Вибач, друже.

  Приміський електропоїзд вечірнього вихідного дня. Більшість пасажирів вагону власники дач та їх гості. Хто дрімає, хто читає книжку, хто незмінно веде бесіду про те, що краще вирощувати і як краще за ним доглядати.

  Дехто повертається зі своїми меншими побратимами. І якраз з боку від мене молода жіночка їде з собакою. Точнісінько такий пес колись був у мене в молодості. Навіть цяточка на вусі така ж.

  Пес чомусь уже давненько на мене дивиться. І очі в нього такі сумні. Він то покладе голову на лапи, то підніме її і тихенько, ледь чутно заскавчить все так же дивлячись на мене. А його хазяйка ніяк не може зрозуміти, що з ним коїться.

– Рекс, заспокойся, вже не так довго залишилося їхати.

 Я подумки відмітив, що мого звали Полкан. Скільки ми з ним пройшли лісових доріг, скільки прожитих років він мені вірно служив. Думаю, що своє собаче життя він прожив щасливо, залишивши по собі світлі спогади.

  Поринувши у свої спогади, я ледь чутно вимовив слово Полкан. І відбулося щось неймовірне. Пес підскочив і через мить був біля моїх ніг, поклав свою голову на мої коліна і тихо заскавчав. Мені здалося, що на його очах з’явилися ледь помітні сльози.

– Рекс! Рекс! Йди до мене1

  Збентежений голос жіночки був наповнений здивуванням і тривогою.

– Дозвольте Полкану посидіти біля мене і згадати своє минуле життя.

– Його звуть Рекс. Я його маленьким щеням взяла у подружки. Він не може вас знати.

– Тим не менше, в іншому житті він був моєю собакою і його звали Полкан.

Я ніжно гладив Полкана-Рекса по голові і читав в його очах запитання чи не залишу його, чи прогуляємось знову з ним мальовничими лісовими дорогами.

– Вибач, друже, у тебе зараз нове життя. В одну і ту ж ріку не ввійти два рази. Можливо в якомусь із життів ми будемо знову разом. А зараз на тебе чекає твоя хазяйка.

  Вони вийшли раніше за мене. А по моїх щоках текли теплі сльози. Сльози спогадів і вдячності долі за таку неймовірну зустріч зі своїм другом з його минулого собачого життя.