Ганна Трегуб.
"...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття
меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є
неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним
гнітом”, над яким так уболівають підручники..."
Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати
"змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних
повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо
певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та
неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати
свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості
українців.
Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку
скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію":
йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних
підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ
Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині
навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія
асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з
предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що
саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на
теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де
кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями,
коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть
у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола
української історії?
На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.
- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову
комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які
досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо
говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?
- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою
смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті
та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010
році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові
програми, оце й стало останнім досягненням комісії.
Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка
Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка
істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу
не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким
консервантом.
Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”),
то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо
на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не
буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне,
тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона
не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими
підручниками історії України.
Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж
педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років
наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до
активного суспільного життя.
Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у
підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі
подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими,
аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про
трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові
війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все
це школярам треба розказати.
- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.
- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони.
"Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як
колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”,
засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і
пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього,
знайдеш подостатку.
- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці
тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у
розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі
Посполитої - хіба це погано?
Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі
національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів
свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас
гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така
схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну
масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося
колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву,
по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б –
приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком
давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають
підручники.
За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто
шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні
усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі
тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!)
ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та
креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.
Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на
інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все
те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності
до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними
методами, зокрема відвертою пропагандою.
Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді
почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але
лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно,
різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.
- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як
колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею
української держави?
- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному.
За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як
відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш,
Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької
системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші"
- Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно
нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська
мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж
чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та
хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати
специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін,
величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.
- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що
українці створили російську мову і Російську імперію часів її
найбільшого розквіту?
- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях,
до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX
століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.
- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?
- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.
Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад
малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що
"пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і
повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.
- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.
- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від
спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки
про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й
позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла,
мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.
- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції -
від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж
часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба
діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському
суспільству?
- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це
воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у
нас таких опусів теж хоч греблю гати.
"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"
Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук
і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!)
переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою
на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване
Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.
-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?
- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної ініціативи” я не знаю.
- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися
розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль
його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді
сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно
висловлюватися?
- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати
тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що
вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед
українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її
питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох
інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з
радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не
важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.
- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.
- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички
"дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?
Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук),
професорка та завідувач кафедри історії Національного університету
"Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких
найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та
ідей в Україні XVI - XVII ст.", "Вступ до історії" і "Нарис історії
середньовічної та ранньомодерної України".(
Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).
Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько Українстка правда
