хочу сюда!
 

Nata

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 40-52 лет

Заметки с меткой «богдан гордасевич»

Записи анархіста 21 ст. від 04.08.19 р. До ладу про владу Ч.4

04 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 04.08.19 р. 
До ладу про владу Ч.4



4. Опозиція є влада

Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 01.08.19 р. До ладу про владу Ч.1

01 серпня 2019 р.  (7527)

Записи анархіста 21 ст. від 01.08.19 р. 

До ладу про владу Ч.1

ДО ЛАДУ ПРО ВЛАДУ

 

Присвячую героям Революції Гідності зі Львівщини: Юрію Вербицькому та Роману Сенику, що загинули за Україну в Києві під час боїв в січні 2014 р.

 1. Влада

За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.

Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!

Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).

Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!

Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України 7-го скликання. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні) 

Записи анархіста 21 ст. від 27.07.19 р. Макіавеллі ч.3

27 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 27.07.19 р.
Макіавеллі ч.3



Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі
3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат «Правитель» Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 «Про змішані держави», щоб процитувати звідти наступні тези:
«Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки – тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність.»
За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:
«...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях»
Саме так жорстоко вчинили можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 – 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого «визволення від німецько-фашистських окупантів», хоча насправді у 1941 – 1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили українців і тому програли війну (за твердженням Гудеріана!). Жорстокість сталінської помсти Україні не забарилась: черговий штучний голод 1946 – 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії «возз'єднати» Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі: 
«Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику – не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти»
Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: «Є людина – є проблема. Нема людини  – нема проблеми»   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера – трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 26.07.19 р. Макіавеллі ч.2

26 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 26.07.19 р. . 
Макіавеллі ч.2



Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу – значну за розмірами з Глави 6  «Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою»:
«Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок.»
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку – історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
«Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора – усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком – Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку.»
Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, – Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою – зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя – цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг – немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок – до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього – так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах – це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ – така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 «Про громадянське єдиновладдя»: «Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян – для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя – його можна назвати громадським – стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе – за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю – можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок – добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще.»
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ – тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 19.07.19 р. Було і є

19  липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 19.07.19 р. 

Було і є



Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
2011 р.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 16.07.19 р. Вибори ВРУ

15 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 15.07.19 р. Вибори ВРУ



Лист ведучому радіо "Єра" політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше - під час виборчої компанії. Це основне. Закон - це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує "закон під себе", то іронізую в тему, як визнання тим "підганяйлом" власної інвалідності, тому що "під себе роблять" виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою "один депутат - один голос", тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше - безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 - 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі "звітування перед виборцями" або так звану "роботу в округах" скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання "відкликати депутата", бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати? - за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма "відкликання депутата" є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати - ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо - це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи "проти всіх" є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі "проти всіх" на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа "проти всіх" хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку - це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих "відкритих списків" - це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах - це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів - будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос - ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза "Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має" - цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху - сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів - Рясне 

    підтримую повністю
    89%, 17 голосів
    підтримую частково
    11%, 2 голоси
    не згоден повністю
    0%, 0 голосів

 (Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 06.07.19 р. Слово Бандери

06 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 06.07.19 р. 
Слово Бандери



Не вийшло мені займатися якісним аналізом 2-ї глави праці Степана Бандери «Слово...», а тому просто роблю передрук всього, що стоїть перед тим для покращення сприймання подальшого, тому що я тільки цю главу маю на меті розглянути детально.

СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ

Ця стаття, за підписом “Степан А. Бандера” появилася окремою брошурою, як видання ЗЧ ОУН, у липні 1948 року, на 69 сторінках. 

Причину написання “Слова” пояснює сам її автор:“Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до самих основ. Мета цього листа-подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах...”

В цих роз'ясненнях автор “Слова” з'ясовує, що таке ОУН і її програма, які можуть бути союзи держав, народів, концепцію власних сил, вказує на ієрархію наших завдань, дає практичні поради здійснювання визвольної лінії в нашій внутрішній політиці та підкреслює основні завдання української еміграції — капіталізувати боротьбу українського народу на відтинку зовнішньої політики. Відносно не мало місця присвячено теж справам Української Національної Ради, доцільності співдії з іншими політичними середовищами.

Друзі Націоналісти-Революціонери!

Ціла наша політична діяльність за кордоном мусить бути пляновим і послідовним реалізуванням нашої революційно-визвольної політики в Краю, яка веде до єдиної мети. Правильність шляхів, і метод нашої політики ми мусимо постійно перевіряти на основі вислідів, направляти їх і удосконалювати. Успішність цілої закордонної діяльности націоналістичного руху залежить у великій мірі від того, чи всі її складові елементи будуть одностайно, за одним пляном спрямовані до однієї мети, чи в усіх її учасників буде однакове наставлення, однакове розуміння головних питань. Маючи це на увазі, звертаюся до Вас із цим “Словом”, щоб поділитися з Вами своїми думками і спричинитися до того, що в наших рядах будуть ясно усвідомлені основні проблеми української політики, виразно скристалізовані наші позиції, засади й головні лінії нашої політичної діяльности за кордоном. Не маю на меті з'ясовувати цілість нашої політичної діяльности за кордоном, тільки порушую поодинокі питання, такі, що тепер вимагають цілковитої ясности, або ті, що довкола них виринають розбіжності чи баламутні погляди. При тому доводиться пригадувати основні цілі і засади нашого руху, що, як компас, визначають нашу дорогу в кожній ситуації і що їх завжди треба мати перед очима, коли стоїть питання правильности нашої політики.

І.
Організація Українських Націоналістів (революціонерів) — це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної суспільно-політичної програми, її основне завдання і посвята — це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціяльну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльности ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення українського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Української Держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себевиявлення народу — цілости і всіх його складників, збірноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина.

Український народ матиме змогу свобідно жити й розвиватися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-большевицького імперіялізму, коли позбудеться всякого поневолення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Соборній Українській Державі. Визволення і самостійна держава — це питання, чи бути українському народові, свобідно жити й розвиватись, внести у розвиток людства свої творчі цінності, чи стати погноєм для дальшого розросту ретроградного російсько-большевицького імперіялізму, що несе поневолення, нужду, занепад всього людства. Український націоналістичний визвольний рух ставить змагання за відновлення й закріплення Суверенної Соборної Української Держави в основу всього українського життя. Зосереджуючи всі сили і всі дії для досягнення цієї найвищої мети, він ставить перед українським народом означений зміст української держави, саме такий, щоб вона об'єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, справедливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну творчу діяльність усім громадянам України без ріжниці.

Щодо устроєвої форми української держави ОУН на теперішньому етапі послідовно не відстоює якоїсь усталеної структури, ані назви, залишає це питання на час державного будівництва, коли український народ буде вирішувати його свобідною волею. Цього дотримується ОУН від початку своєї діяльности по сьогодні, це прийняла і УГВР у своїй плятформі. Така настанова має політичну доцільність.

В сучасності сама устроєва форма держави ще не вирішує і не віддзеркалює її дійсного змісту. На наших очах діється так, що в одних державах з такою самою устроевою формою, чи то республікансько-демократичною, чи монархічною, панує народоправство, свобода, справедливість і добробут, а в інших — тоталітарна тиранія, терор, гніт, безправство і найчорніший визиск. Аджеж СССР, держава — тотальний концтабір, держава найгіршої тиранії, диктатури і невільництва — хвалиться “найдемократичнішою” устроєвою формою, це ж тільки “Союз Совєтських Соці-ялістичних Республік”. Навіть немає одноособового голови держави, скрізь ради, колегії, колективи, президії. А в той же час у деяких монархіях, нпр., у скандинавських країнах, бачимо зміст народоправства.

Коли ж тепер у кожну державно-устроєву форму вкладають різний зміст, то пощо питання структури і назви має ділити й різнити самостійницькі сили, відводити увагу й енерґію від боротьби за зміст?

Не заперечуємо жадної устроєвої форми, в яку вкладається правильний зміст української державности, і за це не входимо в спори. На своїх прапорах наш рух виписує самий зміст української державности, якого не можна підмінити жадною формою, а не форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст.

Ми впевнені в тому, що український народ не припинить безкомпромісової боротьби за свою суверенну і соборну державу аж до повного реалізування цієї мети, не дасть собі її підмінити порожніми, без повного змісту формами чи половинчатими розв'язками, у вигляді федерації, союзів тощо. Не може більше повторитися лихо з 1917 року, коли федералістична концепція сплутала будування української державности, приголомшила здоровий національно-політичний інститут народу й обеззброїла його перед большевицьким підступом і наступом. Не сміє тепер відживати подібна хвороба в українській політиці, у старій чи новій формі, як нові протисамостійницькі федералістичні, унійні, всесвітянські тенденції. Вони виринають як коньюнктурні явища у висліді погоні за тим, щоб відкривати “нові, модерні” цілі й шляхи української політики, при невмінні відрізнити тривкі розвоєві тенденції в міжнародньому житті від тимчасових, коньюнктурних ситуацій.

Ми не думаємо виступати проти міждержавних союзів, бльоків чи об'єднань. Вони корисні і конечні в міжнародньому житті. Україна напевно входитиме в союзи чи бльокування з іншими державами по лінії спільних інтересів і своєю активною участю в широких міждержавних об'єднаннях зможе творчо причинитися до мирного співжиття й співпраці між вільними націями світу. Коли об'єднуються суверенні держави як рівні з рівними, для спільних цілей, корисних для всіх учасників, без переваги і привілеїв одних народів перед другими, без визиску й упосліджування — то це не порушує ні самостійности, ні свобідного розвитку жадного народу. Всі об'єднані в ширшому чи вужчому союзі держави вирішують і нормують свої спільні інтереси спільно, на спільному форумі. Це не порушує засади національно-державної суверенности тоді, коли до такого бльоку, об'єднання тощо всі народи, держави входять добровільно, вільні і рівні. Коли всі однаковою мірою зацікавлені в тому, однаково з того користають і жодний народ не порушує суверенітету іншого народу.

Такі об'єднання можливі тільки між вільними, державними і неімперіялістичними націями, на плятформі спільних, однакових цілей і інтересів. Не може бути справжнього союзу з таким народом, що має на меті поневолення, підкорення чи визиск інших народів і з цією метою облудно входить у “союз” або хоче його використати для однобічного скріплення своїх позицій, прямуючи до таких цілей, які шкідливі чи небажані іншим договірним народам. Між державами, які входять в якесь об'єднання, мусить бути повне взаємовизнання, пошанування прав і інтересів.

На таких засадах побудовані різного типу й обсягу міждержавні об'єднання можуть бути чинником поступу в міжнародньому житті, позитивним для всіх націй. Але тільки на таких засадах. Мусимо розрізняти правильні, здорові, прогресивні об'єднання від ретроґрадних, нищівних і нежиттєздатних.

Порівняймо об'єднання західньоевропейських держав із совєтським східньоевропейським бльоком. З одного боку, об'єднуються держави Західньої Европи, що є в однаковім геополітичнім стані, мають близьку господарську структуру і ситуацію, об'єднуються як рівні з рівними, для спільного захисту своїх спільних інтересів у кількох ділянках, політичних, господарських і оборонно-мілітарних. Союз здоровий і корисний для всіх учасників. А з другого боку — накинений большевицькою імперією сателітним ніби-державам, проти дійсної волі й інтересів цих народів, союз — інструмент большевицького визиску, підкорення і впрягання цих народів до дальших імперіялістично-аґресорських плянів Москви. Або другий приклад: яке може бути в ОН об'єднання між СССР і іншими державами, коли СССР послідовно прямує до повалення їх устрою, накинення їм комуністичної системи шляхом проникання комунізму, переворотів і агресії та включення їх у світовий комуністичний союз?! Це ж виразно проголошує комуністична програма, офіційна державна доктрина СССР. Москва цього ніде не відреклася, послідовно до цього прямує. Всі це знають і бачать — і творять разом “Об'єднані Нації”!

Україна може входити в такі міждержавні утвори, що побудовані на здорових основах, в яких вона буде рівноправним співучасником, а її права й життєві інтереси будуть там респектовані й забезпечені. Основна і невід'ємна передумова — це державна самостійність України. Найперше — здобути і закріпити Самостійну Соборну Українську Державу, а тоді лише буде реальною дійсна, повноправна участь України в міжнародніх об'єднаннях. Всякі “концепції”, що Україна може ввійти як рівноправний член у міжнародні, понаддержавні конструкції без власної самостійної держави і що боротьба за державу може бути непотрібною — шкідливі для українського народу.

Основною метою і найголовнішим принципом всієї української політики є і мусить бути відбудова УССД, шляхом усунення большевицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у бльоки чи союзи, за принципами геополітичних, господарських, оборонних і культурно-розвоєвих спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії — такі концепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток між-народньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відограти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити Як визволення, так і оборона самостійности України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони.

Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, а передусім справжніх. І їх Україна може мати. Але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама буде сильна. Бо союзництво — це відношення обопільности. Його може мати той, хто сам щось дає і добуває. Визволителів, “освободителів”, які б здобували для нас волю і її нам дарували, — напевно ми ніколи не діждались би. Наші союзники — це насамперед ті народи, що опинилися в неволі російсько-большевицького імперіялізму і борються проти нього за власне життя і свободу та ставляться прихильно до самостійности і соборности України. А далі, коли прийде до зудару між СССР і вільними ще народами, тоді і ці останні можуть бути нашими союзниками. Це буде залежати м. ін. від того, наскільки наша боротьба, наші сили будуть важити у воєнному конфлікті.

Концепція власної боротьби, власних змагань, власними силами — це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української самостійницької політики і провідною настановою всієї політичної дії.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 04.07.19 р. Націоналізм і анархізм

04 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 04.07.19 р. 
Націоналізм і анархізм
 


Націоналізм і анархізм - чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цьому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого "Я" на користь національного "МИ", тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятивна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне "ego" є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки зі середини особи! Зі свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан "узаконенним беззаконням", аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: "Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!"
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому "законні зміни і доповнення" - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут "логіка порядку"?  Що це за "правова держава", де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв'язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємств не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу "История политических и правовых учений" - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасну нашу псевдо-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних "державотворців" за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там "сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо", то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: "А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?" Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом "сильна світова держава".
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у "найкрутішій в світі дережаві" є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: "...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики "варварське" правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах."
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідставно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово "монархія" означає досліно "один най", тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що "анархія" означає дослівно "нема най", тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: "На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі".
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)


Мені приємно було дізнатися, що прапор анархістів виглядає ось таким

Записи анархіста 21 ст. від 02.07.19 р. Своє

02 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 02.07.19 р. 
Своє



Коли день зовні не напружує, то маю дві теми для оприлюднення: 1. – роздуми над прочитаним; 2. – передрук з вже написаного.
Сьогодні хочу оприлюднити одну свою статтю «Люблю я бути українцем», що доволі вдало передає моє бачення того внутрішнього світу та психічного стану, що називають як менталітет, – стосовно українців. Я ставлюся дуже іронічно до поняття «щирий українець», тому що генетика в української нації є мішанкою неймовірною, тому бути українцем – це стан душі, а не антропонометрія. Це як в усмішці, коли дід веде селом внучка-негретятко і на кпини сусідів де то його доня обзавелася таким красенем відповідає: - Зате я точно знаю, що не від москаля онука маю, а ви – ні! 

Люблю я бути українцем 

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці - ? 

Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО. 

Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства? 

Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас». 

Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав. 

Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність. 

Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі. 

Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою. 

Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним. 

Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі. 

Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця. 

Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?» 

Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную…

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 18.06.19 р.Yes! Обираю ЄС - партію

18 червня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 століття від 18.06.19 р.



Yes! Обираю ЄС

Сьогодні заповнив електрону анкету як прибічника партій «Європейська солідарність» на чолі з Петром Порошенком і починаю продовжувати давно розпочате:  виводити Україну в лідери серед світових держав, а це є в першу чергу приєднання до Євросоюзу, причому не так юридично то мене турбує, як у фактичному  соціально-правовому порядку та рівнем економічного розвитку. І тут партії ЄС роботи дуже багато, бо допоки ж у нас панує в масах психотип Голобородька в образі Зеленського – доти ми будемо там, де є, а це добриво мене вже занадто дістає! 

(Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)