Міняються і сутність, і фасади,
Під доброчесність мімікрує зло,
А людство наче щойно з зоосаду
Із яблучком надкушеним зійшло.
Втрачає на непотріб зайві сили,
Штовхає прикрих вчинків доміно,
І бідкається з того, що зробило,
Коли усе поламано давно.
Останній сніг. Останній лід.
Останній натяк на морози.
Весна збирається в політ,
Міняє дати і прогнози,
Думки міняє і світи,
Холодні дотики чекання,
І навіть погляд самоти,
Який за снігом тим розтане.
І ніч пішла, і день сміявся славно,
І сон короткий, врешті, відпустив.
У тому сні були Ви нещодавно
Така як є. Не дарували слів.
Я теж мовчав. Навіщо звуки зайві,
Якщо уже все сказано до них?
Підбілювало небо сніжним сяйвом
І погляд був неначе оберіг.
Був літній день неначе у тумані,
Блукала небом сонячна діра,
І янголи в людському океані
Ловили тих, кому уже пора.
Хитались квіти у тремтінні вітру.
І ніби ідучи на ешафот
Якійсь «синяк» випрошував півлітра
Під запис у пожований блокнот.
Сварилась продавщиця галаслива,
А поруч, на доріжці з камінців,
Сиділо тихо дитятко щасливе
І хлібом годувало горобців.
Моя душа, коханням розігріта,
Замріяна, як дівчинка мала,
Упала в трави скошеного літа –
Вона себе до краплі віддала.
Чом ти лежиш, лице своє воложиш?
Що дасть земля, крім пагорбів могил?
Вставай. Іди. Я знаю, ти це зможеш,
Я дам тобі останні крихти сил.
Поганого боїшся? Це вже сталось,
І вже згоріло в полум’ї пожеж.
Вставай, душа, бо осінь зачекалась,
А ти до неї й досі не ідеш.
В державі Моголів Великих,
Між давніх, мов Всесвіт, долин,
У джунглях зелених і диких,
Ходи не помітно хвилин.
І в древнім покинутім храмі,
Який рятував від недуг,
Не чути хвали Гаутамі,
Лише щебетання папуг.
Ніхто не шукає нірвани,
Спасіння від тліну могил,
Розтрощують камінь ліани,
І спогад стирається в пил.
Тут серцю самотньо до крику,
А десь, у палацах своїх,
У пишності тонуть владики,
І вічністю марять утіх.
У глибині першохаосу,
У нескінченній пустоті,
Сиділо Слово сивокосе
Та сумувало в самоті.
Ховався простір в оксамиті,
Було майбутнє нечітким,
Хотіло Слово говорити,
Але, нажаль, не було з ким.
Ну де ж ви, янголи та люди?
Ну де ж ти, грішне та святе?
Нема? Тоді най Всесвіт буде
І істина не пропаде.
Не ніжний. Не люб'язний. Не ласкавий...
Холодний і байдужий. Геть чужий...
І лиш з ковтком холодної вже кави
Натужно пригадаєш образ мій.
Якісь нитки протягнуть у свідомість
Із спогадів задавнене кліше...
Й від чогось пам'ять ніжно так судомить,
Й від когось утекти б тобі іще...
