Дай мені напитись із очей бездонних Лагідних усмішок, ніжності тремтінь. Вже давно відкриті мріям всі кордони, Ти прийшов до мене з трепетних ведінь. Дай мені відчути солод поцілунків, Я сп'янію вкотре і у них втоплюсь, А тоді воскресну відгомоном лунким Й по твоєму тілу морем розіллюсь. Ти вдихни у мене снів цілющу силу, Ангелом я стану сновидінь твоїх, І щоночі будуть лоскотати крила Лебединим пухом руки снів-доріг. Дай мені напитись із очей любові. Втамувавши спрагу, я її віддам І для тебе стану сонцем веселковим, Непідвладним долям, відстаням й рокам.

У  тебе  ніч.  Ти  спиш  і  знову  сниться тобі  весна,  заквітчана  весна. Ну  а  на  мене  ніч  осіння  злиться, що  не  блукаю  я  у  її  снах. А  я  не  сплю.  Із  ніччю  у  двобої то  злюсь,  то  мрію…  В  голові  бедлам… Якщо  удвох  не  бути  нам  з  тобою, то  я  хоч  сни  свої  тобі  віддам. І  хай  же  ніч  від  мене  відречеться, осіннім  громом  б’є  мені  в  журбі, та  я,  допоки  серце  в  грудях  б’ється, весняні  сни  творитиму  тобі.

Коли блукаєш ти в моїх думках,
нічна зоря тремтить як в лихоманці,
а вітер мрій танцює дикі танці
і цілий світ тоді в моїх руках,
коли блукаєш ти в моїх думках…

Коли цілунком дихаєш мені
у спину вітром, струшуючи листя,
зриваючи з очей сльозинки чисті,
я оживаю сонцем уві сні
і оживаєш сонцем ти в мені!

Коли приходиш ти у мої сни,
сідаєш на краєчку мого ліжка,
я п’ю до дна хмільну твою усмішку
і небо вмить стає мені тісним,
коли приходиш ти у мої сни.

Коли тобою плаче зорепад
роса сльози тремтить у павутинні,
і воскресають ніжності світлини,
напившись сил очей твоїх свічад
і знов тобою плаче зорепад…