Холодне блищить залізо,
Пророчить криваву лють,
І котиться день донизу,
Й життя добігає путь.
Хапають повітря коні,
Чека на смертельну мить,
Ненависть тепер в законі,
Допоки небесне спить.
І множаться цим потвори,
Дітиська лихих стихій.
Он ворог іде. Вже скоро
З’ясуємо, хто правий.
Жебраче, візьми ескудо,
Та кидай ковтати дим,
За те, що я й далі буду,
Молися усім святим.
Отим, що сидять на небі,
І дивляться мало вниз,
Молися, немов за себе,
Молися, бродячий лис.
А якщо пробачать хиби,
І скаже про це луна,
Я дам скільки схочеш хліба,
І доброго дам вина.
Вечірній вітер спокій клав на плечі
І сонце з неба виганяв руде,
На дворі чимось бавилась малеча,
Що котеня лякалося худе.
Смалив якійсь заблуда папіроску
З таким апломбом, начебто він цар,
Та в погляді його не було лоску
І віддавав плебейством перегар.
Трусились з перепою щоки сині
(нещасний самогонний сомельє…)
Подайте трохи хліба сиротині.
Але не гроші. Гроші він проп’є.
Коли знаєш, що дні будуть віддані зливам,
Тим, що загадки пишуть кругами по сивій воді,
То хочеться бути хоч трохи щасливим,
Та не творити причин для таємної сповіді.
Бути людиною, в усіх її позитивних значеннях,
Тішитись хмарами, вітром і навіть калюжами,
І більш не просити в самого себе пробачення
(явна ознака охриплого серця одужання).
Погляди давні змінити, набридлі локації
(сенсу й нового у них вже нема ані крихти),
Вийти із тіні порожньої цивілізації,
Зменшити крок і нікуди ніколи не бігти.
Визнати долю із шармом її еклектичності,
Не воювати із тими, хто всівся на небі,
І залишити з минулого дрібку дотичності
До тихої осені слова і, неодмінно, до тебе.
День за обрієм тоне.
Ніч підкралася близько.
Ми такі безборонні,
наче справжні дітиська.
Сяє місяця вензель.
Час лінується бігти.
Наче Гретель і Гензель
розкидаємо крихти.
Крихти світла у слові.
Крихти мислей гарячих –
у живої любові
не буває нестачі.
І гарячі долоні.
І нуртує утіха…
День за обрієм тоне.
Ніч підкралася. Тихо.
Жовтавим сонцем визріла погода.
Вляглося літо, врешті, навкруги.
Зелені верби дивляться у воду
і очерет вартує береги.
Холодна хвиля ляскає колоду,
і десь у потаємному кутку
маленька качка діточок виводить,
у тишу виглядаючи крихку.
Небо вечірнє зімкнуло вуста.
Множаться тіні у світлі ліхтарнім.
Перша на подіум вийшла звізда,
і дефілює у платтячку хмарнім.
Гаснуть хвилини. Скінчився їх час.
Пустка надійно тримає за руку.
Вражень мовчить словниковий запас,
Навіть в думок не лишилося звуку.
Генії сильні ідеями,
вміння – майстерністю рук,
і видатними спудеями
заклади різних наук.
Досвід отриманий – мірою,
враженням сильно нове,
справжнє кохання – довірою,
нею воно і живе.
Сонячні ранки – ласкавістю
та неповторним теплом,
а посередні миршавості
сильні одвіку числом.
спудеї - студенти
