У будинку на узліссі.

  Невеличкий будинок, придбаний мною, стояв на узліссі в тихому мальовничому місці. Від гомінкого села сюди приглушено долинали лише звуки гавкіту сільських собак. В цьому будинку я проживав один, якщо не рахувати мою подружку самотність. Ми з нею ділили довгі дні і те, що їх наповнювало.

  Тиша була тією атмосферою, яка панувала в кімнатах будинку. Це мене майже влаштовувало. Але іноді так хотілося почути в кімнаті жіночий голос і просте звернення до мене по імені. І я мав таку нагоду, але лише уві сні.

  Вона приходила до мене стомленою, сідала на канапу, брала недочитану книжку і згодом засинала. Я дбайливо вкривав її ковдрою і вона пару годин поринала у сон.

  Згодом з кімнати долинав її голос

– Коль, постав на плиту чайник.

– Добре. Ти будеш чай чи каву?

  Далі коротенький сон закінчувався. Але наступної ночі сон знову повторювався з тими, чи іншими варіаціями. І я вже звик до нього і до своєї нічної подружки. А вдень мені в очі ревниво заглядала моя самотність.

  Одного разу десь пополудні  двері мого будинку відчинились і в кімнату ввійшла моя нічна подружка. Я було подумав, що задрімав за читанням книжки і мені сниться сон. Я навіть себе вщипнув і то було боляче. Це був не сон…

– Коль, ти не бачив куди я поділа свої капці?

  Далі все було як у вісні. І це чаруюче відчуття її присутності в будинку було п’янким. Я думав, що здоровий     глузд мене покидає. Та я був не проти так казково зійти з розуму.

  Вона пішла так же зненацька, як і прийшла. І через годину я був впевнений, що я все ж таки бачив сон.

  Минали дні, і вона знову і знову до мене приходила. Але вже не уві сні. Сни з нею перестали мені снитись. Їх змінила казкова реальність. А моя самотність надула губи і пішла геть, злісно гримнувши дверима. Дивно, але мені її зовсім не було жалко.