довіра, котру так нещадно винищували в нас, вбиваючи задля цього мільйони українців. Довіра, котру так страшно собі дозволити, але яка посилює наші сили та можливості на ступінь цієї довіри. Довіра, котру так підступно та ницо зрадили, зійшовши зі сцени Майдану. Довіра, як квінтесенція любові, совісності, милосердя та поваги.

Та поки посеред нас, посеред Нації залишились ті, в кому ще панують залишки злого, заляканого та егоїстичного, ми не зможемо відновити це таке тендітне почуття. Тендітне, але надпотужне, наче джерело кришталевої води. Дивишся іноді на сивий широкий Дніпро і тобі важко навіть уявити, що така міць витікає з маленького джерельця.

Довіра, про яку я говорю, вона не до політиків чи преси, не до новітніх винаходів чи органів влади. Ні. Проста людська довіра, котра вимірюється теплом душі й криком, що рветься з грудей, коли зустрічаєшся з порожнечею людської байдужості. Будь її у нас вдосталь, не було б стільки горя в нашому суспільстві. Коли кожна радість примножується десятками, сотнями та навіть тисячами сердець, а біль ділиться поміж усіма, тим самим перестаючи бути нестерпним.

Довіра як базисний принцип існування нашого суспільства. Мене часто називають романтиком. І в цьому є частка правди. Я виріс на злій і навіть жорстокій вулиці. Там, де замість загальноприйнятих правил існувала власна справедливість, право сильнішого. Та попри все, Господь допоміг мені вберегти душу від жорстокості тих місць і того часу. І сьогодні я закликаю суспільство до довіри та милосердя. Розмовляю про це з людьми, знімаю програми, пишу статті.

Користуючись відсутністю довіри та єдності поміж Нацією, московитські агенти та наші власні манкурти роблять все для того, щоб розділяти та володарювати на нашій землі. Як же болить те, що на Півдні та Сході їм це вдалося! Та ще більший біль відчуваєш від того, що Нація не вивчила цей урок і попри те, що об’єдналася на Сході, залишилася роз’єднаною тут, в тилу, тим самим допомагаючи внутрішньому ворогу, п’ятій колоні, знищувати нас зсередини.

Я побачив на території католицького храму невеличку споруду, куди часто заходили люди й вона одразу мене зацікавила. Наш графік під час перебування у місті Бар був доволі напруженим, тому я постійно забував розпитати про цю будівлю. Але відповідь знайшла мене сама, коли настав час знімати «Сповідь» з отцем Віталієм Назаровцем.

Це був тимчасовий храм, в якому служили, в очікуванні на будівництво основного храму. Для мене немає жодної різниці де молитися: вдома, на прогулянці, в машині, на природі. Та ця маленька, затишна церква зустріла мене відчуттям рідної домівки, зігріла душу та надала сил.

Отець Віталій зустрів нас з неймовірним теплом та з повагою поставився до нашої справи. Храм всередині виявися доволі простим, але скільки ж рідного, щирого та справжнього було у цій простоті. Господь там, де Його люблять. Він не потребує розкоші чи пожертв, а лише з батьківською турботою навчає нас любити та вірити. А це фундамент тієї довіри, котра нам вкрай потрібна Нації.

Душі, в якій живе Бог притаманна совісність, тому вчинення гріха завдає їй болю не менш відчутного, ніж фізичний. Я щиро переконаний, що спільна молитва на вулицях нашої незалежної, красивої країни здатна зробити сильнішими усіх нас разом і водночас кожного окремо.

Закони, норми, правила, права та обов’язки — все це не здатне зробити життя кращим, а людей щасливішими, якщо в цьому не буде моралі, не буде прагнення добра та справедливості. Не буде Божого. І скільки б років ми не воювали з внутрішнім та зовнішнім ворогом, без довіри, без єдності нам не стати сильною, потужною, непереможною Нацією.

Я безмежно вдячний отцю Віталію за його щиру «Сповідь», котра подарувала мені стільки глибинних усвідомлень та неймовірно щасливий тим, що настільки світлі, чисті та справжні душі віддають себе служінню Богу й Україні.

Як відомо з історичних та науково-дослідницьких джерел, в місті Бар здавна існував гончарний промисел. В музейних і приватних зібраннях зберігається численна кількість зразків продукції барського гончарного промислу, які легко впізнати за їх стилістичними ознаками форми, розпису і технологічною якістю матеріалу. Вироби барських майстрів являють собою цілісне явище суспільної культурної спадщини. Культурну спадщину Вінниччини неможливо уявити без художніх надбань гончарів Бару. Вироби барських майстрів гончарства сьогодні прикрашають музейні експозиції видатних музеїв України і Росії. Витоки художніх традицій барських гончарів, вочевидь, сягають далеких середньовічних часів. Проте естетика гончарного розпису барчан і сьогодні хвилює і приваблює увагу колекціонерів, мистецтвознавців, науковців і інших дослідників культури подільського краю.

В середній школі № 1 міста Бар зберігається миска невідомого барського майстра, очевидно, виготовлена в час на межі ХІХ-ХХ століть. Ця миска є класичним зразком барського гончарства ХІХ-початку ХХ століття своєю формою і стилем розпису. В центрі миски змальовано стилізований образ птаха на яблуневій квітучій гілці. По краю миски нанесено кілька темних ліній, що своєрідно обрамляють малюнок в центрі, а по вінцю миски намальовано хвилясту лінію, яка остаточно завершує всю композицію розпису. Вражає, в першу чергу, графічна вишуканість зображення птаха і гілки, що основується на вичерпному лаконізмі і образній точності ліній. Жодного зайвого штриха. Графіка ліній створює враження динамічної стрімкості в поставі самого птаха і цей динамізм підтримується лінійною експресією зображення квітучої яблуневої гілки. Образ птаха на гілці в розписах мисок на Поділлі найпоширеніший, але в кожному гончарному осередку майстри протягом тривалого часу виробили оригінальні стилістичні традиції малювання і цим були не схожі на інших. Розпис барських майстрів особливий своєю каліграфічною вишуканістю, яка, очевидно, культивувалася в практиці середньовічних гончарських цехів, де культура розписування регламентувалася цеховим уставом і чітко сповідувалася в кожному цеху усталеними правилами. Це засвідчують ті артефакти, що дійшли до нашого часу і зберігаються в музейних сховищах Києва, Львова, С-Петербурга та приватних зібраннях.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/statti/bar_pottery

Тетяна Біньковська, майстриня народно-прикладного мистецтва, вчителька, практичний психолог

Минуло вже досить багато часу від дня нашого знайомства, а я й досі пам’ятаю тепло родини Біньковських, що зігрівало не гірше за багаття. Тетяна, Максим та їхні діти – Анастасія і Максим, гостинно та привітно зустріли нас. Я давно не бачив настільки світлих людей, світлих душ. Знаєте, так буває, коли лише переступаєш поріг і одразу розумієш, що тут живе щастя та злагода.

Краса людини – це зміст, а не форма. Справжня краса йде із душі. Тому коли зустрічаєш настільки глибоку, люблячу, натхненну душу, то зупиняєшся і ніби зачарований милуєшся дивовижним творінням Господа. Тетяна вміє любити. Це відчуваєш, як тільки потрапляєш в дім, де живе ця тендітна Берегиня зі своєю чудовою родиною.

І вона любить Україну. А наша Ненька-Батьківщина відповідає їй взаємністю, виграваючи для неї все новими та новими гранями народного мистецтва, раз у раз причаровуючи свою любу донечку-україночку ще більше. Історична реконструкція епохи Русі X-XII ст., вишивка, музика, гончарство – і це далеко не повний перелік умінь, натхнень та інтересів цієї дивовижної людини.

Ми розмовляли, а я дякував Богу за те, що такі щирі, відкриті, небайдужі, справжні душі навчають наших українських дітей і вогнем власних сердець надихають та виховують маленьких українців.

Після зйомок програм з Тетяною та Максимом ми весь вечір насолоджувалися гостинністю цієї родини. Між ними панує така єдність та любов і в цьому вони настільки цільні, що мені навіть трохи важко говорити окремо про Тетяну та Максима. Хоча, без сумніву, обидва вони надзвичайно яскраві особистості, про яких є що розповісти.

Творчість наповнює кожен день їхнього життя. І цю любов вони привили і молодшому поколінню родини Біньковських. Коли батьки надихнулися відродженням барської кераміки, юні митці одразу ж приєдналися до творчих пошуків і також сіли за гончарне коло, а ловець снів, сплетений Анастасією і подарований на згадку, досі тішить мою колегу і нагадує про теплу зустріч та цікаве знайомство.

Як радіє душа, коли бачиш таку любов до життя. Любов, котра не випалює, але осяює та зігріває все навколо. В цьому стільки сили, глибинної мудрості і стільки Бога! Той осінній вечір видався доволі прохолодним. Пронизливі осінні вітри розігнали залишки літнього тепла. Я кутався в затишну ковдру та грів руки біля багаття, на якому тільки-но приготували вечерю для раптових гостей. Аромат вогнища, смачнуща рибна юшка та запечена картопля… Так по-домашньому просто, смачно і доречно. І ця простота додала чарівності та затишку цьому вечору.

Я спостерігав за щастям цих людей і сама думка про те, що воно існує і живе в серцях таких люблячих і красивих українців, зігрівала не менше, ніж вогонь та ковдра. Сьогодні ця родина поставила собі за мету відродити барську кераміку. Це справжній шедевр української культури і доволі не простий процес пошуку.

Та їм до снаги відновити минуле заради власного майбутнього та майбуття прийдешніх поколінь. Таке віднаходять лише душею. Глибокою люблячою українською душею. Щораз згадуючи цю родину, я подумки бажаю їм щастя. Красивим людям, котрі люблять одне одного красивими українськими серцями і зігрівають теплом прекрасних душ.

Герой дав гідну відсіч ворогам!

Десант з завдання, втомлений, вертався –

До «передка» лиш декілька хвилин.

Та на засаду враз загін нарвався:

Зрадлива доля свій змінила плин…

Дозорний взяв на себе першу чергу

Й упав, підкошений, у ранішню росу.

Гукнув:»Брати ідіть, я їх відверну

В вас на відхід є трішечки часу!»

Він біль зібрав в одну пекельну точку,

Дав гідну відсіч лютим ворогам!

Дарма, що кров залила всю сорочку,

Живим козак не здався москалям…

А десь в матусі тьохнуло серденько.

Прокинулась. Іванко, сину мій!

Чомусь так важко стало, мій рідненький!

Чи спиш ти, чи страшний приймаєш бій?..

Десант з завдання з болем повертався,

Йшов почорнілий, мов земля, спецназ…

Герой над взводом в небо підіймався –

Він свій останній виконав наказ…

Кіндрат & Корінь. 04.04.2017р.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

Це була складна для мене «Сповідь». Сам діалог з Анатолієм вести було легко та приємно, ми одразу знайшли спільну мову. Складно було тим, що найболючіші нерви нашої Батьківщини, нашої Нації настільки дзвінко бринять в його душі, що відлуння цього звучання краяло мені серце нестерпним болем.

Багатьом з нас болить, але ми звикли ховати цей біль. Тільки інколи, залишившись на самоті, дозволяємо собі зайву чашку кави, щоб гіркотою напою змити гіркоту з душі, а потім робимо глибокий вдих і йдемо жити далі.

Та в рядках віршів Кіндрата Кореня стільки щирої любові, змішаної з болем, надією та злістю, що вони проникають прямо в душу і розривають її справжністю тієї страшної правди, з якої народилися ці слова. І потім ти сидиш спантеличений, дезорієнтований і намагаєшся заново зібрати себе по частинах.

Словами, віршами можна по-різному говорити про біль. Ними можна поранити та спустошити, а можна перетворити ці страшні почуття на паливо для нових звершень. Останнє мало кому вдається, саме тому творчість цього поета справила на мене таке неймовірне враження. Він торкається найболісніших ран суспільства, змушуючи читача бачити та відчувати гірку правду. І водночас його поезія дає сили та душевного вогню не миритися з гіркою правдою, а протистояти злу та несправедливості.

Такий біль свого часу підштовхнув мене розпочати говорити з українцями про Україну, шукати та знаходити СПРАВЖНІХ і давати змогу Нації їх почути. Так народилася «Сповідь». Ось чому для мене так важливо, щоб Нація почула його. Ті, в кому резонує цей біль, чиї душі не скалічені байдужістю та зневірою, мають об’єднатися, забувши про чвари та негаразди.

Є такі люди, до котрих наближаєшся і розумієш, що у них в душі порожньо. Ніби бачиш покинутий будинок, котрий дивиться на світ голими стінами крізь вибиті двері та шибки. І від них лине таке відчуття спустошення. Руїни. Вони ніби тонуть в болоті, й намагаються затягнути у свою сірість тебе. В таких людей немає ні любові, ні милосерду, ні Нації, ні Батьківщини. Лише порожнеча.

Й на противагу їм є ті, в кого в душі стільки вогню, що вони зігрівають ним усіх навколо. Котрі допомагають, підтримують та надихають, ділячись своїм вогнем, адже його в них стільки, що він виривається на зовні словами, віршами, справами, добром. Кіндрат Корінь живе Україною та українством. Палає любов’ю до Нації. І цей вогонь крізь його творчість зігріває душі.

Він почав говорити, а мене переповнювали емоції. Постійні глядачі можливо помітили, що інколи в мене з’являються паузи між словами та репліками. Це відбувається тому, що почуття, котрі сповнюють мене в такі моменти, здаються настільки глибокими, що будь-які слова здаються дрібними та зайвими.

Я наче дитина радію церквам і храмам. З відкритим серцем вклоняюся іконам і молюся Господу. Щиро захоплююся самовідданим служінням Богу і Україні служінням священиків та капеланів. Пишаюся незламністю та силою душ наших воїнів і волонтерів. Зачаровуюся глибиною душі та творчості митців. І раз за разом ледь стримую емоції від того, наскільки багата красою та величчю душ наша країна. Я обожнюю нашу країну. Вона у нас дивовижна. Неповторна. Дарована нам Богом. І в цьому стільки святого! Це земля, по якій ходитимуть наші діти та онуки і в якій поховані наші предки.

Анатолій Сопін творить під псевдонімом Кіндрат Корінь, взятим на честь своїх видатних предків. Натхненний вчитель, поет і запеклий патріот. Його душа живе Україною. Болить усім, що з нею відбувається. Він дуже уважно спостерігав за мною під час зйомок програми і я розумію чому. Для таких людей страшно бачити байдужість до нашої країни. Ця байдужість їм болить, тому вони намагаються будь-що уникати людей, котрі завдають їм цього болю.

Та коли він побачив, що моя душа так само любить Україну, то одразу відкрився для діалогу, котрий не можна назвати простим за своїм наповненням. Я відчуваю потребу раз за разом зачіпати сильні генетичні, ідеологічні, соціальні нерви нашого буття. Й лише тому, що інколи мені здається, що ми спимо, не помічаючи епохальності тих подій, котрі відбуваються сьогодні.

Коли я розмовляю з такими людьми, як Анатолій, мене переповнює натхнення жити та творити. Душа Нації в любові до Бога і України. І саме відлуння цієї любові в наших душах приведе Націю до миру та розквіту.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

https://youtu.be/fIrXU2vsRC0

Олег Володарський: «Олександр Клец співає, працює, сердиться, жартує – і усім цим змінює світ на краще» (відео)

Ще дихаю, ще борюсь через раз,

ще сили не покинули навіки.

Вже вік не той, щоб бути напоказ,

а потайки в кишені носиш ліки.

На зломі днів, епох і поколінь,

Живеш, крокуючи у ногу з часом.

Гартований і твердий як кремінь,

вже не підвладний речам і образам.

Обтесує, вибілює життя,

здається, що замилюються очі.

Буває підведе серцебиття,

і ноги крутить на погоду серед ночі.

Але той внутрішній, незламний, сильний дух,

не піддається вітрам і негоді.

Так, стала менша, звісно менша сила рук,

спина підводить часом, при нагоді.

Але, ще дихаю, ще борюсь, ще іду,

до обрію, до свого небокраю.

Я впертий, я назло собі дійду,

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Автор Олександр Клец

Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Ми звикли мовчати про те, що на душі. І часто трапляється так, що поки почуття всередині тебе не досягнуть певної критичної маси, котра від найменшої іскри виллється назовні вибуховою хвилею, ми не здатні ними ділитися навіть з найдорожчими.

Недобитки совкових наративів в наших головах не дають нам бути собою, адже «суспільство може не прийняти» та «що люди скажуть». Особливо це помітно там, на фронті, коли доводиться бачити такі речі, про які вони не скажуть нам тут в тилу, аби не затьмарити попелом війни мирне небо над нами, і лише зможуть помовчати про це поруч з побратимами. А в той час всередині стискається пружина…

І коли раптово туди, де здається, що СВОЇ залишилися десь далеко, а ворог ось він, зовсім поруч, приїздить такий Сашко: живий, справжній, нервовий, потужний, СВІЙ, котрий так щиро та по-справжньому співає, говорить, жартує чи навіть обурюється чи сумує, хлопці відчувають, як пружина всередині починає відпускати.

Спадає напруга, і після пісні, котру заспівали разом із побратимами, раптово вдихаєш на повні груди й лише тоді розумієш, як довго не міг зробити цей вдих. І разом із цим ковтком повітря, від якого п’янієш дужче, ніж від найміцнішого алкоголю, видихаєш все те, що скувало тебе зсередини. А музика і потужний вокал продовжують омивати душу тією щирою та справжньою піснею.

Такі пісні навряд чи будуть збирати стадіони. Вони лунатимуть від серця до серця, лікуватимуть душі, обпечені війною, захищатимуть від зневіри відчаю чи байдужості, надихатимуть жити, боротися та перемагати.

А послідовники червоно-комісарських щурів, навіть не на рівні усвідомлення, а на рівні інстинкту самозбереження здригатимуться, раптово почувши ці пісні. Здригатимуться від того, скільки в нас генетичної, усвідомленої ВОЛІ, незламності, непереможності. Відчувши самим прогнилим нутром, що справжній УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ уже прокинувся в нас і варто лише завершити із зовнішнім ворогом, як ми візьмемося за внутрішнього. Вони дрижачими руками витирають раптом спітніле чоло і похапцем втікають від того страху до дорогих ресторанів, де шум музики та блиск позолоти дасть їм можливість хоч ненадовго забути про невідворотне.

Ці відчуття створюються не словами та акордами, а народжуються лише тоді, коли в піснях бринить величезна любляча душа. Саме душею справжні відчувають справжніх. Лише відкривши душу, хай як би боляче це не було, справжні, щирі, люблячі, небайдужі зможуть відчути одне одного і врешті-решт об’єднатися.

Коли ми будемо чути одне одного душею, то всі суперечки й проблеми вдасться вирішити, а ми станемо єдині та неподільні. Час цього єднання набагато ближчий, ніж усім нам здається. І складно буде переоцінити вклад в єднання Нації таких справжніх, талановитих, дієвих та небайдужих, як Олександр Клец.

Мене наче дитину вразило те, що сам Сашко цього не розуміє. Навіть не усвідомлює того, наскільки він своїм талантом, своєю любов’ю та творчістю робить світ кращим і як багато дарує Нації своїми піснями, своєю діяльністю.

Він співає, працює, сердиться, жартує… і усім цим змінює світ на краще. Ми інколи квапимося, втрачаємо віру, сили натхнення, сповнюємося розчарувань від дрібних поразок та невдач, не усвідомлюючи того, як багато для Нації й для нас самих значить чесно та самовіддано робити власну справу.

І не важливо, чим ти займаєшся: сієш пшеницю чи печеш хліб, захищаєш країну, навчаєш маленьких або дорослих дітей, працюєш в офісі, пишеш картини, вірші пісні… Коли щиро, самовіддано та з любов’ю займатися своєю справою, тим самим ти змінюєш світ на краще. Це проста, давно відома істина, котру ми так часто забуваємо. Почнімо змінювати Україну з себе, жовто-сині?!

https://youtu.be/8veORlFgzfw