III.  БОЛІВАР

         Шведський стіл у ресторані. Тут усе, чого душа бажає: овочеві, бобові, пасти й лазаньї, яловичина й курятина, краби, безліч салатів та маринадів,  усілякі східні смаколики (булочки з кунжутом, чорним тмином, тортики й тістечка, муси, йогурти, креми, джеми,  чорний та білий мед), банани в соусі, фініки, персики, яблука, дині, кавуни, грейпфрути та апельсини. Голодним навряд чи звідси вийдеш. От і думаєш, як оті кляті зайві кілограми опісля скидати.

         Тіра – офіціант, що нас обслуговує,  - учора запитав Яну, киваючи на мене:

         - Ето твой сестра?

         - Молодша, - жартує вона.

         А сьогодні я присіла до столу, а він уже метеликом підлітає:

         - Прівєт, а где твой сестра?

         - Десь мотається у пошуках їжі.

         - Ти очень молодой, - солодить пігулку.

         - Хто б сумнівався, - посміхаюся.

         Аж ось і Яна з’явилася.

         - Прівєт, моя королева! Ти скучаль бєз мєня?

         Хлопчик явно хоче чаєвих. Але йому не таланить: не можу платити за дешеві компліменти, та й узагалі чоловікам. З тих часів, коли розлучилася з колишнім, конем ще тим.

         Ми знову на пляжі. Як швидко забуваєш про щоденні клопоти біля моря. А воно лагідно цілує берег і звабно посміхається до нас. Ми валяємося на дерев’яних лежачках, біля нас голосно цвірінькають кучеряві малі арабчата й ліплять пірамідки з піску. Гучний голос аніматора зове на аквааеробіку, але ми ховаємо голови в лежаки, як страуси в пісок, і насолоджуємося безділлям. Потім   піднімаємо спинки лежаків і спостерігаємо за білосніжними яхтами. Одна з них нагадує пузатого дельфіна. Біля нас – вишка для рятувальника, якого немає й близько, у нього, певно, велика сієста.

         Жовтий грибок, під яким ми розкошуємо, та блакить  єгипетського неба нагадують нам про Батьківщину та Надію Савченко, що  вже вийшла на волю та збирається балотуватися на посаду Президента (про це ми дізналися з місцевого ТБ).  Та  політичні проблеми на відпочинку поступово відходять на задній план, і  ми насолоджуємося морем.

         На градуснику плюс 45. Добре, що в Макаді до червня вітри. Не так відчувається спека. Але пора в готель. До обіду ще є час, і доня чатиться з друзями в прохолодному холі. А я  відвідала магазинчики, придивилася сувеніри друзям, познайомившись із місцевими «підприємцями». А коли підійшла до Яни, вона саме розмовляла із Светою, яка виїхала до Прибалтики.

         - Ха-ха-ха!  Кажеш, Боліваром назвали? - почула я останню фразу.

         - Що там? –  не могла пропустити щось цікавеньке.

        З’ясувалося, що разом із сином Мирославом Светочка виготовила з пап’є-маше та дерев’яної палиці коника й назвала його Боліваром.

         Але для малого кличка коня стала каменем спотикання. Він ніяк не міг запам’ятати, як же зовуть його нового  друга.

         Тож Мирославчик бігав, бігав, в потім  звернувся до Свети:

         - Мамо, а як зовуть нашого коня, бо я вже забувся?

         - Боліваром.

         Через годину синок знову мчить до мами:

         - Мам, мам, а як коня звати?

         - Та Боліваром! – терпляче нагадує Света.

         Довгенько Мирослава не було, а потім з’явився й почав благати:

         - Матусю, а можна, щоб коня було звати Валєра?

         На цьому місці моя доня не стрималася й почала голосно реготати, а з нею і я.

         - Та що ви там так дружно іржете? – запитала на тому кінці Света.

         - Светочко, найбільше від цієї історійки пораділа моя мама.

         - Чому?

         - Та нашого тата, а її колишнього чоловіка, Валєрою зовуть. Тепер вона сказала, що того негідника буде завжди називати  тільки Боліваром!

 I. НА ТІ Ж ГРАБЕЛЬКИ…

         Результати своїх абітурієнтів я дізналася тоді, коли валізи були спаковані, а в мене лишалася ще година до виїзду в “Бориспіль». Учні мене вельми потішили, адже   сподівалася на гірше. Старша донька здивовано дивилася на молоду пенсіонерку, яка то щось репетувала в слухавку,  то стукала повідомлення ВКонтакті: одних заспокоювала, інших  називала «лялечками» й «красунчиками», а комусь давала віртуального «чарівного пенделя». Збуджені «охламони» бігли з уроків додому дізнаватися свої оцінки, бо забули пароль від особистого кабінету,  й навряд чи вже поверталися до школи. І все це для того, щоб я зі спокійним сумлінням змогла вирушити до омріяного Єгипту, де чисті води, чудернацькі рибки, зелені пальми й пісок, «білий, мов крохмаль».

         -  «Мавр зробив свою справу!» - прорекла я, відкинувшись на спинку стільця й вдоволено посміхаючись. – Тепер можна й на море!

         І ось ми уже в літаку, я жую морквичку, поруч Яна чвакає норі, під нами затягнуте молочно-білою наміткою небо, над нами лише Господь Бог. І як тільки той пілот орієнтується в просторі, адже за туманом нічогісінько не видно…

         Прикриваю повіки – і в уяві постають пам’ятки давніх цивілізацій, рештки затонулих кораблів, багатий підводний світ із загадковими  рифами. Мої буденні проблеми відходять на задній план, і я думаю, що вміння насолодитися відпочинком – справжнісіньке мистецтво, яким ми з дівчатками (Ярослава приєднається через декілька днів) спробуємо оволодіти досконало.

         Відпочинок – чудова можливість «підзарядити батарейки» й хоча б ненадовго позабути про невідкладні справи. Мій телефон вимкнено, тепер друзі та знайомі не зможуть мені надзвонювати цілими днями, а я проведу незабутні дні зі своїми донями, а також наодинці з собою.

         На диво, літак приземлився вчасно. Пізнього вечора мене заколисує  зручний автобус, що наближає нас  до готелю «Макаді Бей Тіа Аквапарк». На вуха туристів  повільно опускається локшина місцевого гіда  про те, що жінок у районі Хургади й Макаді дуже мало, усього 10 відсотків, тому всі чоловіки віком від 25 до 35 років «молодиє й холостиє», бо за красиву арабську дівчину треба платити «золота побольшє», а за «страшнєнькую – поменьшє».

         Мої повіки злипаються, а Махамед чи Мамед продовжує: «Образованіє в Єгіптє бєсплатноє. Здєсь, на Юге, всєго один унівєрсітєт, а на Сєвєрє – 13». Виходить, освіта відіграє значну роль і в цій країні: араб із вищою освітою служить рік солдатом, два – офіцером у цивілізованих місцях, без освіти – три роки солдатом у пустелі. А пустеля в Єгипті займає 96% усієї території. «Треба говорити про це своїм «студентам», може, за розум візьмуться», - думаю я й поринаю в сон.

         - Мамусю, прокидайся, приїхали, - каже Яна.

         Дивно, пасажири дорогою розсмокталися, а ми вдвох із донею останніми покидаємо  порожній автобус.

II. «НЄ ПЄСОК  -  КРАХМАЛ!»

         - Ну здрастуй, улюблене! – це я вранці до моря.

         А воно так і голубить мене ніжним полиском своїх зволожено-блакитних очей, манить теплими хвилечками й звабно зове зануритися в нього, а потім довго  гойдатися на його лагідних водах.

         Дев’ята ранку, а на пляжі, окрім нас, немає нікого. Я думала, натовп спраглих до відпочинку туристів займатиме черги до лежаків і ми о такій порі потрапимо десь на задвірки, а тут будь ласка –увесь пляж належить лише нам. Це мене злякало: учора нас висадили лише двох, у ресторані снідало декілька осіб та ще й тут  на диво пусто.

         - Яно, а де люди? – здивовано звернулася до  малої.

         - Мамо, тобі не догодиш: багато людей – що за натовп? І мало – де люди? - бурмотіла доня. – Розслабся й отримай задоволення!

         А й справді, чи не цього я прагнула впродовж року? Чи не я хотіла інтермецо й бурчала, що  стомилася від людей? Це ж справжнісіньке щастя:  тільки ми та  море!

         Ой, як же ми потім кайфували: і жабками стрибали, і на одній ніжці, і на двох, і пірнали, і анекдотилися,  і реготали, і репетували, як дурні. Хто скаже, що люди ми не інтелігентні? А ніхто, адже свідків немає!

         Нарешті почали з’являтися поодинокі туристи. Мабуть, порядні люди так рано не встають. Берегом неквапом проходила якась пара, занурюючи ноги по кісточки у воду.

         - Котра година? – звернулася я.

         Відповіді так і не почула, жінка знизала плечима, жестами показуючи, не розуміє сказаного. І я знову  відчула, як мене переповнює блаженство. Слава тобі, великий Боже, за відсутність юрми!

         Покидаючи пляж, ми здали хрумтячі махрові рушники, а я плюхнулася в плетений сітчастий гамак, прив’язаний до двох пальм.

         - Ти мене, Яночко, певно, додому не чекай: я лишаюся тут ночувати! – мовила доні. – Розгойдай мене!

         Я гойдалася й згадувала, як ми з дівчатками валялися по черзі  на гамачку в бабусиному садочку. Коли це було? Коли ще дівчатка були маленькими, я молодою, дерева великими,  яблуні плодоносними. А бабуся живою… І щось таке щемно-ностальгійне залоскотало десь біля серця й розворушило спогади.

         Моя улюблена бабусенько, ти, мабуть, сьогодні б за нас пораділа, адже чи думали ми колись, що відпочиватимемо далеко від дому, в Африці, біля самого екватора… Та й сама ти так любила море, але рідко мала змогу відпочити на курортах: робота, робота й робота…

         Мої спомини обірвала розмова двох хлопчаків: російською малі щось з’ясовували між собою.

         Я швидко скотилася з гамака й підбігла до них, поцікавившись, де можна роздобути води, чи далеко від готелю аквапарк, скільки там гірок, чи є на території безкоштовний Wi Fi, рибний ресторан тощо. Мовою «агресора» старший почав детально пояснювати, що, де і як. Аж раптом спіткнувся об слово «ступеньки», вимовивши «сходи». Це був бальзам на мою просочену українським патріотизмом душу.

         - Як тебе зовуть?

         - Віталік!

         - А ви звідки?

         - З Хмельницького.

         - Віталику, говори українською! – попросила я. І продовжила допитуватися: - Чому ж людей на пляжі так мало?

         - Та то так, - поважно мовив малий. – Наших тут не густо. Зате учора скільки тієї чорноти понаїхало! (Це він про місцевих).

         Ми дізналися, що наш готель заповнений туристами відсотків на 12. І, щоб підтримати місцевий туризм, на відпочинок стали масово запрошувати арабські сім’ї. Ось і зараз повз нас поважно пройшов глава сімейства в майці  та шортах, за ним сунула дружина,  у довгій до п’ят сукні із закритими до зап’ястків  руками та в чадрі. Навіть ноги заховала в прозорі шкарпетки, що дивно виглядали з в’єтнамок. А поруч з батьками галасувало  п’ятірко  кучерявих гарненьких дітей різного віку.

         Перед обідом ми ще маємо зустрітися із нашим гідом – Іматом. І хоча знаємо, про що він говоритиме й чим ця розмова закінчиться (не вперше в Єгипті), змушені грати за місцевими правилами.

         Представник «Анекс-туру» сидить навпроти нас у холі готелю й витирає спітнілу лисину: упродовж години впарює нам дорогі екскурсії. Слина летить, рот перекривило: красиво жити хочеться, а фізично працювати - ні, тому й старається, як може. «Для пущєй важності», як сказала б моя співвітчизниця Вєра Сєрдючка, гід витягає з кишені спочатку айфон 6S, поруч кладе  айфон 5, видно, десь вичитав про те, що аксесуари відіграють  важливу роль у житті ділового чоловіка (а він вважає себе саме таким). Я косо подивляюся на його руді черевики з гострими носами, що вийшли з моди десяток років тому, й думаю про те, що з психологією в Імата не дуже й капусти зрубати із нас йому не вдасться, бо її ми садили не для нього.     

         Приставучий араб  усе ж не здається, тому Яна витягає з колоди аргументів туза:

         - Післязавтра приїздить до готелю наша сестра. Вона наш спонсор, тому всі питання до неї.

         - А можєт, на остров? - робить останню спробу засмучений бідолага. – Там не пєсок – крахмал. Єщо і лєчєбній. Артріт, бронхіт, простатіт – всьо  пройдєт!

         Але, спіткнувшись об наші порожні, зголоднілі очі (був час обіду, а ми ще сиділи в холі), він махнув рукою, збагнувши, що діло програне, і порисив до інших готелів шукати нових жертв, адже нездійснених бажань у хтивого араба лишилося багато, а ці кляті українці такі непоступливі!