Перечепитися і впасти

У ті поля і ниви, де

Перепілчаток зозулястих

Зоря туманами веде.

Де в небесах немає броду,

А у міста нема доріг,

Де не ховається свобода

У пору ту, де ночі сила,

І бродять думи кочові,

Пухнаста зіронька злетіла

Та загубилась у траві.

Хитнулись тіні з переляку,

Туман зворушивсь уві сні,

І хтось невидимий заплакав,

І зажурилося мені.

Ще світ не спить, і сонцю ще далеко,

На овиді танцюють міражі,

Тримає степ в долонях сизу спеку

Та марить про тумани і дощі.

З торбами за плечима ходять міфи –

Безсмертні свідки згублених століть,

Потомлені лежать в могилах скіфи

І ковила нерушена стоїть.

Не ходи-но, осене, за нами,

І дощу за руку не веди,

Нині літо ковзає човнами

По долоні ясної води.

А як схочеш подивитись в очі

Та рухнути споминів світи,

Стань вогнем самотнім поміж ночі,

І у сон тихенько посвіти.

Не йди до лісу. Там мене немає.

Там тільки озерце, мале як скло,

Де в очереті качечка дрімає,

Якій не відлетілось у тепло.

Там джерельце поволі миє кладку.

Там інший час, для пожовтілих трав.

І ще туман, прозорий, наче згадка

Про те, як ліс отой мене чекав.

Нічкою вкрились ліси,

спокій загойдує весну,

зоряні бігають пси,

живність вартують небесну.

Сіють тривогу сичі,

часу тече хаотичність,

місяць дріма на плечі

дубу, старого як вічність.

От і немає доби,

і негаразди минули.

Спи, моє серденько, спи.

Люлі, ріднесеньке, люлі.

Іде весна. Їй хочеться краси.

Пустить в сади цвітіння біле мрево.

Їй хочеться пташині голоси

Мов ліхтарі розвішать на деревах.

Та тільки дня закінчиться політ,

І ніч крилом торкнеться небокраю,

Душа зими виходить із боліт,

І як було до ранку повертає.

Повзи, хробак, бо небо – то чуже,

Немає сенсу марити спасінням,

Той в цьому світі падає лише,

Хто сміє виклик кинути тяжінню.

Чого ти ще чекаєш звідтіля?

Навіщо молитви, хрести, кадила?

Ти є хробак, твоя юдоль – земля,

Бо ти боявся змайструвати крила.

Я дуже люблю пензлики дерев,

І голубу небесну нескінченність,

Текучий час дороги без перерв,

Смарагдову полів благословенність.

І як в полях, що хмари підпира

Горбатими хребтами мезозою,

Червоний день потроху догора,

І плаче за перейденим росою.