Ми у забутих снах,

Ми в спалених долонях,
В відчуджених серцях,
І в поглядах сторонніх.

Ой, на городі,

На яснім осонні,

Вишня, вдягнувши

Коралі червоні,

Стала в зеленій

Своїй вишиванці,

Наче зібралась

Із кимось на танці,

Та не чекають, красиву,

Ніде,

Тож з горобцями

Розмови веде.

Напевне це уже було

В якомусь там тисячолітті:

Стікало сонячне тепло,

Дощі ішли несамовиті.

Людські шуміли голоси,

Чинились підступи та вчинки,

Під корінь зводились ліси

Та будувалися будинки.

Буяла віра почуттям,

В богів, у гроші, щось іще там,

Це називалося життям

Із приголомшливим сюжетом.

Я тішивсь днем,

Живим і модним,

Ламав мовчання

Рубежі,

Та за законом

Бутербродним

Навколо були всі

Чужі.

Кудись летіли

Дикі, в милі,

Несли тривожність

На плечах,

І слів моїх

Не розуміли,

І клопіт бовванів

В очах.

Був літній день неначе у тумані,

Блукала небом сонячна діра,

І янголи в людському океані

Ловили тих, кому уже пора.

Хитались квіти у тремтінні вітру.

І ніби ідучи на ешафот

Якійсь «синяк» випрошував півлітра

Під запис у пожований блокнот.

Сварилась продавщиця галаслива,

А поруч, на доріжці з камінців,

Сиділо тихо дитятко щасливе

І хлібом годувало горобців.

І світ чужий, і ти мені чужа,

І голоси стираються вітрами,

Минуле доїдає тихо ржа,

А майбуття одягнуте в тумани.

Молитися й прохати? Це пусте,

Боги не люблять порпатись в болоті.

Пішов би дощ… Та дощ все не іде.

Він десь далеко чистоту наводить.

Абсолютний мінус – це не космос

Не підспідок надр лабораторій,

Не далекий недосяжний полюс

І не цифри дивних категорій.

Це не спокою першопричина

І не інфантильності лекала,

Абсолютний мінус – це людина,

Що в житті ніколи не кохала.

Безсоння вікна поглядом клює,

Думки ширяють, запитання б’ється,

Бо кажуть, що у Бога книга є,

В якій він пише все, що заманеться.

Роки хитає часу океан,

Минуле розчиняється завзято.

Для когось в книзі пишеться роман,

Для інших і рядку вже забагато.

Одним – багатства, іншим – простоту,

Помастить медом чи відсипле солі.

І є бажання вкрасти книгу ту

Та написати самостійно долю.

Скінчиться все, що зараз ще трива,

Виблискує снігами на морозі,

Залляє світ смарагдова трава

Й потонуть дерева в метаморфозі.

І стане біло. Вже від пелюсток.

Озерний погляд вкриється блакиттю,

Прийдуть нові отари помилок,

А давні – переведуться в лахміття.

Я перетворюсь в натяки у снах,

На спомини численні та строкаті,

Та буду під рукою. У книжках.

А ти мене хоч іноді гортати.

Не ми є перші

І не ми останні,

Хто бігає за сонцем

Слід у слід,

Життя нас ловить

У вербові верші

І потім розчиняє наче лід.

Не нам почати те,

Що почалося,

Не нам скінчити те,

Що буде потім,

Мандрівники ми,

Ми є стоголосся,

Еквілібристи

На тонкому дроті.

Ми у потоці вічному

Краплини,

І він не вміє бути

Нестрімким,

І серед нас

Трапляються перлини,

Які іще не знайдені.

Ніким.