Як ви там,
Люди із іншого світу?
Все у вас добре?
Робота й забави?
Хочете грошей,
Чекаєте літа,
Марите дотиком
Щастя і слави?
Прагнете всього,
Одразу й багато?
Не догодив вам
Небесний Отець?
Їдьте до нас,
Тут щодня справжнє свято –
Під фейерверки
Літає свинець.
Погода на завтра: дощі і нудьга,
Світанок, загорнутий в холод,
Думки, що зірвались чомусь з ланцюга,
До слова хорошого голод,
Такого, що світ цікавішим стає,
Та світиться небо прозоре,
І слово це буде. Можливо, твоє,
А може відлуння. Як вчора.
Ця осінь – остання спокуса,
Колиска рожевих снів,
Я нею ніяк не нап’юся,
Я не підбираю слів.
Я криком кричу у простір,
Я радість в руках несу.
Заходьте до мене, гості,
Хіба вам шкода часу?
Місто. Дерева. Мости.
Іскрами сиплють трамваї,
Осінь не хоче іти,
Міцно за серце тримає.
Пестить туманом вуста,
Перебирає волосся,
В очі мої загляда,
Ніби пробачення просить.
Ніби не верне вона,
Ніби ця осінь остання…
Смута жовтіє земна,
Вуха заклало мовчання…
Я ставлю місяць на ребро,
Не для забави – інтересу,
Ніч розклада своє таро,
І так лікується від стресу.
Кричав в під’їзді домофон,
Тепер замовк. Не сталось чуда.
Можливо то приходив сон,
А може був якийсь заблуда.
Сідає промінь на плече,
Думки несуться в хороводі,
А місяць… Місяць не пече,
Він просто світиться – і годі.
Похмурий ліс розлігся навкруги,
Застигло в хмарах небо невисоке,
Мовчать в гіллях крилаті хижаки
І Одін погляда кривавим оком.
Десь простором заманюють степи,
І кличе море хвилями крутими,
А тут лежать пожовклі черепи,
І посмішками шкіряться пустими.
Ідуть літа, будуються міста,
Загублені народи йдуть в минуле,
Одного хлопця зняли вже з хреста,
Але того у лісі ще не чули.
Ялини тихо доживають вік,
Потроху розкида на землю хвою,
Та жадібно чека на новий крик,
Як принесе хтось півня під пахвою.
Осіннє небо в сірім оксамиті,
Вологою тече вечірня мить,
Цей дощ такий, що хочеться любити
Усе, що він у вікна шепотить,
Усе, що світом сховано у ньому,
Заплетено в прозорі ручаї,
А може, він розкаже невідоме
Про ту, що сни відвідує мої?
Помовч, мій день, у тебе є цей хист.
Навіщо ти приховуєш відоме?
Нехай тепер говорить падолист
Про затишок чудовий та про втому.
Про сине небо з клаптями хмарин
Та несміливий приморозок ранній,
Про сіро-голубий аквамарин
У ідеально круглій калабані.
Не треба знов осіннього плачу,
Для цього знайдемо ми інші дати.
Помовч, мій день. І я теж помовчу.
За нас сьогодні є кому сказати.
Торкається осінь воріт,
Не хоче, красива, розлуки,
І вечір приходить мов кіт
Та проситься мило на руки.
Тече із думок потічок,
Слабенький, та вистачить нині,
Я душу закрив на гачок,
Нехай хоч тепер відпочине.
