Єгипет 2016. III. БОЛІВАР

III.  БОЛІВАР

         Шведський стіл у ресторані. Тут усе, чого душа бажає: овочеві, бобові, пасти й лазаньї, яловичина й курятина, краби, безліч салатів та маринадів,  усілякі східні смаколики (булочки з кунжутом, чорним тмином, тортики й тістечка, муси, йогурти, креми, джеми,  чорний та білий мед), банани в соусі, фініки, персики, яблука, дині, кавуни, грейпфрути та апельсини. Голодним навряд чи звідси вийдеш. От і думаєш, як оті кляті зайві кілограми опісля скидати.

         Тіра – офіціант, що нас обслуговує,  - учора запитав Яну, киваючи на мене:

         - Ето твой сестра?

         - Молодша, - жартує вона.

         А сьогодні я присіла до столу, а він уже метеликом підлітає:

         - Прівєт, а где твой сестра?

         - Десь мотається у пошуках їжі.

         - Ти очень молодой, - солодить пігулку.

         - Хто б сумнівався, - посміхаюся.

         Аж ось і Яна з’явилася.

         - Прівєт, моя королева! Ти скучаль бєз мєня?

         Хлопчик явно хоче чаєвих. Але йому не таланить: не можу платити за дешеві компліменти, та й узагалі чоловікам. З тих часів, коли розлучилася з колишнім, конем ще тим.

         Ми знову на пляжі. Як швидко забуваєш про щоденні клопоти біля моря. А воно лагідно цілує берег і звабно посміхається до нас. Ми валяємося на дерев’яних лежачках, біля нас голосно цвірінькають кучеряві малі арабчата й ліплять пірамідки з піску. Гучний голос аніматора зове на аквааеробіку, але ми ховаємо голови в лежаки, як страуси в пісок, і насолоджуємося безділлям. Потім   піднімаємо спинки лежаків і спостерігаємо за білосніжними яхтами. Одна з них нагадує пузатого дельфіна. Біля нас – вишка для рятувальника, якого немає й близько, у нього, певно, велика сієста.

         Жовтий грибок, під яким ми розкошуємо, та блакить  єгипетського неба нагадують нам про Батьківщину та Надію Савченко, що  вже вийшла на волю та збирається балотуватися на посаду Президента (про це ми дізналися з місцевого ТБ).  Та  політичні проблеми на відпочинку поступово відходять на задній план, і  ми насолоджуємося морем.

         На градуснику плюс 45. Добре, що в Макаді до червня вітри. Не так відчувається спека. Але пора в готель. До обіду ще є час, і доня чатиться з друзями в прохолодному холі. А я  відвідала магазинчики, придивилася сувеніри друзям, познайомившись із місцевими «підприємцями». А коли підійшла до Яни, вона саме розмовляла із Светою, яка виїхала до Прибалтики.

         - Ха-ха-ха!  Кажеш, Боліваром назвали? - почула я останню фразу.

         - Що там? –  не могла пропустити щось цікавеньке.

        З’ясувалося, що разом із сином Мирославом Светочка виготовила з пап’є-маше та дерев’яної палиці коника й назвала його Боліваром.

         Але для малого кличка коня стала каменем спотикання. Він ніяк не міг запам’ятати, як же зовуть його нового  друга.

         Тож Мирославчик бігав, бігав, в потім  звернувся до Свети:

         - Мамо, а як зовуть нашого коня, бо я вже забувся?

         - Боліваром.

         Через годину синок знову мчить до мами:

         - Мам, мам, а як коня звати?

         - Та Боліваром! – терпляче нагадує Света.

         Довгенько Мирослава не було, а потім з’явився й почав благати:

         - Матусю, а можна, щоб коня було звати Валєра?

         На цьому місці моя доня не стрималася й почала голосно реготати, а з нею і я.

         - Та що ви там так дружно іржете? – запитала на тому кінці Света.

         - Светочко, найбільше від цієї історійки пораділа моя мама.

         - Чому?

         - Та нашого тата, а її колишнього чоловіка, Валєрою зовуть. Тепер вона сказала, що того негідника буде завжди називати  тільки Боліваром!