Камасутра по-українськи
- 22.06.10, 20:26
---
...грався я з одним сайтом, є ідея чом би не реалізувати і, як чорновий варіант, вкинув його в інет для апробації так би мовити...))) Тупо хост безкоштовний, але хороший для цього діла. Вчорашнє тестування певних плагінів призвели до купи не вельми культурних слів на адресу їх роботи, і десь пів на першу ночі влягся спати. Сайт закрити забув. Як кажуть двері настіж. Безпеки нуль - і так кому воно ото тре його зламувати. Правда самі хостери теж безпеку становлять через використання певних речей (не завжди це пов`язано з порно чи іншими подібними штуками).
З самого ранку подався на роботу знову забувши закрити. Під вечір заходжу сьогодні на сайт, а там опаньки гості ))) ... радості їх певно хватило б на Титаніка... треба ж супер сайт крякнули...
в стилі "быйтеся нас - ми великы ы страшны..." г-г-г - ржу до цих пір
а ну іще типу автограф...
---
Ну, що скажеш якби, діоди-діодами... правда тепер мені купу паролів тре переінакшувати по всяких сайтах... поки туди не добралися
...а на платний хостинг таки перейду, як ніяк аналогів в Україні поки такому сайту нема
---
А у вас як там справи з цього приводу?
Участие в опросах означает, что Вы время от времени будете получать на e-mail приглашения принять участие в опросе и заполнить анкету на сайте опросов. Вопросы будут касаться Вашего мнения по поводу различных продуктов и услуг. Вам просто надо открыть ссылку, присланную по почте и выбирать варианты ответов на предложенные вопросы - ехать куда-либо или встречаться с кем-то вам не придётся. Оплата за опросы производится сразу после обработки результатов опроса. Вы сможете прервать свое участие в опросах в любое время, когда пожелаете, или отказаться от участия в том или ином опросе, не объясняя причин.
Платные опросы – новинка сезонаОдин из законов жизни гласит, что всегда найдутся умники, желающие нагреть руки на популярных новинках. Так было во время повального увлечения экстрасенсами, затем была эра МММ. Примеры можно приводить до бесконечности. Сейчас модной новинкой является проведение он-лайн исследований или платных опросов. Что это такое? Буквально на каждом рынке разворачиваются настоящие конкурентные войны за покупателей. Компании тратят миллионы на рекламы и продвижение. Чтобы эти суммы не прошли мимо цели, они заказывают исследования, в которых пытаются выяснить отношение своих потенциальных клиентов к тем или иным моментам работы компании. Опросы платные. Средняя цена участия в небольшом платном опросе – 1$. Буквально за несколько минут можно заработать доллар. На больших опросах можно заработать 5$ за 30 минут.
На этом и наживаются отдельные Интернет-проныры, которые предлагают за 100$ купить пакет-каталог компаний платных опросов, а так же различные программы или электронные книги, помогающие в заполнении опросов. Самый распространенный аргумент, что вы за 100$ покупаете пакет, с которым можно заработать до 75$ в день. Звучит заманчиво, правда? Не поддавайтесь на это! Одним словом, люди делают бизнес на продаже воздуха и котов в мешках.
В чём тут подвох?Вот такие пироги с котятами.
www.oprosy.infoІнформація про відкриття у Києві виставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА” широко рекламувався в пресі, навіть на УНІАНі висіло оголошення про її відкриття.
Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.
Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...
– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.
– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.
На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.
– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?
Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.
Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.
– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.
Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно.
Ми підійшли до стендів, і Володимир В’ятрович звернув мою увагу на таке.
- Назва виставки “Волинська різня”. Натомість, ми бачимо стенди, які на чотири п’ятих представлені не Волинню. Це Галичина, Надсяння та інші землі. Подивіться, який територіальний принцип взято за основу виставки. Береться територіальна одиниця і по ній на стенді розміщається той чи інший матеріал. Але за основу взятий не той адміністративний поділ, який був у 1943 році, саме коли був конфлікт, і не 1945-47 роки, коли конфлікт продовжувався. Тобто це не радянський або німецький поділ. За основу взятий адміністративно-територіальний поділ Західної України до 1939 року. Тобто вони підкреслюють, що Львів - це Львівське воєводство, що Бібрка - це Бібрський повіт Львівського воєводства, нагадуючи, що це землі Польщі.
Цю виставку не представляють поляки, її представляє невелика маргінальна частина польського суспільства, яка не сприймається самими поляками. Це люди з так званого Кресов’яцького середовища, які вимагаються повернення територій України до Польщі. Тому мені дивно, що ця виставка відбувається за ініціативи народного депутата України Вадима Колєсніченка. Нардеп України з Криму привозить до Києва виставку організації, яка висловлює свої претензії до України. Це вже мало би бути підставою для вивчення СБУ.
Я помітила, що до нашої розмови прислухаються. Молоді люди із фотоапаратами, трохи старші жінки та чоловіки слухали мого супутника уважно. Охоронці особливої зацікавленості не виявляли. Не виявляли і агресії.
– Виставка містить правду, напівправду та відверту брехню, - розповідав Володимир В’ятрович. - Правда полягає в тому, що був жорстокий польсько-український конфлікт. Правда полягає у тому, що справді жертвами конфлікту з обох боків було цивільне населення.
Правда полягає у тому, що більше постраждало польське населення, бо воно становило меншість на території Західної України. Напівправда, у тому, що постраждали лише поляки. Напівправда, у тому, що тут нема інформації про українців, які стали жертвою польсько-українського конфлікту, жертвами підпілля чи своїх сусідів поляків. Неправда у тому, що нібито метою конфлікту було поголовне винищення польського населення. А існуючі документи не підтверджують того, що комусь ставилося завдання від командування УПА про винищення поляків. Ніхто такого наказу не давав, таких документів нема, такого наказу не було.
Я розглядала фотографії. На них - герби міст Західної України часів Польщі. Цікаво, що як мінімум третину фотографій становлять саме такі: костелів та пам’ятників архітектури, які не мають безпосереднього відношення до періоду цієї війни.
– Зверніть увагу на ці таблиці, що містяться всередині стенду та слова, на стенді, що організатори мають документальне підтвердження кількості вбитих поляків, - продовжив Володимир. - Ким та чим підтверджені ці цифри та фото – незрозуміло. Далі, подивимося цікавий переклад з польської мови. (Ми стояли біля виставки Бібрського повіту). Польською написано: “лічба замордованих”: (тобто кількість замордованих всього у цьому містечку) - 959. З них “установльоні назви” (визначені імена та прізвища жертв - 420. У перекладі українською та російською, який подається нижче, разом загиблих, виходить 1750 людей (а не 959, як у польській версії), у тому числі 959 – кількість встановлених жертв (хоча у польській версії – 420). І таке поводження з цифрами і на наступних стендах, які демонструють кількість жертв у повітах. Це, як на мене, аморальне бажання організаторів позмагатися, у кого більше жертв. А тепер давайте подивимося фотографії біля стенду Львів, - ми пройшли далі. – Це фотографії подій у Львові влітку 1941 року, коли відбулися погроми єврейського населення. Чомусь ці жорстокі події вплетені у контекст українсько-польського конфлікту. Тут чомусь фотографії підписані, що це “глумління українських фашистів”. Такі фотографії є у Львові. Але на підставі чого зроблені висновки, що це українські націоналісти? Нема жодних підстав стверджувати, що це робили ОУН-УПА. Ще більш брутальним є використання фотографії з площі перед тюрмою. Ці жертви, люди вбиті НКВС, і це були українці. І демонструвати вбитих українців, видаючи їх за поляків, постраждалих від конфлікту - це також аморально.
Повз нас пройшов нардеп від Партії Регіонів Владислав Забарський, одягнутий у все чорне. Чекала, що він захоче подискутувати з В’ятровичем, все ж таки він у минулому випускник Сімферопольського вищого військово-політичного училища, офіцер з правової роботи, зрештою, слідчий Генпрокуратури. Але він не захотів дискутувати, знайомився із експозицією.
– А ось ще один стенд – вбиті польські професори, - знову звернув мою увагу мій екскурсовод, - Протягом тривалого часу існував стереотип про те, що польські професори, нібито знищені німецькою владою після приходу у Львів, що до цього причетні, чи то Нахтігаль, чи то українські націоналісти, але польські науковці у дослідженнях вже давно спростували цей міф. Вони показали, що ані Нахтігаль, ані ОУН-УПА не причетні.
Тут до нас підійшов старенький вже пенсіонер із сумочкою.
– Хлопці, дівчата. Та що ж це робиться? Це, може, виставку Табачник робив? – спитав він.
– Ні – Колєсніченко. А ви прийшли виставку подивитися? – запитала я.
– Я пенсіонер - Валерій Павлович. У мене тато – українець, у армії Людовій воював. А мама – німкеня. Ну що вони тут таке показують? Ну все було, і вони вбивали, і ми вбивали. Та чого оце розпалювати? – запитував дід.
У цьому виставковому залі постійно крутиться кіно, де великим планом черепи, штабелями - кістки загиблих, та історії про те, як українець зарубав своїх жінку та дитину, бо вони були поляки.
– Знаєте, у Вашингтоні ані в "музеї індіанців", ані в Історичному музеї немає жодних згадок про винищення корінного населення Америки - погодилась я.
Тут на великому екрані якась жінка казала, що росіяни теж проводили “деполонізацію”, вони вивозили поляків до Сибіру, і робили це більш м’яко, аніж українці у 1946 році.
– Та невже у Сибіру краще ніж вдома? – здивувався наш літній співрозмовник.
– Це також неточність. У 1946 році їх виселяли не українці, а радянська влада. Очевидно, що деяким росіянам цікаво закцентувати саме на українсько-польському конфлікті, ніж на тих жертвах, які понесли поляки від радянської влади. Від радянської влади поляки втратили мільйони своїх громадян. Це бажання приховати за чужими гріхами свої гріхи, значно більші.
Воловецкий район — самый маленький из всех районов области, но, не смотря на это, также и одно из самых красвых мест Закарпатья. Окруженный горными лесами, всегда гостеприимный, Воловец с каждым годом встречает все новых любителей прекрасного. Это и спортсмены (Воловеччина — излюбленное место пара и дельтапланеристов, велоориентировщиков), и просто путешественники, жаждущие хоть ненадолго окунуться в волшебный мир закарпатской природы... Совсем недавно весь район праздновал выдающуюся для жителей дату: Воловцу исполнилось 575 лет. Приуроченный к юбилею, тут прошел «Праздник коломыйки», который посетили и заграничные гости. Действительно, первое упоминание о Воловце встречается в письменных документах 1433 года, а вот археологические находки датируются... II тысячелетием до нашей эры! Происхождение названия поселка имеет две версии. Первая утверждает, что Воловец начали называть именно так из-за речки Воловчик; вторая же версия указывает на место, где зимовала большая рогатая скотина (волы) с полонии. Кроме того, как свидетельствует история, именно на территории Воловецкого района началось европейское расселение венгерского народа. В далеком IX веке племена венгров во главе с вождем Арпадом перешли Верецкий перевал и пришли в Европу. Вот уже долгие годы Верецкий перевал — священное место для любого патриота Венгрии; здесь каждый день можно увидеть автобусы с туристами. Большинство венгров считают священным долгом попасть к памятнику, установленному на перевале: для них это — символ зарождения нации. Монумент этот исполнен в виде каплицы и состоит из семи валунов, которые символизируют семь объединившихся для похода племен. Также памятник — это символические ворота между Востоком и Западом. Кроме того, на Верецком перевале установлен еще один памятник — погибшим защитникам Украины. Как утверждают старожилы, в 1939 году недалеко от места памятного знака были расстреляны воины-защитники Карпатской Украины. Точных исторических сведений про эти события нет, поэтому правду устанавливать придется историкам. А пока они разбираются в загадках прошлого, закарпатцы в знак благодарности и уважения приносят к памятнику венки... Верецкий перевал географически разделяет Львовскую и Закарпатскую области, с его высоты в 930 метров над уровнем моря открывается великолепная панорама горных хребтов. Отсюда можно увидеть горы Пикуй, Острую и Ровную, а также гору Темнатик, на вершине которой установлен православный крест. В солнечную погоду огромный крест величаво возвышается и, кажется, будто он подпирает небо. Но когда над горами собирается дождь, он исчезает в грозовых тучах. Наивысшая гора Воловецкого района — Стой (1681 м над уровнем моря). Ее вершина — почти горизонтальная площадка диаметром до ста метров, тут установлена железобетонная памятная стела. Здесь же находятся остатки стационарной радарной установки, действовавшей во времена «холодной войны». Сохранились в районе и памятки древней архитектуры, в частности, деревянные храмы в селах Гукливый и Быстрый. Уникальный Святодуховский храм с колокольней, возведенный в XVIII веке, — главная достопримечательность Гукливого. Здесь находится и старинная рукопись — документ, известный под названием «Гукливская летопись». Согласно с записью в «Гукливской летописи», иконы и внутренняя роспись сделаны немецким мастером в 1784 году. Эта роспись является одной из немногих, что сохранились до наших дней в деревянных храмах Закарпатья. На Воловеччине есть несколько необычных заповедников, в их числе и флористический «Пикуй», где охраняется много ценных редких растений. Памятник природы «Высокий Камень» славится тем, что его склоны — наивысший в Карпатах ареал дуба скального и сосны черной. Множество реликтовых растений, встречающихся в здешних горах, занесены в Красную книгу и охраняются законом. Во всей Украине известен форелевый рыбник «Оса» с форелевым инкубатором, который уже долгие годы «зарыбнивает» водные артерии Воловеччины; живет радужная форель и непосредственно в речках: они тут быстрые, хрустально-чистые и по-горному холодные. В районе разведаны 7 минеральных источников, самый известный из них — в урочище Занька; долгое время здесь работали купальни. Неимоверно богата Воловеччина дарами природы: тут растет сладкая горная малина и земляника, антрацитовая черника и ежевика, лесной орех, грибы... А еще местные жители производят по своим, только им известным тайным рецептам, специфический сыр — брынзу. Сыр этот делается из овечьего молока и, по преданию верховинцев, дает мужскую силу. Конечно, брынзу сегодня можно купить и в магазине, но, поверьте, она никогда не сравнится с той, сделанной умелыми руками воловецких хозяев. Красота верховин, целительный горный воздух, непокоримое торжество природы привлекает в район любопытных туристов. Для них в Воловце открыт лечебно-оздоровительный комплекс «Плай». В Жданиево принимает гостей «Форель». Тут на базе комплекса функционирует горнолыжная трасса длинной в 800 метров и открыт пункт проката туристического снаряжения. На высоте 700 метров, возле подножья хребта Боржавские Полонины на опушке елового леса, расположилась турбаза «ДУМКА». Зимой тут работает подъемник в 400 метров, круглогодично организовываются пешие прогулки и автобусные экскурсии. Вот уже больше десяти лет на Воловеччину - в пансионат «Смеричка» — на лечение прибывают жители регионов, пострадавших от радиации после чернобыльской беды. В Беласовице открыт комплекс «Пикуй», где можно и на лыжах покататься (подъемник — 400 метров), и на экскурсию по горам отправиться, и просто отдохнуть от городской суеты. Воловецкий район удивителен и красив, сказочен и привлекателен: приехав сюда однажды, не хочется уезжать. Туристы из больших городов говорят, что закарпатцы живут в раю, и неудивительно. Поднимаешся на Великий Верх, на Стой, и понимаешь: сказка уже здесь, она реальна. Сказка — это вот эти таинственные горы, сверкающе-чистые речки... воздух, которым невозможно надышаться.., небо, на которое нельзя наглядеться.., черника, после которой оставляются следы на руках .., стройно-зеленые ели, дарящие покой и необъяснимую трепетную радость... Поэтому, если вы устали от постоянного гама и суматохи города, приезжайте на Воловеччину и познакомьтесь с настоящей, живущей здесь сказкой!
Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської і Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Певна відособленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся — все це позначилось на специфіці культури та укладу життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Це простежувалось насамперед у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.
Антропологічно поліщуки досить близькі до галичан темним волоссям і середнім зростом, і є одним з варіантів центрально-українського типу.
Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. З планування воно було типово українським («хата — комора» або «хата — сіни — хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом. Виходить, що поліщуки завдяки своєрідності своєї історичної долі та специфічності природних умов зберегли для нас прадавнє слов'янське етнокультурне коріння, а в ширшому плані — міжпоколінний зв'язок та набуту спадщину