Сподобався Катерині файний хлопець Іван, та от біда – він одружений, і щасливо живе зі своєю дружиною Марічкою. І як Катерина не намагалася викинути зі свого серця це не розділене кохання, та дарма.
  Від смутку Катерині світ був не милий. Вона не помічала людей, а домашні справи були занедбані. Лише прогулянки в ліс трохи розвіювали смуток. Особливо, коли достигали чорниці, чи починали рости гриби.
  Та одного разу в лісі зустріла вона Івана. І що було дивним, він не дивився на неї зверхньо, як це бувало зазвичай. Навпаки, він щиро посміхався, і дивився на Катерину зачарованими очима, ніби вона була його коханою.
  В сяючих променях щастя, Катерині навіть не прийшло на думку, що поведінка Івана якась дивна, адже до цієї зустрічі жодного натяку з його сторони не було. Мабуть правду кажуть, що кохання сліпе.
  Як не дивно, але зустріч з Іваном в лісі не стала єдиною. Коли б Катерина не пішла в ліс, там на неї завжди чекав Іван. І для цього не потрібно було з ним домовлятись. Тому не дивно, що вона майже щодня ледь не спозаранку поспішала до лісу.
  Люди в селі помітили дивні зміни в поведінці Катерини і вирішили, що вона втратила розум. Зі співчуттям вони дивилися вслід, коли дівчина ледь не бігом щодня прямувала до лісу.
  Та одного разу на галявині, де Катерина зустрічалась з Іваном, не Іван, а якась незнайома дівчина сиділа на поваленому дереві і з тоненьких гілочок верби старанно плела широкий пояс. Не відриваючи погляду від своєї справи, вона запропонувала Катерині сісти поруч, звернувшись до неї по імені.
  У Катерини мурашки пробігли по спині і щось недобре закралося в душу.
– Та ти, Катю, не бійся мене. Я знаю, що ти прийшла на зустріч з Іваном. А чи Іван то був насправді? Тобі така думка не приходила в голову? Хіба тобі Іван хоч раз посміхнувся, коли ти бачила його в селі?
– Я не знаю хто ти, дівчино, і не хочу чути твоїх міркувань.
У відповідь лісова дівчина посміхнулася, і через мить перетворилась у Івана.
– Забудь мене, Катю.
  Забудь, забудь, забудь – луною прокотилося по лісі.
  А через наступну мить. Поруч знову сиділа та сама дівчина і продовжувала плести пояс.
– Що ти зробила з моїм Іваном?!
– Вибач нас, Катю, але то все були жарти лісу. Не зі зла ми тобі посилали видіння, а щоб ти відчула, що таке справжнє людське щастя. У Івана вже є пара і своє щастя. А твоє щастя на тебе ще чекає. Ось ти бігаєш до лісу, і не бачиш, як на тебе дивиться сусідський хлопець Петро.
– Не можна так знущатися над людьми і розбивати людське серце.
– Ось я зв’язала для тебе пояс, візьми його. Цей подарунок допоможе тобі вийти зі скрутного становища. Надінь його і не знімай, поки не дійдеш додому.
– Коли Катерина вийшла з лісу, то забула про зустріч і з лісовою дівчиною, і про своє кохання до Івана.  А проходячи повз подвір’я, зустріла сусідського хлопця Петра.
– Доброго дня, Петю. Ти звернув увагу, що сьогодні чудовий сонячний теплий день? Не бажаєш сходити зі мною до озера? На ньому розквітло біле латаття, а сама я  не зможу його дістати.
  Петро від таких слів ніби потрапив до раю. Відчуття щастя переповнювало його, і він, звісно, погодився йти з Катериною  хоч на край світу.
– А де ти такий цікавий пояс придбала? Він так тобі личить. Ніколи не бачив подібних.
– Не повіриш, Петю, але я не пам’ятаю де його взяла. Можливо десь в лісі знайшла. Сама не знаю, чого туди пішла. Адже там зараз нічого брати.
  Вони йшли до озера і про щось гомоніли. І неозброєним оком було видно, що саме в цю мить народжується їх щастя.
                            *******************
  Ліс іноді над людьми жартує. Водить їх по колу, не виводячи на дорогу додому. Але він обов’язково подарує в якості компенсації щедру галявину з грибами. І як би ви не намагались ту галявину  іншим разом знайти з метою знову набрати повний кошик грибів, та все дарма. Адже то було не грибне місце, а справжній подарунок лісу.
  Звертайтесь з повагою до лісу і він буде вдячний вам за це.

  Невеликий гурт сільських хлопчиків ледь сонце зійде, а вони вже зайняті своїми важливими для них справами.  В їх дитячому віці весь навколишній світ розфарбований яскравими фарбами. Турботи ж дорослих їм незрозумілі і не цікаві. А як же інакше, якщо їх батьки ще спозаранку з серйозними обличчями без ознак найменшої посмішки поспішають на роботу.

  Однак одного з хлопчиків давно привернув увагу сусідський дідусь. Він майже кожного дня сідав на велосипед і з загадковою посмішкою на обличчі жваво кудись поспішав. При собі він мав лопату і якийсь дивний прилад.

– Дідусю, а що то у ваз за прилад такий?

– О, Денисе, то скарбошукач. Він мені допомагає скарби відшукувати.

  Від такої відповіді у хлопця аж дух перехватило. Адже він зі своїми друзями частенько мріяв відшукати скарби піратів і прочитав не одну книжку на цю тему. Правда море від них було далеко. А тут виявилося, що скарби можна знайти і в їх місцевості.  

  Через мить весь гурт був біля дідуся і благав його розповісти про скарби.

– Скарби не так то й легко знайти. Їх охороняє Земляний Дідусь і не кожному він іде назустріч. А ще на скарби часто бувають накладені чари. І поки їх дія не втратить силу, скарб до рук не йде.

  Так уважно і з такою зацікавленістю хлопці ще ніколи не слухали дорослих.

– А ви шукаєте скарби піратів?

– Скарби закопували не тільки пірати, але й розбійники, чи просто заможні люди.  

– І ви знаходили справжні скарби?

  Дідусь загадково посміхнувся, явно щось пригадуючи.

– Скриню з золотом і дорогоцінним камінням я не знаходив, але мрію знайти. А от скарб мідних і срібних монет доводилося знаходити. Приходьте до мене ввечері, я їх вам покажу.

  Після цього дідусь сів на свій старенький велосипед і зі своєю незмінною усмішкою на обличчі поїхав назустріч цікавим пригодам. А для хлопців той день виявився найдовшим в житті, бо ще ніколи вони з таким нетерпінням не чекали вечора.

  Молодий хлопець сидів з сусідом біля його подві’я  і вів з ним розмову про життя

– Знаєте, Пилиповичу, так набридли ці всі негаразди і турботи, що хочеться тихого спокійного життя. Але воно, мабуть, тільки в раю існує.

– Чому ж тільки в раю? Є така місцина, і навіть не далеко від нас.

– Жартуєте, дядьку?

– Недалеко від нашого села є з’їзд з дороги до райцентру. Та лісова дорога веде до одного села. Ось в тому селі і протікає таке життя, про яке ти мрієш.

– Та я тією дорогою десятки разів проїжджав і не бачив ніякого села. Вона просто виходить до іншої дороги, що веде до райцентру. Ви ще скажіть, що ваша племінниця з того села. А то вона завжди така весела і безтурботна, ніби проживає в раю.

– Ти вгадав, Петре, вона дійсно з того села.

  Потрібно сказати, що племінниця Пилиповича Марічка дуже подобалася Петру.

– Ви мене заінтригували. Все, переїжджаю жити в рай.

– Ти, Петре, не жартуй, бо з того села немає вороття. Але в тебе є можливість відвідати на один день село для знайомства з ним. Потрібно тільки  палке бажання туди потрапити. Заодно і мою племінницю провідаєш.

– То давайте разом з’їздимо до неї в гості.

– Мені туди дорога закрита. Воно для мене існує тільки в моїх спогадах. Для тих, хто там народився по досягненню повноліття потрібно прийняти рішення залишатися там назавжди, чи покинути його теж назавжди і не мати змоги його відвідати.  А от ті, хто прийняв рішення там залишитись назавжди, мають змогу на один день його полишати.

– Ви мені, Пилиповичу, розказуєте якісь казки.

  Як би там не було, та одного дня Петро вирішив все ж таки перевірити сусідові вигадки. Палке бажання туди потрапити, як необхідна умова,  в нього було, бо він давно не бачив Марічку і добряче за нею скучив.

  Та лісова дорога на превелике здивування Петра привела його в дивне село. Незважаючи на дощ  в лісі, над селом в блакитному небі сяяло яскраве сонце. І неймовірний спокій наповнив душу Петра, коли він зайшов в село. А ось і Марічка його зустрічає, ніби знала про його приїзд. І через деякий час вони сиділи на ганку чепурненького будиночка і за чаєм вели приємну бесіду.

– А ти б не хотіла до мене переїхати? Жили б разом у злагоді і щасті.

– Я не можу цього зробити, навіть якщо б побажала. Я прийняла рішення і закріпила його підписом в Книзі села. Але ти можеш для себе прийняти рішення залишитись тут назавжди. Для цього в День Прийняття Рішень потрібно поставити свій підпіс в Книзі села. А до того часу ти не зможеш тут залишатись більше одного дня.

– А ти не жартуєш? От залишусь  в тебе до завтра і зустріну ранок в цьому ж селі.

– Ну, спробуй.

  Марічка постелила Петру на дивані, що стояв на ганку, та проснувся він наступного дня в себе вдома. Мурашки пробігли по його спині і він довго не міг прийти до тями.

  Пройшов деякий час, потрібний Петру для осмислення свого життя і тієї казки, з якою він познайомився. Кохання до Марічки зробило свою справу, і в День Прийняття Рішень він стояв на майдані того дивного села поруч з Марічкою і в присутності всієї громади поставив свій підпіс в Книзі села.

  І отримали вони довге щасливе життя у злагоді і спокої, бо в раю турботи бувають тільки приємні і бажані.

  Їй потрібно було приїхати до міста, щоб владнати деякі справи. Одного дня для цього виявилося замало, і вона звернулася до свого друга по інету за порадою де можна переночувати.

– Можеш переночувати в моїй заміській квартирі. Власне, можеш в ній пожити скільки тобі заманеться. Я залишу тобі ключі від неї.

– Я буду тобі дуже вдячна. А я для тебе не створю незручностей?

– Ну що ти? Я буду радий стати тобі в нагоді.

  І дійсно, він був радий бачити її у себе в гостях. Тільки безлад в тій квартирі наганяв йому сорому.

  Через півгодини вона постукала в двері і він з деяким хвилюванням їй відчинив. Її усмішка його просто загіпнотизувала і він розгублено стояв і мовчав.

– То ти впустиш мене, чи ні?

– Ой, вибач. Заходь, будеш бажаною гостею.

  Або господинею – подумки добавив він і чомусь почервонів.

  Вона досить швидко освоїлась в квартирі. А він зачаровано дивився як вона по жіночому уподобанню щось поправляє чи переставляє.

  І йому так непереборно захотілося зробити для неї щось приємне, що він відчув себе чарівником.

– Подивись на мої руки. Ти віриш в чудеса?

– Ну, трішечки.

  Що це я роблю? Мабуть зовсім з глузду з’їхав – подумав він, але руки його вже не слухались. І через секунду він тримав в руках букет квітів неймовірної краси.

  Раптова поява квітів просто з пустоти її не так здивувала, як налякала. Власне, як і його. Потрібно було терміново рятувати ситуацію.

– Не бійся, це такий фокус. Ці квіти для тебе.

  Вона не стала запитувати що то за квіти, яких вона раніше не бачила, і коли він встиг їх придбати. Вона просто поставила їх в воду і на її обличчі знову з’явилась та чарівна усмішка. А він все дивився і милувався нею.

  Через пару днів вона поїхала додому і взяла с собою подаровані квіти. По приїзду поставила їх в вазу, подумки посміхнувшись йому в знак вдячності.

  Як не дивно, але через один, а потім і два тижні, квіти і не думали в’янути. Не зав’яли вони і через місяць.

  Таки чарівники існують – думала вона кожного разу, дивлячись на квіти. І мила ніжна усмішка кожного разу прикрашала її миле дівоче обличчя.

  Приміський електропоїзд вечірнього вихідного дня. Більшість пасажирів вагону власники дач та їх гості. Хто дрімає, хто читає книжку, хто незмінно веде бесіду про те, що краще вирощувати і як краще за ним доглядати.

  Дехто повертається зі своїми меншими побратимами. І якраз з боку від мене молода жіночка їде з собакою. Точнісінько такий пес колись був у мене в молодості. Навіть цяточка на вусі така ж.

  Пес чомусь уже давненько на мене дивиться. І очі в нього такі сумні. Він то покладе голову на лапи, то підніме її і тихенько, ледь чутно заскавчить все так же дивлячись на мене. А його хазяйка ніяк не може зрозуміти, що з ним коїться.

– Рекс, заспокойся, вже не так довго залишилося їхати.

 Я подумки відмітив, що мого звали Полкан. Скільки ми з ним пройшли лісових доріг, скільки прожитих років він мені вірно служив. Думаю, що своє собаче життя він прожив щасливо, залишивши по собі світлі спогади.

  Поринувши у свої спогади, я ледь чутно вимовив слово Полкан. І відбулося щось неймовірне. Пес підскочив і через мить був біля моїх ніг, поклав свою голову на мої коліна і тихо заскавчав. Мені здалося, що на його очах з’явилися ледь помітні сльози.

– Рекс! Рекс! Йди до мене1

  Збентежений голос жіночки був наповнений здивуванням і тривогою.

– Дозвольте Полкану посидіти біля мене і згадати своє минуле життя.

– Його звуть Рекс. Я його маленьким щеням взяла у подружки. Він не може вас знати.

– Тим не менше, в іншому житті він був моєю собакою і його звали Полкан.

Я ніжно гладив Полкана-Рекса по голові і читав в його очах запитання чи не залишу його, чи прогуляємось знову з ним мальовничими лісовими дорогами.

– Вибач, друже, у тебе зараз нове життя. В одну і ту ж ріку не ввійти два рази. Можливо в якомусь із життів ми будемо знову разом. А зараз на тебе чекає твоя хазяйка.

  Вони вийшли раніше за мене. А по моїх щоках текли теплі сльози. Сльози спогадів і вдячності долі за таку неймовірну зустріч зі своїм другом з його минулого собачого життя.

  Серед лісових просторів Полісся сховалося від цивілізації невелике село. Оточене віковими лісами воно жило своїм тихим життям. В таких селах майже завжди була своя таємниця, своя легенда чи притаманна лише йому особливість. Не виключенням було і це село.

  В глибині лісу, що оточував село, було велике болото. На середину болота вела єдина дорога через глибокий брід. Але тією дорогою ніхто не ходив. Ліс, який ріс на болоті, вважався проклятим. Хто наважився до нього завітати, вже ніколи не повертався додому.

  В тому селі проживав юнак на ім’я Микола. Він був єдиною пізньою дитиною в в сім’ї, і його батьки по велінню часу залишили цей світ. Тому в невеликій батьківській хатині він господарював один.

  Життя його якось не складалося. Його єдиний друг в числі інших не повернувся з проклятого лісу. Це було підтвердженням того, що то не просто видумана легенда, а реальність, з яким село жило віками. На кладовищі того села навіть була окрема частина де стояли хрести тим, хто ніколи не повернувся з лісу.

  І ось одного похмурого дня на тлі щоденних негараздів Микола вирішив податися до лісу. Та не просто до лісу, а до проклятого лісу. Будь що буде, думав він. Все одно життя не приносить радості.

  Перебрівши брід – своєрідну межу неповернення, Микола все далі заглиблювався в проклятий ліс. По обидва боки дороги росли могутні дуби, а за ними виднілося болото. І здавалося, що ця дорога не має кінця.

  Та дорога все таки привела Миколу на велику галявину, на середині якої стояла старенька хатинка. Паркан біля неї похилився, а стріха явно потребувала ремонту. І Миколі чомусь подумалося, що тут є чим зайнятися чоловічим рукам.

  Повною несподіванкою для Миколи стала поява на ганку господині цієї хатинки.

– Заходь, юначе, до оселі, гостем будеш.

  Відьма, подумав Микола. Вигляд у неї був дійсно відьмацький. Довге сиве волосся закривало половину обличчя, а саме воно було вимазане у сажі.

– Доброго дня, господине, дякую за гостинність.

– Олею мене звуть.

  І ледь помітна посмішка на мить з’явилася на її обличчі.

  На подив самого Миколи він залишився в цій хатині надовго. Оля виявилася привітною жіночкою. На вигляд Оля була старшою за Миколу років на двадцять-тридцять, але рухалася вона як молода дівчина. Ну, для відьми то нормально – думав Микола.

  Днями він ремонтував хатинку, а вечорами Оля розказувала йому цікаві історії і казки, ніби він був дитиною. Так він і засинав під ці розповіді.

  Минали дні, і Микола так прив’язався до Олі, що перестав вважати її відьмою. Відчувалося, що у неї була споріднена душа з душею Миколи. І він готовий був прожити тут все своє життя.

  Та одного разу Оля сказала йому, що їм обом пора звідси йти. Вона зав’язала йому очі – така була умова, і вони покинули цей  ліс і подалися у невідомому напрямку.

  Декілька днів вони йшли, потім їхали, поки нарешті не прибули в гірське село, де Оля дозволила Миколі зняти пов’язку з очей. Вона відімкнула замок на дверях однієї хатини і сказала, що тут і будемо жити. Потім нагріла води і попросила його вийти з хатини.

  Через деякий час на ганок с хатини вийшла молода дівчина чарівної вроди.

– Що, Миколо, не впізнаєш мене?

  А Микола тим часом і слова не міг вимовити.

  Не мені розказувати вам, що вони одружилися і продовжували жити щасливим життям.  А у його рідному селі на кладовищі був поставлений черговий хрест, тому, хто не повернувся з проклятого лісу. На хресті було фото Миколи. Про його долю так і не довідалися в тому поліському селі, що підтверджувало вікову легенду проклятого лісу. А чи проклятий був він насправді, так і залишилося загадкою.

  Сергій був просто закоханий в гори. І хоч він мешкав на рівнинних просторах, але свої відпустки неодмінно проводив в горах. Мабуть тому йому частенько снився один дивний сон. Звичайно це були гори. А на полонині тих гір у затишному містечку у нього був власний дім. Але дивним було не це, а наявність у тому домі власної сім’ї.

  Дружиною Сергія там була інша жінка, і діти були інші. Одначе він їх любив не менше, ніж своїх з реального життя. В цьому було щось магічне. Тим більше, що містечко знаходилося в іншій країні. І мова там була інша, яку Сергію прийшлось вивчити у своїх снах. Йому тамтешня дружина Вероніка казала, що після автомобільної аварії  Сергію прийшлося з нуля вчити рідну мову. І це він пам’ятав у своїх снах.

  Інколи щось купуючи в магазині і замислившись, Сергій звертався до продавця на тій дивній мові з його сну. І йому приходилось вибачатися.

  Що то була за мова і країна, Сергій не знав. Але йому було добре там. То було подвійне щастя, щастя уві сні, і реальному житті. А його дружина Марічка казала, що він просто мрійник, і трохи  ревнувала до тієї жіночки з його сну.

  Його діти уві сні підростали і пішли до школи. І Сергій турбувався про них, як і про своїх реальних. Це було не складно, адже його сни були довгими. За один сон йому снився цілий тиждень того дивного життя.

  Якось по весні Сергій потрапив в автомобільну аварію. Наслідки були тяжкі. Помираючи, він провалився у свій сон, та й залишився там назавжди. Ще довго він скучав за своєю дружиною Марічкою і своїми дітьми. Але нове життя, таке знайоме по снах, з часом приглушило біль втрати. Тим більше, що його втрачене життя теж частенько снилося. Але воно завмерло на тій миті, коли Сергій його покинув.

  Дивно, але в своєму новому житті Сергій чомусь полюбив море. Тепер він свої відпустки проводив біля моря. І воно йому теж почало снитися. А однієї ночі Сергію приснився будиночок біля моря. Він здався йому знайомим. На ганок будинку вийшла незнайома файна жіночка і співучим голосом звернулася до нього.

– Сергію, забери сьогодні нашу Катрусю з дитячого садочка, бо я хочу сходити до своєї подруги в гості…

  Невеличкий будинок, придбаний мною, стояв на узліссі в тихому мальовничому місці. Від гомінкого села сюди приглушено долинали лише звуки гавкіту сільських собак. В цьому будинку я проживав один, якщо не рахувати мою подружку самотність. Ми з нею ділили довгі дні і те, що їх наповнювало.

  Тиша була тією атмосферою, яка панувала в кімнатах будинку. Це мене майже влаштовувало. Але іноді так хотілося почути в кімнаті жіночий голос і просте звернення до мене по імені. І я мав таку нагоду, але лише уві сні.

  Вона приходила до мене стомленою, сідала на канапу, брала недочитану книжку і згодом засинала. Я дбайливо вкривав її ковдрою і вона пару годин поринала у сон.

  Згодом з кімнати долинав її голос

– Коль, постав на плиту чайник.

– Добре. Ти будеш чай чи каву?

  Далі коротенький сон закінчувався. Але наступної ночі сон знову повторювався з тими, чи іншими варіаціями. І я вже звик до нього і до своєї нічної подружки. А вдень мені в очі ревниво заглядала моя самотність.

  Одного разу десь пополудні  двері мого будинку відчинились і в кімнату ввійшла моя нічна подружка. Я було подумав, що задрімав за читанням книжки і мені сниться сон. Я навіть себе вщипнув і то було боляче. Це був не сон…

– Коль, ти не бачив куди я поділа свої капці?

  Далі все було як у вісні. І це чаруюче відчуття її присутності в будинку було п’янким. Я думав, що здоровий     глузд мене покидає. Та я був не проти так казково зійти з розуму.

  Вона пішла так же зненацька, як і прийшла. І через годину я був впевнений, що я все ж таки бачив сон.

  Минали дні, і вона знову і знову до мене приходила. Але вже не уві сні. Сни з нею перестали мені снитись. Їх змінила казкова реальність. А моя самотність надула губи і пішла геть, злісно гримнувши дверима. Дивно, але мені її зовсім не було жалко.