Предивний люд – живе у несвободі,

І несвободі тій поклони б’є,

І хоч у нього швидше сонце сходить,

В серцях пустих світліше не стає.

Там всі раби – пани і посполиті,

У них не дух – у них покори смрад,

Їх сенс життя – в болоті вічнім жити,

Їх божество – самодержавний кат.

О, осене, моя солодка мріє!

Колиско неповторюваних снів!

Я знаю Вас, як знать ніхто не сміє,

Я навіть Вами дихати зумів.

Вам у весни не позичати вроди.

Вам прикрашати стежку до зими,

Коли украй потомлені городи

Пускають в небо споминів дими.

О, земле, сповнена дарами!

Ти будеш жити у красі:

Іще не всі замовкли храми,

І душі скурвились не всі!

Ще дні останні не близенько,

Іще пекельне не пече,

Ще гідність є, і я, маленький,

Підставлю їй своє плече.

Поснули вулиця і хата,

Поснула біла алича,

У небі хмарні дитинчата

Уже не грають у квача.

А до світанку ще не близько,

А для потіхи настрій є,

І поле міряє зайчисько

Та снігу спати не дає.

Там, де годують нагаями,

Де совість втрачено і стид,

Там щедро родить холуями,

І на шляхетність недорід.

Там шлунки правлять голосисті,

Там глузд здоровий крутять в ріг,

І плаче потайки нечистий,

Бо навіть він отак не зміг.

Де під аґукання луни

Рибалка місяць ловить хмару,

Де сон собі шукає пару

І тіней ковзають човни,

Де всі загублено слова,

Де в них уже нема потреби,

Бо зорі захопили небо,

Ти чуєш, як росте трава?

мал. Юрія Нагулко

То був не сніг, то просто падав пух

З розпоротої хмарної перини,

Підморгували радісно вітрини,

Красою перехоплювало дух.

Заманював до себе світ забав,

Дивився дім віконними жовтками,

І я стояв, я сніг ловив руками,

А він від мене знову утікав.

У гарячій Кастилії,

Шовк піднявши вітрил,

Ходять хмарні флотилії

І вітри носять пил.

Вік блукає стежинами,

Просять губи води,

І пахтять апельсинами

Акуратні сади.

Там, під впливами готики,

Велич пестить думки,

Та чекають на подвиги

Престарі вітряки.

Ми у забутих снах,

Ми в спалених долонях,
В відчуджених серцях,
І в поглядах сторонніх.