Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу

Мене потягнуло на самісінький дах цієї будівлі. Підвів очі, а над головою похмуре небо, що плаче холодними сльозами дощу. Я знав що він на даху. Знав, що він на мене чекає. І розумів, що обрав найбільш негодяще місце для нашої зустрічі. Там було так холодно і мокро, що я не міг навіть уявити як витримаю хоча б хвильку. Можливо, саме на це він і розраховував.

Я ніколи не вмів і вже ніколи не навчуся сердитися на нього. Просто раніше наші діалоги ніколи не тривали так довго коли я бачив, що він починає вередувати. Наразі все інакше. Він залишається такою ж маленькою дитиною, а я, хоча давно вже подорослішав, з величезною ніжністю ставлюся до його дитячих примх.

Великі очі мого янгола дивилися на мокрі дахи будівель й з подивом споглядали за зливою. Він здивовано подивився на мене і промовив:

— Холодно!

Я сів поруч із ним на край даху і відповів:

— Осінь.

Він замислився, розгублено розглядаючи знайоме місто. Вода була усюди, дощові краплі вигравали свою мелодію, на віконних шибках та дахах. Він, схрестивши руки, намагався щось сказати, але вдихнув дощу і знову замовк.

— Скажи, — раптом спитав він, — ти у щось віруєш?

— В тебе, — не вагаючись ані секунди відповів я.

— Любов, — після паузи промовив він, — Твоя любов! Ти завжди знав до чого прагнеш?!

— Так, маленький, — з ностальгією відповів я. — Я просто дуже люблю життя. Я усвідомлюю, що воно було мені даровано Богом, але не завжди розумів для чого і чому.

— А зараз? — з якоюсь тугою запитав мій співрозмовник.

— Зараз я усвідомив, що Бог — це любов. І коли ця любов оживає у твоєму серці, ти усвідомлюєш, що живеш не даремно. Усвідомлюєш, що був народжений для того, щоб стати щасливим в цій любові.

— Так хочеш ти? — спостерігаючи за поривами вітру видихнув він.

— Так хоче Господь. Я довірив йому свою долю. І Він веде мене тим шляхом на який я заслуговую.

На деякий час на нашому даху запанувала тиша, котру порушували лише мелодія дощу.

— Скажи, — раптом порушив тишу малюк, — а люди, котрі відкривають тобі душі, вони вірують в великий і красивий світ?

— Так! Саме ця віра, ця мрія нас і єднає.

І знов затишна тиша, оповита краплинами дощу.

— Любити людей — це боляче? — несміливо питає він.

— Так. Люди страждають. Вони не навчені бути щасливими. Не навчені любові, вірі та вдячності. Не вміють цього.

— Хіба не у кожного є любов до чогось чи когось?

— Ти плутаєш любов та прив’язаність. Любов дарує силу та волю. А прив’язаність робить тебе слабким, залежним, обплутує павутинням примарних задоволень і знекрилює тебе.

Злива продовжувала омивати місто, а містяни щосили намагалися сховатися від неї: під парасольками, дахами, в машинах та будівлях. Ззовні було холодно. Та в душі панувала любов, котра дарувала тепло, котра зігрівала зсередини. Я спустився з даху, зайшов до краєзнавчого музею і відчув в руках філіжанку гарячої кави.

— Ви промокли, — сказав хтось із моїх колег. Я ніби схаменувся, повертаючись в реальність. Де тільки що була моя душа?

— На даху, разом зі мною, — ніби на яву почув я голос янгола.

— Що ми там робили? — роблячи ковток гарячого напою подумки запитав я.

— Говорили про ту любов, котра не дає нам опустити руки.

— Так буває?

— Тільки так і має бути, — не здавався малюк.

— Чому мені зараз говорити складніше ніж там, на даху?

— Там ти був моїм другом, — привітно відповів він, обіймаючи мене за плечі.

— У нас вийде?

— Навіть не сумнівайся. Просто закрий очі та беззастережно люби. Для цього ми і народжені.