Біль до болю складемо рівними кубами,
Гниль до гною, щоб не валявся поміж нами.
Сум до суму, печаль множачи удвоє,
Сміх до сміху, щоб усмішки літали роєм.
Красу до краси, щоб множилось прекрасне
І мить до миті, щоб жили і любили вчасно.
тортика Кусок)
Вродливиця, красива аж до сказу,
Погибелі реальності та снів,
З таких писать ікони богомазам
Господь Неудержимий повелів.
Така виймає з серця порожнечу
Та поселяє в ньому потайне,
Така осяє найтемніший вечір,
І навіть ніч навіки прожене.
фото з мережі
За вечором пряним, де сонце і мед,
Де птаха щебече про щось щебетлива,
Де небо ховає в кишеню секрет
Про зорі прозорі, про хмари і зливи,
Де спомином дивним мене обпекло,
Де думать про смертне відверто зарано,
Я думав про Вас, і прозоро було,
І сонячно так, і медово, і пряно.
Не бійся, спи, не все трагічно:
Хвилини меле часу млин,
А за порогом ходить вічне
І спину чухає об тин.
У нього роги - місяць ясний,
У нього очі - дві зорі,
У нього помисли прекрасні,
І тінь, і кіт на димарі.
Ще триста літ і знову триста,
І скільки там пробуде світ,
Не бійся, все давно на місці -
І тінь, і помисли, і кіт.
Світле знову у моді.
Хмарна зникла орда.
Плюс на вулиці ходить,
капелюхи скида.
Сонце множать калюжі.
В тінях плачеться сніг.
Мінус тільки у душах,
добре, що не в усіх.
Невгамований лютий. Проте
Небо вдягнуто наполовину,
Заклопотана жіночка йде
І залякує мною дитину.
А малий мов велике цабе –
Гоноровий. Посиніли вушка.
Він в дві дірки уперто сопе
І жбурляє у бруд капелюшка.
Я в землю вріс, маленький пагінець
Людського нестаріючого дуба,
Зубами смерть скрегоче білочуба
І хитро мружить очі Праотець.
Збігають сни з небесної гори,
Течуть неквапно судження і соки,
Свої навперегін рахують кроки
Непосидючі дні та вечори.
А я гадаю, може є мета
У тому, що встромляю в небо віти?
Чи стану я опорою для світу,
Чи просто з мене витешуть хреста?
Торкнутись поглядом,
Відчути дихання,
Напитись голосу.
Зайнятись полум"ям,
Збагнути таїнство,
Забутись голосно.
Летіти вихором
У світ фантазії
На крилах радості.
І відновитися
У снах буденності
Під впливом спогадів.
Чи небо весняне,
Чи небо осіннє,
Чи інші кермують забави сезонів,
Людина – людинозалежне створіння
Від вибуху Всесвіту
Й до Всесвіту скону.
Людина людині і сонце, і зорі
В годину мажорну,
В годину мінорну,
Людина людині –
Той острів у морі,
Який захистить
Від нещадного шторму.
Людина людину
П’янить і тривожить,
Людина в людині
Блукає луною…
Людину пошли мені,
Прошу, мій Боже,
І дай їй зустрітися, Боже,
Зі мною.
