ДОСТИГЛИ ВЖЕ ЧЕРЕШНІ У САДУ
І ПАХНУТЬ МЕДОМ СОКОВИТІ ГРОНА.
Я РОСЯНОЮ СТЕЖКОЮ ІДУ,
А ДЕСЬ В ТРАВІ ВЕСЕЛА ПІСНЯ ДЗВОНИТЬ.
ЇЇ СПІВАЄ КОНИК - СТРИБУНЕЦЬ
ПРО ТЕ, ЩО ЛІТЕЧКО ПРИЙШЛО ВЕСЕЛЕ
І ПРО ВЕСЕЛКУ ЧИСТУ ТА ЯСНУ,
ЩО ЗАКВІТЧАЛА НЕБО І ОСЕЛІ...
ТА НЕ ЦІКАВИТЬ ПІСЕНЬКА МЕНЕ,
ЇЇ Я СЛУХАТИ ВСЕ ЛІТО БУДУ,
А ОТ КОРАЛОВЕ НАМИСТО ЯГІДОК,
АЖ ДО НАСТУПНОЇ ВЕСНИ ЗАБУДУ(((
ТОМУ, ЯК У ДИТИНСТВІ, КРАДЬКОМА,
РВУ ПОВНІ ЖМЕНІ ЧЕРЕШЕНЬ ДОСТИГЛИХ
І ЇМ....ХОЧ І НЕ МИТІ, ТА ДАРМА!!!
ВОНИ ДЛЯ МЕНЕ, ДЛЯ ВІТУСЬКИ, СТИГЛИ!!!

А знаєш, моя
незбагненна Фантазія,
Тобою до болю
сьогодні я вражена!
Це треба ж було
так тобі розгулятись,
Щоб щезли раптово
і горе, і радість.
Щоб зникло усе,
чим жила й дорожила,
Що бачила й чула,
Чим дихала, снила -
Усі відчуття,
й усвідомлення щастя...
Я навіть не встигла
як слід попрощатись.
Ти - Каїне мій,
Ти - облудлива думка,
Пестлива й зрадлива,
в блискучих лаштунках.
Ти - Пікова дама,
обманщиця серця,
Легка, граціозно
танцююча скерццо.
Ти - вовче жорстокий
і лисе хитрючий,
Пустеля жадлива
і лісе дрімучий.
Тобою убита -
й тобою воскрешена,
Тобою потоптана -
й знову охрещена,
Тобою до болю,
до стогону вражена,
Моя лицемірна
дикунка Фантазія!

Кольору міцної кави,
Гіркого шоколаду,
Достиглого каштану,
І меду гречаного,
Обпаленої глини...
Спокути і розради,
І доторків невинних,
Спокуси, зваби, ночі -
Оті сяйливі очі,
Припушені,
І ледь примружені...
Сьогодні - і востаннє -
Промовити захочу
Я фразу заповітну.
Скажу я - лише вітру,
Лиш снігу прошепчу.
У себе - прокричу,
А в тебе - промовчу...

червоні ружі білі ружі

розмита дійсності межа

велике небо око мружить

кудись поцокало лоша

можливо там де вечір гасне

і ліс у полі розтає

є загадки такі прекрасні

і чудеса і воля є

Стою мов перст, схвильований стою.

Безвітряно, і сонячно, і сухо,

Зелений ліс поклав зелене вухо

На землю зачаровану мою.

А там – віки, і люди, і дива,

Яких не знати – бути бідним духом,

І я знімаю мовчки капелюха

Та слухаю загублені слова.

А день іде, а день ще тільки перший,

А скільки там сховалося за ним?

Актор не кожен так увагу держить,

Як день оцей із поглядом німим.

Чи тих фантазій, врешті, сяде піна?

Чи спинить хтось незвичного митця,

Чи інтермедій той яких підкине,

Повільно догорівши до кінця?

Коли душа неопалима

не знає спокою вночі,

Тендітна муза вносить рими

в старій торбинці на плечі.

З печальним поглядом ікони

дає торбинку і тоді

до ранку калатають дзвони

і Всесвіт ходить по воді.

Були в минулому Софокли,

Казки буяли не в книжках,

І Діогени мовчки мокли

Під куцим дощиком в діжках.

Мінялись у театрах лиця,

Роїлись тисячі ідей,

І гартувалась віком криця,

Та не з металу – із людей!

І не було у світу краю.

І не було у мрії меж.

А тебе потім хто згадає?

Чи щось величне спалиш теж?

Холодний двір. Людей нема.

У вікон погляди похмурі.

Не тішить сніжністю зима,

І ніч вовтузиться в баюрі.

Шукає щось облізлий кіт,

На мене дивиться сміливо,

Мандрує місяць у зеніт,

І засіва небесну ниву.

Перетинає сон межу,

Та звідси геть іде, маркітний,

І я наступний стережу,

Неговіркий та непомітний.