Такі зустрічі, як та, що відбулася з отцем Юрієм у старовинному храмі, залишаються у серці назавжди – Олег Володарський

Молитва до святого Іоана Воїна

О преславний угоднику Христів Іоане воїне, хоробрий у битвах, ворогів прогонителю і покривджених заступнику, всіх православних християн великий захиснику і угоднику Христів, пом’яни нас, грішних і недостойних рабів, у бідах, і скорботах, і печалях, і у всяких лихих напастях, і від усякого злого кривдника захисти нас, бо дано тобі благодать від Бога молитися за нас; будь нашим поборником кріпким на всіх видимих і невидимих ворогів наших, щоб твоєю допомогою і міцним заступництвом були посоромлені всі, що чинять нам зло. О великий поборнику, Іоане воїне, не забудь нас, грішних, що молимося тобі і просимо твоєї допомоги і невичерпної милості, і сподоби нас, грішних і недостойних рабів, одержати від Бога невимовні блага, які приготовлені люблячим Його, бо Йому належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Протоієрей Юрій Джумарик, настоятель храму Івана Предтечі (с. Виженка Чернівецької області)

Дорога вела нас вгору, за село Виженка, а сніг і хуртовина лише ускладнювали шлях. Чорні гори і білий сніг, свобода і негода. Такі контрасти зачаровують.

Отець Юрій неохоче дав згоду на програму. На жаль, деякі «акули пера», намагаючись власноруч створити сенсацію, здатні спаплюжити і спотворити будь-що. Перекручування фактів, вирвані з контексту фрази, недолугі коментарі псевдоекспертів давно вже перетворили левову частку ЗМІ на маріонеток в руках своїх господарів. Маріонетки, в яких не залишилося душі, совісті та людяності.

Ступаючи на поріг храму, котрому більше двохсот років, мені, як вірянину, хочеться дякувати Богу за можливість відчути ту благодать, котру дарують такі місця. Храмовий дзвін самим своїм звучанням очищував душу і розум.

Отець Юрій зустрів нас у храмі і, поки ми встановлювали апаратуру і намагалися зігрітися, розповідав нам про храм та його історію. Він був сумний та нерозважливий і, вибачаючись за це, розповів нам про горе, що спіткало його родину – про смерть матері. Пояснивши тим самим відсутність бажання та ентузіазму зніматися в програмі.

Та він пересилив свій біль. Пересилив тоді, коли ми сказали йому, що ті українці, для яких Бог і Україна понад усе, сьогодні вкрай потребують підтримки рідної Матері-Церкви. Український священик змінився на очах, почувши про те, що він потрібен Нації.

Священик проповідував істину. Ми не помітили, як промайнули зйомки програми. Він говорив про складні істини простими словами. Під час програми до храму увійшла тендітна жінка. Багатодітна мати родом з Одеси, котру доля завела так далеко від місцевості, в якій вона народилася. Як же вона тішилася з того, що знімають в її рідній церкві, що глядачі матимуть змогу побачити їх такого щирого та совісного священика. Радість просто переповнювала її.

Ми їхали засніженою дорогою і в душі вже зароджувався сум за незрівнянною красою Буковинських Карпат. Сніг укривав світ навколо білою ковдрою, а душа відчувала, що такі зустрічі, як та, що відбулася в цьому старовинному храмі залишаються у серці назавжди.

Снігова ковдра наповнювала відчуттям затишку майбутнього. Сніжинки падали на скло і перетворювалися на краплинки сліз за Карпатами, що віддалялися… Я зачарований моєю рідною українською Буковиною!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Юрій Джумарик, настоятель храму Івана Предтечі (с. Виженка Чернівецької області)

https://youtu.be/iopcIDsv_Rg

У День Святої Трійці, який гостинна Сновщина згуртовує кращі народні колективи Чернігово-Сіверщини, які демонструють свій талант на обласному фольклорному фестивалі-конкурсі імені відомого фольклориста, лауреата обласних премій ім. Г. Верьовки, Б. Грінченка і премії Фонду культури, заслуженого працівника культури України Василя Полевика.

І це не дивно, адже фундатор фольклорного мистецтва Василь Полевик записав близько чотирьох з половиною тисяч народних пісень і обробив величезну кількість з них, значно збагативши їх звучання. Під його невтомною опікою в області діяли близько 500 різних співочих колективів, більшість з яких співають і досі, тим самим продовжуючи справу Сновського маестро народного музичного мистецтва.

Десятки років свого життя він присвятив збиранню безцінних і унікальних скарбів народного фольклору не тільки у рідному Сновському районі, а й в різних куточках області.

Джерело: https://chor.gov.ua/nasha-diyalnist/novini/item/3961-narodni-talanty-chernihivshchyny-prezentuvaly-svii-tvorchyi-dorob

Полевик Василь Іванович (1925-1999рр) — заслужений діяч культури, фольклорист, музикант, керівник багатьох самодіяльних художніх колективів. Уродженець с. Займища Василь Полевик присвятив українській пісні майже все своє життя. Він записав близько чотирьох з половиною тисяч народних пісень і обробив значну частину з них, збагативши звучання. Під його опікою на Чернігівщині діяли близько 500 співочих колективів. Більшість із них збереглися до сьогодні. До останнього дня (помер В.І. Полевик у 1999 р.) не поривав зв’язків з рідним селом, де створив фольклорний колектив «Спадщина»

Джерело: https://shrr.gov.ua/nash-kray/adm-ter-ustriy/item/51-vydatni-diiachi-raionu

Сотнікова Олена Василівна, провідний методист з питань розвитку та збереження народної творчості та аматорського мистецтва Чернігівського обласного центру народної творчості

Олена Василівна помітно хвилювалася. Для неї ця програма стала згадкою про батька. Василя Полевика вже давно немає, але його донька і досі з величезною любов’ю, шаною та повагою ставиться до його пам’яті. Саме особистість батька і допомогла їй відшукати свій шлях у житті, і знайти себе в тій справі, котра так припала до душі.

Ми зустрілися в центрі народної творчості, де у нас був запланований насичений знімальний день. «Сповідь» з пані Оленою була першою з тих цікавих діалогів, котрі нам пощастило зафільмувати в цьому дивовижному місці.

Олені Василівні було досить не просто налаштуватися та подолати хвилювання, а камери не додавали їй спокою. Але ми все ж таки зуміли знайти спільну мову, впоратися з емоціями та побудувати цікаву бесіду.

Завдяки батьку Олена з самого дитинства відчувала Україну. Він їздив по селах, їздив до людей і бережно збирав наш український фольклор. Рідна Україна говорила з його душею рядками та нотами народних пісень, а тоді ще маленька донечка постійно чула український спів та розповіді про українство. Вона зростала в цьому. Відчувала своєю дитячою душею. Душею, в якій з дитинства закарбована любов до батька і до України.

Як же це прекрасно, коли батьки власним прикладом змалечку навчають дітей любові до України. На прикладі Олени Василівни ми бачимо, що подорослішавши, такі діти продовжують жити з Україною в серці. Наша країна для неї — це щось глибоко рідне. Те що має аромат дитинства та щастя. Те, що неможливо забути. Те, де живе її душа. Дивовижно ніжна і красива душа.

Я щасливий тим, що мав змогу доторкнутися у «Сповіді» до цієї української душі. Я був радий тому, що ми разом з Оленою Василівною пережили ці яскраві спогади про яскраву людину — її батька, котрий так багато зробив для України і українства, котрий залишиться в нашій пам’яті на віки.

Сила душі та мужність Олени Василівни викликали в мене глибоку повагу. Адже як багато потрібно сил, праці та любові, щоб по крихтах збирати нашу величезну, красиву країну та відроджувати нашу таку глибинну культуру. Люди в яких вистачає на це душі — справжні діаманти Нації. І я щоразу дякую Господу за зустріч з такими людьми.

https://youtu.be/bLQmdCOD8rI

Ніжин – старезне місто на ріці Остер,

Колись – Ніжатин, а пізніш – Уненіж,

Як Ніжин знають всі його тепер,

Тут стиль сучасний зі старим – впереміж.

Він літописно – славний у віках:

З часів Русі відомий українцям,

У благодатних сіверських краях

Здавна селились греки й ассірійці.

Ще й досі пам’ятає ті часи,

Як містом був торговим, благородним,

Шляхів – пересіч, між боліт – ліси,

Ріка Остер – глибока, судоходна.

Була фортеця, Ніжинський свій полк,

А на гербі – сам Юрій Змієборець,

Що знав у війнах, безперечно, толк,

Та був для міста – вірним охоронцем.

Та все ж не раз зруйнованим було:

Перш – половці, пізніш – війська московські

Палили місто у боях на тло,

Пізнало руки польські та литовські.

Цей град і Магдебурзьке право мав,

Та занепав помалу безнадійно,

Коли позбавив цар указом прав,

Став тихим, сірим, чисто провінційним.

Наразі в нім – нелічено церков:

Дзвіниці сяють, наче наречені.

Як історично склалось, на Покров

Торговища проводяться шалені.

Маленьке місто, в зелені садів,

В базарні дні бурхливо оживає:

Тут купиш все, що навіть не хотів,

Рясніють ятки щедрістю врожаю.

Раніше ярмарків було аж три,

Ще й гомоніли тижнів десь із пару,

З усіх усюд привозили дари

І цілий центр ставав одним базаром.

Вславляли Ніжин Гоголь і Бернес,

Плекав чимало він талановитих,

На кожнім кроці – пам’ятки чудес.

Ну, як це місто можна не любити?

Оксана ДНІСТРАН

Цього разу дороги Чернігівщини вели нас до Ніжина – спочатку зовсім незнайомого, а через кілька днів вже майже рідного для нас міста. Ніжин – місто величної історії, місто церков, храмів та соборів. Намолене місто. Місто, в якому живуть люди дивовижної душі, незламного українського духу та глибокої віри.

Не зважаючи на вранішню недільну пору в Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя на нас вже чекали родина Самойленків: Олександр Самойленко – ректор університету, його батько Григорій Васильович – професор університету і донька та онука цих потужних науковців Анастасія Самойленко.

Олександр Самойленко. Ректор Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Відкрита у спілкуванні людина, при цьому розсудлива, виважена та багатогранна. Людина з потужним інтелектом, завдяки чому з ним можна говорити про складні та важливі речі простими словами.

Григорій Васильович Самойленко. Доктор наук, професор, заслужений науковець України. Патріарх родини Самойленків. Цей науковець 50 років життя присвятив університету. Про його регалії та наукові здобутки можна говорити дуже довго. Та мені запало в душу щодо цієї людини зовсім інше – він українець сильного українського духу, котрий віднайшов себе в українстві та українство в собі, живе з повагою та любов’ю до завітів наших предків, до нашої історії та культури, яку знає та відчуває. І, що не менш важливо, продовжив себе, свій рід Самойленків у своїх нащадках – сильних, потужних, розумних українцях. Своєю працею, своїм життям ця людина зробила для України стільки, що усе важко навіть осягнути. Нація має знати та шанувати таких людей.

Анастасія Самойленко. Представниця третього покоління роду Самойленків. Онука патріарха родини. Яскрава представниця покоління незалежної України. Розумна, кмітлива, незалежна та сильна. Вона цінує та поважає свою родину, любить її та пишається нею. Проте самостійно відшукує себе у житті: набуває власного досвіду, робить власні висновки, пізнає світ власною душею, постійно розвивається та самовдосконалюється. Ця дивовижна українка через юний вік ще сама не усвідомлює, що сили духу, подарованої їй родом вистачить для того, щоб підкорити будь-які вершини, досягти будь-якої мети та скоро вона це відчує та усвідомить.

Свято-Покровський храм зустрів нас яблунею зі стиглими налитими сонцем плодами, що росла на церковному подвір’ї. В мені одразу прокинувся маленький розбишака, котрий в дитинстві «збирав» ароматні плоди у сусідських садах, і я простягнув руку за яблуком раніше, ніж зрозумів, що роблю. І лише потім засоромився такого дитячого пориву та відвів руку.

Митрофорний протоієрей Михайло Якубів по-батьківськи зустрів нас, пригостив кавою з медом та смаколиками, а потім запросив до зимового храму, де ми й розпочали запис програми. Мудрий священик з добрими, живими очима та люблячою душею.

Дарія Якубів. Матінка. Дружина отця Михайла Якубіва. Добра. Світла. Розуміюча. Любляча. В ній стільки по-материнськи ніжної любові до людей, Бога та України!

Протоієрей Олексій Котенко. Капелан. Він, як ніхто знає, яких зусиль нині коштує українцям можливість будувати своє майбутнє, адже він бачив війну на власні очі. Потужний, сильний духовний воїн.

Музей рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Зали музею наповнені мудрістю та давниною, котра дивиться на нас зі старовинних фоліантів. Олександр Морозов. Директор Музею рідкісної книги. Письменник. Публіцист. Він думав ми його не почуємо. Література навчила його відчувати ціну та цінність словам, тому він вкрай неохоче погодився на запис програми. Та у цій «Сповіді» нам вдалося почути душу цієї глибокої, мудрої людини.

Людмила та Микола Лисенки. Такі різні, але такі схожі. Дві половинки серця, що палає спільною справою. Цікаві діалоги про книги та книговидання у нашій країні.

Роман Желєзко. Історик. Екскурсовод. Письменник. Він власним прикладом, своїми знаннями та досвідом надихає відкривати, пізнавати та любити його рідне місто Ніжин. Душа міста відкривається світу саме такими містянами.

Олександр Забарний. Письменник. Поет. Драматург. Вчитель. Науковець. Я рідко зустрічаю таких людей, але одразу їх впізнаю. За принциповістю та навіть деякою зовнішньою суворістю ховається величезна любляча душа. Він справжній БАТЬКО для Нації та своїх студентів.

Музейний комплекс Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя – справжня скарбничка художнього мистецтва, котра зачаровує глибокою красою експонатів. Анна Парубець. Директорка музею. Її будні наповнені красою мистецьких творів, що виставляються у залах музею і вона з теплою посмішкою ділилася з нами безмежними знаннями про цю красу.

Наталія Примушко. Потужна освітянка. Директор закладу дошкільної освіти, де маленьких українців посвячують у козаки. Тепла та світла «Сповідь». Люблячою материнською душею вона обіймає своїх вихованців, наших маленьких українських дітей.

Сергій Зозуля. Завідувач відділу історії Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського. Людина, котра без зайвих емоцій глибоко вивчає та аналізує історичні факти. Цікавий співрозмовник зі своєю неповторною філософією та поглядом на життя та події, що відбуваються.

Володимир Дорохін. Директор Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької. Музикант. Вчитель. Вчитель, котрий уміє навчити душу творити.

Ніжинський краєзнавчий музей привітно відчинив перед нами свої двері, співробітники музею пригостили нас кавою та надали локацію для зйомок програм. Те, з яким теплом та повагою поставилися до нашої праці, надихало до нових звершень.

Наталія Постол. Викладачка ніжинського коледжу культури та мистецтв. Вишивальниця. Щира та добра українка. Їй вдалося впоратися із хвилюванням, котре охопило її перед початком зйомок та показати себе справжню.

Євгенія Липовецька. Талановитий митець та потужний викладач. Їй не треба стверджувати себе перед зовнішнім світом, адже вона черпає сили та натхнення всередині себе, у своєму внутрішньому світі. Краса та глибина робіт, котрі народжуються в цьому натхненні вражає та зачаровує. Людина з душею дивовижної краси.

Юрій Ващенко. Різьбяр. Викладач. Цікавий діалог з цікавою, талановитою людиною про душу, творчість та Україну.

Вікторія Овод та Діана Савлученко – студентки Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької. Вікторія – майбутній вчитель, вона мріє працювати з дітьми. Діана віруюча дівчинка і контрастно виділяється своїми життєвими принципами та переконаннями на фоні тенденцій сьогоднішнього суспільства. Ці дівчатка є яскравими представницями новітнього покоління Незалежної України й нам дуже важливо їх чути, розуміти та підтримувати.

Валерій Ісаєнко. Іконописець. Ми з ним з першого погляду знайшли спільну мову, а потім з’ясувалося, що ми народилися в один день. У цієї людини величезна любов до Бога і України та дивовижний талант.

Григорій Василенко. Різьбяр. Він створює дивовижні ікони, деякі з яких показував нам під час програми. Він розповідав багато про себе і не сказав практично ані слова про свою творчість. Так буває, коли душа веде за покликанням та значно випереджає свідомість. Людина йде за душею, але не може пояснити, чому обрала саме цей шлях та як на нього стала.

Марина та Валерій Козирєви. Громадські діячі, засновники та власники однієї з сучасних перлин Ніжина, кав’ярні «Gogol point». Сучасна казка на старовинній вулиці міста. Валерій сконцентрований на внутрішній тиші, а Марина – «Та, що біжить по хвилях». Ми доторкнулися душею до створеної ними казки, котрою вони з любов’ю діляться з містянами та гостями Ніжина.

Олександр Кодола. Міський голова м. Ніжин. Дорослий діалог, позбавлений політики та влади. Розмова двох небайдужих Українців про місто, містян, історію та сьогодення.

Володимир Мамедов. Почесний громадянин Ніжина. Волонтер. Ми спілкувалися, а він читав нам свої вірші. Він глибоко відчуває буття душею, а потім ці відчуття лягають на папір віршованими рядками. Він по-батьківськи небайдужий до рідного міста та нашої країни й душею та працею підтримує українство.

Протоієрей Роман Пушка. Його храм ще будується, тому ми зустрілися з ним в римо-католицькій церкві. Отець Роман не багатослівний, та ми зуміли зрозуміти та почути один одного. Під час цієї «Сповіді» я відпочив душею та набрався сил для нових звершень.

Ганна Бьянка. Волонтер. Викладач. Вийшовши заміж за громадянина Швейцарії вона не полишила рідну країну, а з новими силами продовжила допомагати дітям та літнім людям. Вона завжди поруч із тими, хто не може самостійно дати собі ради. Завжди допомагає та підтримує. вона поруч з Україною і Нація відчуває цю підтримку.

Віталіна Скороход. Начальник соціально-гуманітарного відділу НДУ імені М. Гоголя. Ця енергійна людина опікується численними проектами університету та віддає багато зусиль та праці втілення та реалізації все нових і нових заходів.

Євген Луняк. Історик. Доктор наук. Професор. Вчитель. Учасник російсько-української війни. Сильна, цільна, потужна особистість. Доросла, чоловіча розмова двох небайдужих українців.

Микола Шумський. Народний артист України. Разом з Володимиром Дорохіним вони створили дует баяністів та причарували нас своїми талантом та творчістю. Три оркестри та маса цікавого.

Собор всіх Святих. Дивовижне місце у самому серці Ніжина, куди нас запросив отець Сергій Чечін та де познайомив з дивовижними людьми.

Ієрей Олег Расковалов. Як духовний батько, він усією душею молиться та непокоїться за дітей своєї країни. У нього всі діти Божі, не залежно від віку та статусу. Він любить свою країну та постійно молить Бога про мир для усіх нас.

Протоієрей Сергій Чутченко. Священик села Крути. І цим так багато сказано! Мудрий погляд та цілковита усвідомленість. Глибока людина з сильною молитвою.

Ієромонах Софроній, Ієродиякон Януарій. Монахи. Ті, хто полишив мирське заради того, щоб присвятити своє життя Господу. Найвища форма служіння, найвища звитяга.

Протоієрей Василь Пєтухов. Капелан. Благочинний Носівського району. Поруч з цією людиною відчуваєш себе спокійно та захищено. Сильна, мудра, добра душа.

Протоієрей Сергій Чечін. Настоятель собору Всіх Святих міста Ніжин, обласний благочинний Чернігівської єпархії ПЦУ. Саме він зібрав таку кількість патріотів нашої країни в останній день нашого перебування в Ніжині. Небайдужий священик, він знає свою парафію та своїх парафіян. Пишаюся знайомством з ним.

Василь Лукач. Директор Ніжинського агротехнічного інституту. Василь Степанович приїхав на зйомки програми до храму і його це аж ніяк не збентежило, а навпаки, додало спокою та наснаги. Людина, для якої Бог і Україна – не просто слова. Пишаюся тим, що такі люди є в нашій сучасній освіті.

Ігор Волосянкін. Фотохудожник. Чиста та світла душа, котра не може та навряд чи колись зможе байдуже спостерігати за несправедливістю. Він активно виступає проти несправедливості, незалежно від того, якою владою та можливостями наділено джерело такої несправедливості. Вільна людина. Віруюча. І дивовижно щедра на дружбу та світлу посмішку.

Олександр Шалай. Волонтер. Довгі роки війни він разом зі своїм небайдужим колективом ремонтує машини для фронту.

– Що за програма? – запитав він мене, уважно дивлячись в очі.

– Про справжню Україну, – не відводячи погляду відповів йому.

– Тоді будемо знімати, – по-військовому чітко та стримано відповів Олександр.

Яна Хмелюк. Журналістка. Я побачив її у храмі разом з дитиною. Вона стояла навколішки перед вівтарем, щиро та самовіддано звертаючись в молитві до Господа. Я хочу побажати їй тиші та Божої Благодаті.

Лідія Яковенко. Мати Дениса Яковенка, героя, воїна, загиблого у цій війні. Я сказав їй, що у неї мільйони українських синів та дочок та намагався як умів підтримати та висловити повагу матері полеглого героя. В кінці програми вона промовила молитву. Це потрібно бачити! Вклоняюся цій жінці, цій душі.

Віктор Рафальський. Волонтер. Людина, котра допомагає нашим захисникам, дітям, літнім людям та місту.

Станіслав Прощенко. Доброволець. Учасник російсько-української війни. Громадський активіст. Людина, котра не втомилася від війни, котра буде боротися за нашу країну до останнього. Я щасливий, що у Нації є такі люди, такі захисники.

Глибокою ніччю ми вийшли з храму, я підняв очі до неба та промовив: «Господи, дякую Тобі за все! Дякую, що колись звернув дорогу мого життя на шлях допомоги та підтримки Нації. Дякую, що в мене вистачає душі та віри відшукувати та по цеглинках відбудовувати фундамент ідеології нашої Нації. Дякую, що дарував мені зустріч з цими українськими душами в намоленому місті Ніжин. Дякую тобі за Україну та українство, за можливість бачити це диво, доторкатися до нього, знімати та писати! Дякую, що я українець!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Чернігівський цикл, частина-3

https://youtu.be/fFdudD6mHW0

Бійці батальйону прибули в Донецький аеропорт на заміну підрозділам 79-ї та 95-ї бригад, які на той час хоч і були краще оснащені державою та стараннями волонтерів, але потребували ротації. В перших же боях бійці 90-го батальйону проявили себе як справжні десантники. 8 грудня при обстрілі терористами Пісків загинули вояки 90-го батальйону старшина Микола Петрученко, старший солдат Сергій Чоп, солдат Андрій Ременюк. З середини грудня бійці батальйону, щоб потрапити в аеропорт, змушені були проходити через пункт пропуску сепаратистів, де проходили принизливу процедуру догляду і перевірки, після якої їх неодноразово обстрілювали. Бійці провозили гранати й набої в покришках і в подвійному дні. Перед новим роком бійців батальйону замінили інші підрозділи, але вже через 2,5 тижня їх відправили назад для підсилення.

Старший лейтенант Іван Зубков, будучи командиром роти вогневої підтримки батальйону, у січні 2015 року брав участь у деблокуванні підрозділів, що боронили Донецький аеропорт. Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід підрозділу. Старший лейтенант загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу ДАПу. В останні дні оборони Донецького аеропорту 90-й батальйон втратив 22 людей вбитими, 3 — зниклих безвісти та 60 — пораненими. Проросійські сили в ці дні, за даними отриманими від полонених та з радіоперехоплення, втратили сотні загиблими й пораненими. Після виходу з аеропорту бійці батальйону ще півроку утримали підходи до нього: Опитне, Водяне, Очеретине. Тяжкі бої тривали впритул до Мінська-2. Проте 20 березня сепаратисти пішли на черговий штурм — традиційно зазнали великих втрат і відступили».

Віктор Новицький (позивний «Жмеринка»), учасник російсько-української війни, учасник оборони Донецького аеропорту

Рідна українська земля, ще донедавна вкрита сніжною ковдрою, зараз виграє першою весінньою зеленою травою, що прокинулася з першим промінням весняного сонця, хоча де-не-де ще не розтанули кучугури снігу, як нагадування про потужну цьогорічну зиму. Зовсім скоро нас дурманитиме аромат бузку, а також можливість пройтись босоніж по соковитій траві.

Нам не завжди вистачає сили, часу та душі, щоб бачити та відчувати красу рідної землі, цінувати її. Але війна навчила нас усвідомлювати ціну та цінність ВІЛЬНОЇ України. Я спостерігав за Віктором, як тільки він переступив поріг локації, на якій ми, навіть неочікувано для нас самих, провели плідний знімальний день. Потужний, активний, енергійний, із живою мімікою та жестикуляцією, він не приховує своїх емоцій. Хоча інколи й вибуховий, але завжди щирий та справжній. Дивлюся на нього, і якось бачу, що він СВІЙ. Я таких хлопців бачу одразу. Багатьох таких пам’ятаю ще з дитинства. Ми грали в футбол, билися, лазили по деревах…

Переконані, принципові, вони не визнають фальші та лицемірства. Сильні… Сильні своєю беззастережною любов’ю до коханих. Складні своєю принциповістю та категоричністю. Їм не просто зі світом, адже вони не визнають напівміри: якщо любити, то всім серцем раз і назавжди, якщо дружба, то на все життя. В чомусь йому навіть простіше на війні. Простіше тим, що зрозуміло – там ворог, його треба знищити, тут свої, вони не зрадять і прикриватимуть спину до останнього подиху. В мирному житті складніше. Добро та зло тісно переплетені усюди, суцільні напівправди, а совість, навіть якщо вона раптом є, то вкрай компромісна. Від цього стає задушливо. Багато хто з тих, кого обпекла війна своїм полум’яним крилом фізично та психологічно не витримують цього.

Є й інші. Такі, як Віктор Новицький. Ті, кого полум’я війни не скалічило, а навпаки, загартувало, запаливши в душі вогонь лютої непокори. Непокори наскрізь прогнилій системі, що рік за роком веде надпотужну своїми ресурсами та людьми країну до зубожіння, непокору до потакання тим, для кого Україна, Нація, мова так і не стали важливішими за наповнення власної тарілки. Він живе з усвідомленням того, що в нього є мірило вчинків, дій та прагнень, котрі набагато вищі за його особисті інтереси – це відповідальність перед тими, хто віддав своє життя за вільне небо над Україною. Ось такі люди й мають бути в авангарді Нації. Ті, хто не зрадить, не продасть та не продасться. Ті хто ладен був віддати життя заради України, а тепер готовий покласти життя на те, щоб Україна стала такою, за яку не соромно буде подивитися в очі побратимам, котрі вже Там, коли настане їхній час.

Він не пройде повз людське горе. Просто не вміє залишатися байдужим до людської біди. Як і не вміє залишатися байдужим до несправедливості. Повстане проти неї, чого б це не коштувало. Червоний режим нав’язав нам інше бачення поняття «хороша людина» і мільйони доль, мільйони душ були скалічені намаганням слідувати цим диявольським наративам. Саме через залишки у нашій крові, нашій свідомості червоної інфекції ми не здатні оцінити та цінувати справжніх. Саме через це знов і знов помиляємося у своєму виборі, починаючи ще з поразки Чорновола й України на перших виборах в незалежній Україні, та поки ще не завершуючи цю низку виборчих поразок.

Чергова цинічна «стратегія економічного та соціального розвитку», що не варта навіть паперу, на якому надрукована і створена лише для того, щоб приспати тих, кому не дуже хочеться прокидатися й усвідомлювати реальність, в якій він живе у воюючій країні, чи потужна, справжня, небайдужа країна з людським обличчям та християнським милосердям?! Якими ми прагнемо бути? Після Майдану та років війни…

Ось і настав час згадати завіти предків: «Воля або смерть!». І усвідомити, що воля відвойовується не тільки на фронті, а й тут в тилу. Й боротися за неї – генетичний обов’язок кожного українця. Віктор Новицький усвідомив це в собі. Це складніше. Це незручно. Це категорично та принципово. Але інакше – то не життя, а лише недолуге існування людської істоти.

Ми, українці, усією глибиною та потужністю нашої історії та генетики ВІЛЬНІ. Немає вже Російської імперії, немає Радянського союзу, котрі віками душили нашу волю імперськими амбіціями. А ми, українці, є. В нас приспали ці усвідомлення, винищуючи їх голодом, кулями та засланнями. Та голос Революції Гідності й свист куль на нашій землі пробудили нас від сну.

Мені не просто дався цей діалог. Говорити з Віктором було просто та легко, але складно було усвідомлювати всю глибину того, що стоїть за простими словами нашої бесіди. Я часто подумки повертався до нього й сьогодні нарешті мої думки, емоції та враження вишикувалися в ці рядки. Так буває, коли за декілька годин розмови зовсім незнайома людина стала важливою, СВОЄЮ. Така любов, така відданість нашій країні – це набагато більше, ніж можна передати сотнями сказаних чи написаних слів.

«Треба всім зрозуміти, що твори образотворчого мистецтва різних жанрів, виконаних в різних техніках – це краса, багатство, культура нашого народу, духовність, історія нашої держави, краю, зброя, це наша релігія. Особливо нині, коли так званий «старший брат», сусід і вічний ворог веде з нами війну. За всю історію «спільного життя» він вкрав у нас і присвоїв дуже багато українських культурних цінностей, в тому числі навіть назву держави, порушивши при цьому християнські заповіді (6,8.9,10), і пішов на нас війною. Хоче знищити нас як націю, а культурні надбання присвоїти собі. Життя наше, мов ріка, розливається між двох берегів. Як уберегтися в стрімкій буденній водоверті? Чи кожен з нас істинно живе Україною? Вважає себе українцем, вболіває за нашу українську духовність і культуру? Чи живемо, як говорив Іван Франко: «Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала»? Тож браття українці, подоляни! Відвідуймо виставки образотворчого мистецтва, споглядаймо, вчімось, знаймо і оберігаймо нашу духовність, культуру та історію».

Д. Власійчук, член Національної спілки народних майстрів України

Сергій Бугай, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, майстер з народного настінного декоративного подільського розпису

Інколи, сідаючи за написання статті, буває не просто відтворити в пам’яті деталі бесіди, тому я переглядаю відзнятий відеоматеріал аби освіжити в пам’яті враження від знайомства. Але не цього разу. Лише сів писати, як пам’ять настільки яскраво відтворила наш діалог, ніби він відбувся лише вчора. Взагалі той день видався для нас насиченим яскравими емоціями, враженнями, подіями та знайомствами.

Покоління таких вже дорослих дітей, котрі зростали та виховувалися у незалежній Україні – для мене завжди особлива тема. Я завжди уважно дивлюся їм в очі, намагаючись там роздивитися, яким воно буде, наше майбутнє. Адже ми, усі ті, чия свідомість була скалічена червоним терором, так і блукатимемо цією пустелею, доки не випалимо нав’язувані нам рабсько-комуністичні наративи. А вони, ті хто знав лише Вільну та Незалежну Україну, здатні розбудувати ту сильну, потужну державу, котрої ми так і не змогли їм подарувати.

«Ми не успадкували цю землю від наших предків. Ми взяли її в оренду у наших нащадків». Сьогодні стало очевидним те, що моє покоління не впоралося з обов’язком берегти цю землю, берегти цю країну. Є в тому наша вина чи ні, нехай Господь розсудить. Адже проти нас діяла така надпотужна політична, воєнна, пропагандистська машина червоного режиму. Ми, якимось дивом Божим, зуміли не втратити Україну остаточно. Ми зуміли вижити. Але на більше виявилися не здатні.

Наші діти інші. Вони не будуть задовольнятися малим. В них відсутнє усвідомлення рамок та обмежень. Їх вже не залякаєш погрозами того, що все може стати ще гірше. Їх це не тільки не зупинить, а навпаки підштовхне на ще більш рішучий опір та ще вищі досягнення. Саме тому нам час відійти в сторону та дати їм дорогу. Стати поруч, а не попереду. Підставити плече. Час зізнатися собі в тому, що всі наші знання про те, як має бути, не працюють. Треба зуміти довіритися їм. Вони не проти нас. Просто вони інакші. І це їхній час.

Коли мені сказали, що Сергій пише ікони, я, маючи вже певний досвід спілкування з майстрами цього жанру, думав, що легко його зрозумію. Та на мене чекало здивування. Люди, заглиблені в іконопис, мають своє, особливе бачення світу. З Сергієм вийшло інакше: іконопис не поглинув його, а зробив глибше, усвідомленіше, більш зрілим духовно.

Зараз Сергій взяв паузу в цьому жанрі але я впевнений – рано чи пізно обов’язково повернеться до нього і буде створювати не просто фрески та ікони, на які ми з захопленням дивитимемось, а роботи, котрі з Божою мудрістю та любов’ю дивитимуться на нас. З цією глибиною усвідомлення він продовжує рости та розвиватися як особистість, як українець, як митець.

Сергій працює в центрі народної творчості. Він щасливий тим, що має змогу своєю працею сприяти вивченню, збереженню та примноженню українського мистецтва. Хоча мистецтво та творчість неймовірно захоплюють його, вони не відривають від реальності.

Сергій чує, бачить, відчуває сучасний світ в усіх його як яскравих, так і не надто привабливих проявах. Щирий, справжній, небайдужий, талановитий. З ним приємно вести діалог. Йому однаково цікаво як говорити, так і прислухатися до думки свого співрозмовника. І його, як людину зі сформованою, виваженою, усвідомленою думкою та життєвою позицією, цікаво та приємно слухати.

Сергій Бугай, Роман Григорьєв, Олег Левченко, Богдан Лащенко… Поділля подарувало мені яскраві барви покоління Незалежної України. Це нова, свіжа хвиля українців, котра вражає глибиною усвідомлення українства. Їх набагато більше, ніж я написав. Вони кращі, ніж я зможу описати словами. Вони справжні. Вони глибинно, самою своєю суттю зовсім інші, не схожі на нас. Чесні, небайдужі, енергійні, дієві. У них якось зовсім інакше працює слово життя. У них віра в очах й впевненість у своїх силах.

Такі юні, а вже настільки доросліші за нас. Я б навіть назвав це трохи передчасною мудрістю. Я, як батько, понад усе прагнув би, щоб діти, ровесники моїх дітей, якомога довше залишалися дітьми. Й мені боляче бачити в їхніх очах мудрість, котра приходить лише з життєвими випробуваннями.

Сергій мене надзвичайно приємно здивував. У неспокійний, буремний час, коли так багато хто прагне до нових та нових звершень або просто отримати все й одразу, штовхаючись ліктями та йдучи по головах, він в тиші музейних кабінетів спокійно та натхненно вивчає культуру та мистецтво, минуле та сьогодення. Історичні події, власні мистецькі досягнення та культурні пам’ятки видатних майстрів, сучасні тенденції та тренди по-справжньому цікавлять та навіть захоплюють його, але не поглинають. У вирі подій він надихається, розвивається, самовдосконалюється, але не втрачає себе.

Багато хто з українців згадав про Україну, а дехто навіть тільки-но дізнався про неї у вирі кривавих подій Майдану та війни. І лише після цього страшного нагадування в них почала прокидатися цікавість чи навіть любов до рідної землі. Але є й інші. Посеред Нації палають серця, котрим важливо знати – хто ми та звідки. Їм цікаво, потрібно знати, вивчати та розуміти Україну, котру вони так люблять. Люблять не за щось, а безумовно. Ті, кому не потрібні були такі страшні нагадування, щоб пробудити любов до рідної землі. Адже вони й так чують нашу країну. Відчувають її. Люблять.

Особливе натхнення для мене – спілкуватися з настільки цілеспрямованими та цілісними людьми. І ще більшої радості додає, коли така людина віднайшла свій ШЛЯХ. Тоді в ній вирує безмежна енергія для нових звершень, цікавість, рішучість, але вже відсутні сумніви, метушня та поневіряння. Сергій любить Україну, вміє бачити її потужною, сильною, квітучою, а вона із вдячністю виграє для нього найяскравішими своїми барвами. У величній, красивій країні народжуються надзвичайно красиві душі, котрі здатні бачити, відчувати, цінувати та примножувати красу.

https://youtu.be/Mzmf5RROAcU

«В будь-якому випадку творчі фантазії художника базуються на міцному фундаменті народних уявлень, на відгомоні трипільських легенд та переказів, на багатющому подільському фольклорі. Найбільшу новацію у творчості майстра ми відчуваємо у тих творах, котрі перекидають місток до невичерпного народного джерела все нових і нових мистецьких образів. Це шовковисті квіти, які плачуть за убитими ворогом та козаками, «Жар-птахи» на червоній калині або барвисті весільні процесії, що ідуть на бричках з білими-пребілими подушками під шепіт ангелів, що їх охороняють. Здавалося, що несподівано оприлюднені полотна Слободянюка, вже давно існували в його уяві, і він легко відпустив їх на волю, дозволяючи усім нам насолодитися буйством народних орнаментів, символів – настільки природних і неголосних, які бувають лише в народному малярстві.

А дерево життя – ось воно! Можна довго розглядати козака Мамая з його козацькими атрибутами, але не можна не помітити двох великих ефемерних птах на дереві чи купочки сивих голубів на іншому полотні «Кохання гетьмана», які голівкою до голівки, дзьобиком до дзьобика воркують, голубляться собі над головами закоханих. Дивимось на картини і усміхаємось від внутрішньої радості. Якийсь дивний баланс між головними образами та дивовижними птахами, деревами. Кожна дрібниця, вхоплена пензлем, стає значущою деталлю пейзажу».

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/slobodanuk_vasil

Василь Іванович Слободянюк, художник і скульптор, Заслужений майстер народної творчості

Звідки в нас стільки генетичної мудрості? Як так вийшло, що після того, як стільки років в нас голодом, арештами, засланнями знищували навіть натяк на українство, воно раптово прокинулося в наших душах та стало квітнути буйним цвітом?

Мені навіть інколи здається, що не ми відшукали українство, а воно саме вирішило, що ми нарешті стали гідні того, аби воно повернулося до нас. В ньому лунає мудрість Трипілля, велич Русі, сила та воля Козацтва, непримиренність в рядках Шевченка… Усіма цими барвами, звуками, відчуттями українство озивається до нас.

Ті, хто відчуває цей світ душею, а потім вкладає часточку своєї величезної душі у свою творчість, почули його раніше за інших. Просто якось на мить зупинившись у безперервній метушні буденного життя і взявши до рук голки, ручки, пензлі, сівши за гончарне коло, створивши мотанку, писанку, скульптуру, картину чи пісню раптово зовсім на іншому, більш глибокому, рівні усвідомили не тільки себе у творчості, а й творчість у собі.

Василь Іванович Слободянюк гостинно зустрів нас у своїй майстерні. І поки мої колеги налаштовували техніку, я роздивлявся роботи майстра, намагаючись через його творчість краще усвідомити героя програми. Для того, щоб глядачі почули, побачили, а головне відчули, мого співрозмовника, найважливіше, на мою думку, розповісти про фундаментальні для цієї людини принципи та переконання.

Важливо пояснити чому, звідки він черпає стільки душевних сил для того, щоб так глибоко відчувати, самовіддано займатися своєю діяльністю та своїм натхненням й завзяттям робити цей світ кращим. Я почув поклик українства не так давно. Набагато пізніше, ніж прагнув би того для себе.

Але вивчаючи нашу культуру та історію, я раз за разом зачаровуюся потужністю історичних та культурних процесів становлення нашої Нації. Серед тих, хто долучається до нашої історії та культури є ті, хто достеменно вивчив весь калейдоскоп історичних подій або знає все про класифікації народної творчості. Але знання – це замало. Душу народу, душу Нації не достатньо вивчати. Її треба відчувати.

Василь Іванович носить це відчуття глибоко в собі. Йому було не просто висловити все це словами, адже він звик відкривати душу у своїй творчості. Та в ньому є ця глибина, усвідомлення та любов до України, котру він так барвисто оспівує у своїх роботах. Ось чому мені здається надважливим створення інституції національної пам’яті.

Ми маємо ототожнити знання, розуміння та усвідомлення українства, його історії та культури. Тоді жоден ворог не зможе викрутити на власний розсуд нашу історію, знищити та знецінити нашу культуру та мову. На тлі історичних подій всі маневри нашого північного ворога видно надзвичайно яскраво, і лише через те, що в нас приспали національну пам’ять, ворогу спочатку вдалося отримати перемоги в інформаційній війні. Адже ми програли Крим та Донбас не стільки військовій, скільки пропагандистській машині.

Роботи Василя Івановича такі прості та водночас глибокі. Якою ж квітучою він бачить та змальовує Україну! Його картини та скульптури виривають нас з сірості буденного життя та дарують відчуття того, яким величним, барвистим та яскравим є цей світ. У кожного з нас бувають в житті зльоти та падіння, але лише ми самі обираємо чи поринати нам у пітьму негараздів, чи попри все насолоджуватися безмежною красою цього світу. Творчість Василя Слободянюка – це неймовірний спалах любові до світу, до України.