Коли погано зовсім на душі,

коли від найрідніших – ніж у спину,

я згадую як давні спориші

мені до лісу вкутують стежину.

Там спокій. Небо грізно височить,

гілля дерев тремтить несамовито.

Там вітер не шепоче, а кричить,

що хай там як, а треба далі жити!

І я біжу. Туди де дикий рев.

Втікаю від людей, як від вампірів.

І хоч лякають очі з-за дерев,

Але, повірте, люди гірші звірів.

Від лісу величі час зупиняє біг,

стихає розпач, у клубок згорнувшись.

Там можна дихати. Забути все і всіх.

Своєю кровю ліс лікує душу.

Він знає, як це бути на межі,

він стерпить крики сповіді німої,

він всі колючки витягне з душі

і холодом їй рани заспокоїть.

І буде тиша. Буде вільно так.

Віддавши лісу серце бережливо,

лише тоді, стиснувши біль в кулак,

вертатись можна до людей зрадливих.