Онуки і правнуки комуністів слухняно виконали заповіт своїх дідів і прадідів, щоб забути мільйони загублених українських душ. В очах же Володимира Дублянка бачу: він НЕ ЗАБУВ – Олег Володарський

Заповіт генерала Романа Шухевича: «Не вмирати!»

«Зі спогадів Галини Сорочак- Малашевської: «Минав час, кожна пора року приносила нам великі втрати в людях. Гинули рядові повстанці та члени Вищого Проводу ОУН. Підпілля не здавалося, хоча знало, що перемоги скоро не буде. Пригадую, як Провідник Михайло (Анатолій Згаб’юк, загинув у 1951 р.) прибув восени 1949 р., з конференції від Головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича – «Тарас Чупринка», сказав мені: «Знаєте, подруго, наш Генерал сказав передати вам усно, щоб у випадку безвихідного становища не робили собі смерті». Я мовчала і здивованими очима дивилася прямо у вічі провідникові: «Як то має бути? Я маю підняти руки вгору і сказати, що я ваша». У мене з очей потекли сльози. По короткій мовчанці Провідник Михайло почав мені пояснювати, що я дівчина, ніяких великих «гріхів» не маю, що я неповнолітньою пішла в ряди УПА, що німці знищили мою родину. Треба ж комусь лишитися свідками цих великих визвольних змагань 1942-1952 рр. Та що десь через 25-30 років Україна знову підніметься на боротьбу. Я дивилася і не розуміла нічого, що від мене хочуть. Потім подумала і сказала, що невже я так довго буду жити. Якщо всі загинуть, то і я не хочу жити. Провідник поплескав мене по раменах і сказав: «Ви доживете до глибокої старості, я це відчуваю своєю душею і колись згадаєте, що я правду говорив. І ще просив наш Генерал, щоб ви в ніяку організацію не вступали аж до нового встановлення Самостійної України. Витріть сльози і буде така потреба, виконайте наш заповіт».

– Дорогий Провіднику Михайле, і ви наш Генерале, ви мої світочі та пророки. Я дожила до старості, пережила клінічну смерть, провокації, допити, суди, смертну камеру, холодну північ, народила трьох дітей і живу в Україні. Дочекалася «паперової незалежності» України. І ще не можу повністю розкрити той «заповіт», що Ви мені передали 50 років тому. Вічна слава всім борцям, які впали у нерівних боях за свободу і незалежність України!»

Галина Сорочак-Малашевська, позивний «Надія Хміль», з весни 1943 року у підпіллі, член ОУН, медсестра та друкарка в рядах УПА. Весною 1952 року, внаслідок провокації та зради потрапила до рук КГБ (у м. Рівне). Криївка була закидана газовими шашками, поранена та без пам’яті опинилася в руках озлобленого ворога. Засуджена військовим судом на 25 років позбавлення волі, покарання відбувала у трудових таборах. Термін відбувала у м. Воркута.

«Надія Хміль» жертовно присвятила своє життя на боротьбі за незалежність України».

Наталя Ананевич

Цей період історії, котрий нас багато років намагаються змусити забути, сповнений невимовним болем. Усвідомлення цієї віхи нашої історії має стати фундаментом патріотизму. Це сховано в душах поколінь, що пережили червоний терор.

Звивиста дорога до Самбору тільки живила мою впевненість в тому, що коли у 20-ті роки ворог прийшов на нашу землю, багато істинних, справжніх українців взялися до зброї. Відлуння тих подій та часів приводять нас до їх генетичних нащадків, що не зрадили пам’яті предків. Тому немає нічого дивного в тому, що під час російсько-української війни їх нащадки так само ідуть воювати за Україну.

Західна Україна переповнена цим. Для них це дійсність. Для них це гордість. У них це в крові.

Володимир Дублянко. Воїн. Доброволець. Батько. Патріот. Націоналіст.

Ми так часто чуємо від ліберальної буржуазії (не кажучи вже про послідовників Леніна-Сталіна), котра змінює забарвлення в залежності від політичних сезонів, про «страшних» націоналістів, що ніяк не можемо розібратися в тому, про що ж з такою ненавистю скавучать противники національної ідеї української державності.

Голосно мовчати. Кричати без слів. В першу чергу необхідно було повернути НАЦІЇ її Святині. Згадати Карпатську Україну, Норильське повстання… Боже, ми не знаємо і 20% нашої істинно УКРАЇНСЬКОЇ історії!

І охоплює злість, коли в центрі України лунають голоси онуків та правнуків комуністів та комсомольців, котрі так слухняно виконали заповіт своїх дідів і прадідів забути мільйони загублених українських душ. В очах же Володимира Дублянка бачу – він НЕ ЗАБУВ.

Принциповість. Культура виховання, котра не дозволяє торгувати НАЦІОНАЛЬНИМИ СВЯТИНЯМИ. Можна мати дорогий бізнес і жити, забуваючи про ті жахи, що відбуваються з твоєю країною. А можна, відчувши біль своєї Батьківщини, все полишити, обійняти на прощання дружину та дітей і піти на війну. Можна нервувати у банку, підписуючи кредит на купівлю величезної квартири і, радіючи успіху, влаштувати банкет в дорогому та модному ресторані. А можна ризикувати життям на передовій, боронячи свою країну, і знати, що діти можуть залишитися голодними, якщо їм не допоможуть рідні.

Можна по-різному! Жити потім, наче…поряд з таким неприкритим болем… Ми не можемо бути різними, не маємо права бути байдужими. Бездуховними. Для того, щоб відродити Націю, потрібен єдиний ДУХ НАЦІЇ.

Володимир говорив, а я усвідомлював, що не даремно промокшанські ЗМІ так нажахані нашими НАЦІОНАЛІСТАМИ. Спочатку Бог і Україна! Історія, культура і генетика нації. І лише потім політика, економіка і всі інші бюрократичні витребеньки.

Дух НАЦІЇ. Його ікони. Його хрести. Куполи його церков, під якими на рідній мові моляться за ВОЇНІВ та СИРІТ України.

Про війну не будемо. Це зла пані. Безжалісна. Краще про нас. Володимир Дублянко. Василь Спанчак. Тарас Козлишин. Іван Головатий. Андрій Гуменюк. Роман Бішко.

•Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!•

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми волонтер, доброволець російсько-української війни Володимир Дублянко (позивний «Овен»)

https://youtu.be/ErqNQEgIKRQ

Андрій Блонський — доросла «дитина» з величезною душею і відкритим серцем Характерник — це віщун, чаклун на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів. 

Послухай мене, брате-українець! Чому ми не можемо пожити з тобою у казці? Чому наші душі не здатні вірити Богу настільки, щоб не на мить не сумніватися в тому, що на нас чекає величезне національне щастя?

Ти сумуватимеш, мій рідний жовто-синій, опустиш очі, згадаєш, як над могилами майорять прапори твоєї України. Відчуєш біль, як на яву почуєш плач матерів, дружин, сестер, тих, хто загинув на цій війні. І поруч, зовсім поруч з цим болем, взявшись за руку матері, ховається маленький УКР, котрий вірить в казку. Котрий, сам того не усвідомлюючи, розмовляє з Богом. Він не може і не хоче розуміти, що його рідна людина пішла на небо, залишивши його. Він вірить в нього, наче у янгола.

І коли ти підходиш до цієї дитини, помолися тихенько. Він відчує тепло твоєї молитви. Воно буде схоже на казку, котра хоч ненадовго врятує його від болю. Немає значення, як саме передавати йому цю часточку тепла — нехай це буде іграшкова машинка чи паперова лелека, а може це будуть теплі шкарпетки чи рукавички, що зігріють малечу. Головне — подаруй йому всю силу твоєї душі. Ця дитина – майбутнє твоєї нації. Навчися її любити. Навчися в неї любити!

Адже ми перестали чути Господа! Ми перестали посміхатися, ідучи вулицею, їдучі в громадському транспорті чи авто, зустрічаючись поглядом одне з одним. На наших душах численні рани. З дитинства. З народження. І, коли ми бачимо маленьку страждаючу людинку, чия душа розривається від болю, ми зобов’язані простягнути йому УКРАЇНСЬКЕ СЕРЦЕ. Пам’ятай про це. Пам’ятай, що чужих дітей не буває. Пам’ятай і для того, щоб твоя дитина, пізнавши біду, не залишилася чужою для того, хто випадково опиниться поруч. Інакше не буває, жовто-синій.

На тому затишному львівському подвір’ї я зустрів такого звичайного, щирого, доброго і відкритого українця. Доросла «дитина» з величезною душею і відкритим серцем. Психолог, соціальний працівник і характерник. Він успадкував для себе культуру козацтва. Живе цим, тішиться. В ньому відчувається відголосок степу і волі, його манять природа та козаччина. Хоча це й не дивно — генетична спадщина. 

І якщо ми ще можемо вагатися, то Андрій Блонський, ані секунди не зволікаючи, почне розважати та бавити маленьку незахищену дитинку. Надзвичайно вдячний Господу за таких людей. Вони не вміють гратися словами, не знають, де розташовані дорогі ресторани. Їх не вабить розкіш та надмірність. Але вони вміють ділитися теплом своєї душі. Вміють, забувши про себе, зануритися в біль родини, що втратила Воїна, розділивши з ними їх біль, і тим самим його хоч трохи зменшити. І, дякувати Богу, таких людей у нас багато. 

Не буду називати прізвищ — вони цього не люблять, та на прикладі Андрія вклонюся їм. До самої землі. Української землі, за яку воюють наші брати та сестри. І, ступаючи на цю землю, бережи найменшу її частинку, адже за неї заплачено величезну криваву ціну. Для самих себе, для дітей та онуків ми повинні навчитися так любити свою СВЯТУ Україну, щоб тепло свічок під іконами, святість людського життя і любов до Нації стали непохитним фундаментом нашого майбутнього.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Андрій Блонський

https://youtu.be/MIvCWA2aPg4

Країна – це місце, де людина народилася, її потрібно любити і шанувати, як рідну матір, і коли вона в біді, і коли вона процвітає. А держава – це форма господарювання на території країни, і до неї слід ставитися критично.

Колос Богдан Олексійович

Ми опинилися в країні неймовірного кадрового голоду. Країна, в якій можна в переході або на базарі зустріти продавця з трьома вищими освітами. Країна, в якій колишній «чебурашкін» фсб, після вдалого вибуху на стадіоні, випадково забув віддати 50 мільйонів доларів кунцевським і став кровожерливим нелюдом по відношенню до власної країни. Сон розуму породжує чудовиськ. Там, де немає розуму – кулі, кастети і кров. Там, де немає душі – біль та спустошення.

Ми ніколи по-справжньому не будували нашу державу, ніколи не розвивали, не культивували історію, релігію, культуру, спорт. Ми не зуміли цього зробити лише тому, що довіряли свою країну внукам та правнукам червонознаменних нелюдів. А сьогодні ми дивуємося з того, що відбувається, боячись зізнатися собі в тому, що через власну байдужість ледве не втратили свою країну. І лише коли Україною колонами поїхали траурні машини, ми раптом оговталися і зрозуміли – або тут і зараз, або вже ніколи.

Мені було досить важко розмовляти з цим вченим. Він так ясно бачить нашу державну недбалість. Відчувалося, наче ця людина говорить з трибуни перед великою аудиторією, тому навіть запитання задавати йому було досить складно. Генетика, пам’ять поколінь… репресованих, загартованих підпіллям досі болить і не дає спати. У Львові це відчувається мовчазним криком. Вони не пробачили і не пробачать горя та смертей українців.

Це дуже сильний УКРАЇНЕЦЬ. Він любить нашу країну і вміє навчати цій любові інших. Радянські науковці не вірили в Бога, львівські – лише з ним і обговорюють побудову матерії.

Ми наближаємося до чергового етапу передвиборчих ігор. Вони на 99,9% – прокремлівські. Нам знову готують «красивий» сценарій з недолугою режисурою, в якому немає і ніколи не буде України. Янкі будуть розігрувати амплуа борців за справедливість, мокші будуть за давньою звичкою ходити по головах та винищувати «незручних», бюргери і англосакси в білих рукавичках будуть з осудом хитати головами, а ми будемо так само заглядати в рота «хазяям», поки в нашій країні не з’явиться базис управління державою.

Система. Методичність. Жорсткі вимоги до державних службовців всіх рівнів. Реформа сьогодення як спосіб управління майбутнім.

Я народився та виховувався в Радянському Союзі, як і багато поколінь моїх предків, все життя прожив в Києві, тому для мене НАЦІОНАЛІЗМ – це набуте, усвідомлене, а не привите з дитинства. Але навіть в мене вже визріла майже звіряча лють до наших «елементів» державного апарату. Це просто паразитуюче утворення, котре ми вигодовуємо своїми коштами, своїми нервами, а зараз навіть своєю кров’ю.

В аудиторії Богдана Олексійовича будуть лише сильні і гідні УКРАЇНЦІ. Діти міліціонерів, прокурорів, чиновників та депутатів не зможуть, не витримають тієї України, яку мріє побудувати цей вчений. Мокшанським вихованцям таке не до снаги.

Держава з людським обличчям. Духовна. Справедлива. Мирна. Розвинена. Велична. В одному ми маємо бути безкомпромісні – інтереси України понад усе. Не можна зраджувати Батьківщину навіть в дрібницях.

На старовинному львівському подвір’ї у пана Богдана тихо і затишно. Напрочуд приємно посеред невпинної круговерті зупинитися на хвильку у цьому львівському оазисі та випити кави біля фонтану за бесідою з цією надзвичайною людиною. При всій своїй суворості та стриманості він надзвичайно привітна людина. Богдан Олексійович так пишався тим, що молоде покоління піклується про Україну. А мені постійно хотілося назвати його БАТЬКОМ.

Богдане Олексійовичу, дякую Вам! Ви дивитеся в майбутнє нашої країни. Ви створили технологію розбудови України. І коли каркання кремлівських рабів буде перекривати голос розуму, я буду відкривати подаровану Вами книгу, знаходити потрібну тезу і зупиняти недолугу і непотрібну жовч.

Вашу працю, Вашу душу, Ваше життя Ви присвятили Україні. Велика шана і низький уклін Вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Богдан Олексійович Колос

https://youtu.be/NsXB9PPYm60

Запевняю капелана Василя Мандзюка в тому, що я не стану зраджувати ту частину моєї рідної Нації, котра молиться в католицькій церкві

«Христос – це нове Життя. Христос – це все. Він – радість, Він – життя, Він – світло, світло істинне, Він робить так, що людина радіє, прагне височінь, бачить все, бачить всіх, вболіває за всіх, хоче, щоб всі були разом з Ним, і всі – поруч з Христом».

В тиші осіннього вечора вже відчувалося наближення похолодання. Природа готується спочивати, а люди знову вчаться цінувати тепло та затишок. Спогади повертають мене на звивисті дороги до Міжгір’я, де живе капелан Василь Мандзюк, священник Української Греко-Католицької Церкви.

Строгий священник. Гострий, наче лезо. Великий патріот. Його відповідальність та серйозність не заважають йому бути духовним пастирем і доброю людиною. Людиною від Бога.

Не легко писати цю статтю. Ми давно дружимо і з великою повагою ставимося одне до одного. І коли мені не вистачає слів мудрості та розуміння Бога, я по-дитячому відверто та щиро звертаюся до отця Василя.

Хтось, хто з постійними наріканнями спостерігає за програмою «Сповідь», вигукне: «Ну, нарешті він порушив правила християнської моралі!». Ні! Жодним чином не порушив, звертаючись до священика іншої церкви. Не зрадив Господа. Не пішов проти Віри. Всупереч усьому, вирішив подати руку… другу, брату, українцю, воїну світла!

І готовий встати поряд з цією людиною, готовий свідомо йому сповідатися.

Він мій брат – такий самий українець, як і я. Просто історія нашої країни склалася так, що він католик. І таких віруючих українців у нас багато.

Ми прагнемо Миру, завершення, війни. Так хочемо почути тишу щастя! І при цьому так не хочемо торкатися до хворобливих історичних шрамів. Ворожі сусіди сотні років намагалися розірвати нас на шматки, прагнучи знищити нашу суть – українство, проте так і не змогли роз’єднати Націю. Це – найважливіший постулат всередині нас. Україна – найбільше та найсвятіше з усього, що ми маємо. І в ній проживають етноси, кожен з яких молиться своєму Богу. І ми зобов’язані поважати та цінувати це.

А в душі у кожного з нас величезна любов Ісуса. І коли-небудь, де-небудь, як-небудь…мудрі патріархи Українських Церков почнуть думати про те, що нам надзвичайно важливо об’єднати церкви. Заради єднання Нації. І ні в якому разі не можна нікого звинувачувати. Ми були слабші за обставини. Намагалися вижити. Рятували культуру, спадковість, пам’ять поколінь.

І ось саме зараз, коли на фронті в окопах пліч-о-пліч воюють католики і православні, українці і євреї, грузини і татари, бойки і лемки, ми не зможемо принизити себе неповагою до дещо інакшої, ніж наша, Віри. Ми вже інші. Ми тепер знаємо, що лише любов до Господа та Батьківщини зможе не дати нам перетворитися на кровожерливих та заздрісних московітів.

Нам навмисне паплюжать історію, аби ми не простягнули руки одне до одного. Нас так хочуть змусити бути байдужими та ненажерливими, скупими та злими. Хочуть поселити в наші серця ненависть.

Мій Храм – УКРАЇНСЬКИЙ. Моя молитва – любов. Мій вибір – сягнути душею, сповідатися священику Василю Мандзюку. І запевнити його в тому, що я не стану зраджувати ту частину моєї рідної Нації, котра молиться в католицькій церкві. Просто не зможу. Господь не дозволить.

Вклонюся їх іконам, стану на коліна перед Святою Дівою Марією і побачу в ній свою рідну Божу Матір. І почую в тихому плачі єрусалимської свічки: «Не розділяй нас, не ображай в собі господа свого Ісуса Христа!»

Отче, я вдячний долі, що Ви істинний і справжній Українець. Отче, жоден священик Київського Патріархату не дозволить собі завадити мені любити та поважати Вас, як свого Брата.

Пишу ці рядки, і бачу мудрі та люблячі очі священиків та мудрість свого Храму… Отче, між нами немає різниці. Немає і не буде. Це всього лише зла та несправедлива історія, котру нам за нашої мовчазної згоди писали переможці.

Ми Українці, і саме це сьогодні робить нас сильнішими. Ми зобов’язані вижити. Україна – величезний і світлий Храм. Господь єдиний. Те, чи зможемо ми віднайти вхід в цю святу обитель, залежить від усвідомлення нами своєї любові. Ми можемо і не заходити в цей храм, ставши просто неба і почавши читати молитву українською. Головне разом. Надважливо – взявшись за руки. І найсвятіше – з Господом.

Лише так ми відвоюємо себе у сусідньої недоімперії. Лише так відновимо наші території, нашу історію, нашу культуру, нашу генетику. Благословіть, Отче!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Мандзюк

https://youtu.be/emFOniBeheY

«Якщо бажаєте досягти успіху в житті, зробіть наполегливість своїм найкращим другом, досвід – мудрим радником, обережність – старшим братом, а надію – янголом-охоронцем»

Джозеф Аддісон

Роман Кривицький, тренер моїх синів, дізнавшись, що ми їдемо знімати «Сповідь» на Закарпаття, запропонував мені зустрітися з Михайлом Годинцем, тепло посміхнувшись, згадуючи цю людину. Роман ставив моїх хлопчиків на ноги, тому ця людина завжди користуватиметься моєю довірою та щирою повагою. Тим більшою втіхою стало для мене те, що друзі, колеги та вчитель Романа виявилися справжніми патріотами нашої Батьківщини.

Михайло Годинець. Олександр Король. Олександр Добровольський. Що об’єднує цих чоловіків? На перший погляд, лише любов до спорту та значні спортивні досягнення. Проте я побачив більше – вони нікому не віддадуть свою країну. Чемпіони. Воїни. Переможці.

Значну частину свого життя, своїх сил, своєї душі вони віддають нашим дітям, прекрасно розуміючи важливість тієї справи, котрою займаються. Вони живуть цими хлопчиками та дівчатками і саме завдяки їм зберегли в собі дитячу цікавість, щирість та відкритість.

Коли мені довелося мати справу з журналістикою, ясно зрозумів одне – ти розмірковуєш і говориш про те, чим тужить і болить твоя душа. І це обов’язково має знайти розуміння, відлуння в думках та почуттях глядачів. Головне – це бути чесним з самим собою і Нацією, на очах у Господа.

Сильний, сталевий характер Михайла помітний одразу. Чемпіон світу. Світу, котрий знає українців, як Воїнів, як сильний, нескорений народ. Народ, котрий намагалися винищити тисячі років.

Дуже несподіваною виявилася для мене ця «Сповідь». Як благословення Господнє, знаменуючи і показуючи нам всім – в ім’я чого, заради чого ми настільки сильні.

У Михайла з його дружиною Іриною народилася донька. Цікава історія. Три покоління. Покоління бабусь та дідусів, котрі із власних спогадів та розповідей своїх батьків знають, завдяки чому врятувалася наша генетика на Західній Україні. Покоління батьків, котрі розривалися між стародавніми звичаями, піонерсько-комсомольським дитинством і сьогоденням, апатичним до всього нав’язаного та невільного. В цьому і є сіль Українства – почути голос етносу, усвідомити генетику, не прогнівити Господа.

Молода українська космополітичність Михайла та Ірини, спонукає їх жити так, як розуміють. Не зуміли до кінця прийняти завіти старших, проте зуміли почути та прислухатися – обвінчалися, хрестили дитину.

Релігія нашої молоді в абсолютній волі і сонячному дні. Вони вкрай не схожі на нас, вони кращі, вищі, свідоміші. У них зовсім інша Україна – проста, тиха і дуже затишна.

Господи, ці діти, виховані Тобою без молитви та віри більш свідомі, ніж ми. Наші діди-прадіди передали нам таку неймовірну любов до своєї Батьківщини, котру ані голод, ані війна, ані численні спроби зросійщення не змогли винищити. Ця любов багато років жила в нас, в моєму поколінні, неусвідомленою, сплячою. І лише війна змогла її пробудити. А в наших дітях вона розквітла. В них є Бог. В них живе Любов.

Про одне прошу своє покоління – визнайте це. Покайтеся тихо і пошепки. Ми зробили те, що могли – не завадили передати святу любов пращурів прийдешнім поколінням. І завдяки цьому зуміли залишитися Українцями. А наші діти – це вже велична Нація.

У тренера і вчителя Михайла Годинця не буде слабких чи поганих учнів. Він зуміє головне – виявити та загартувати в них характер. Чоловічий характер. Навчить поважати себе та старших, бути добрими та справедливими. Він не дасть їм упасти. Не залишить в біді. Він зазирне учню глибоко в душу і допоможе впоратися з болем і сумнівами, підтримуючи в ньому віру та надію на майбутнє. Не здивуюся, якщо цей чоловік почне говорити зі своєю нацією як людина, що має намір її очолити. Він гідний цього. Він не заплутається. Там, на спортивній арені, одразу видно, хто ти є. Підлість потопить раніше, ніж зрозумієш, що сталося і лише мужність та сила приведуть до перемоги.

Неймовірне відчуття, коли їдеш із Закарпаття до Львова через перевал і знаєш, що частинкою твоєї палко коханої Нації є така людина, як Михайло Годинець.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Годинець

https://youtu.be/LJns66WmM8E

Звертаюся до коханої дружини Чоловіка, Батька і Воїна Тараса Козлишина

Помолися сильно і мужньо. Помолися до болю в душі, до крику. Звернися до Господа і віддай Йому все, що наболіло тобі за ці роки війни. Всевишній почує твою молитву, твою турботу за рідних, за воїнів, за Україну. На бійся Його. Він твій Батько. Він забере твої сльози, твої сумніви, твій біль. Ти доторкнись очима, повними сліз, душею доторкнись до ікон Ісуса і Матері Божої. Віддай на Волю Божу долю свою.

І молися…молися останніми силами душі. Проси у нього щастя та покути. Серцем Матері благай за дітей своїх. Попроси їм вільної України. Щасливої і незалежної. Справедливої та мирної. Босоніж, простоволоса, розгублена, цілком не усвідомлюючи себе та навколишній простір, віддай йому все, що є в тебе на серці. Материнському, УКРАЇНСЬКОМУ серці. Попроси за дітей наших, братів та сестер, котрі лежать в холодних окопах і так само вірують в сонячно-завтрашній день. Подивися в Молитві своїй на рідну землю і благай про Мир.

Вимоли! І проси у Нього, чисто і щиро, за свою таку добру, таку працьовиту, але таку втомлену і знекровлену Націю. І нехай свічка під іконами в молитві твоїй плаче разом з тобою, забираючи твої сльози і віддаючи тобі своє тепло. Довірся Йому. Він все бачить. Він знає, як тобі боляче.

Прокричися крізь себе. Пробач в молитві безсонні ночі, бентежність та неспокій Батька, Чоловіка, Сина і Воїна. Зрозумій в молитві своїй – він не зможе інакше. Зумій побачити і пробачити те, як сильно болить йому Батьківщина. Він так виріс. Він перейняв цю любов з материнським молоком. Це його Меч. Його Щит, подарований йому Богом. Пробач йому те, що він ладний померти заради майбутнього ваших дітей. Він служить душею Господу і Україні.

Ти помолися за нього. І пробач його таким, яким він є. Він повернеться. Він завжди поруч. Він зрозуміє. Він знає. Йому треба спробувати змити з себе війну. Він ще там. Частинка його серця, душі залишилась з побратимами на фронті.

Він може не знати про твою Молитву. Може не зуміти усвідомити твій біль. Але Покрова Святої Божої Матері берегтиме його. Ти помолися за нього…йому це зараз вкрай необхідно. Стань сильнішою в молитві своїй, щоб люди, котрі його оточують, відчули Силу Господню, що через твою молитву береже його. Там, де є Бог, тиша та спокій, любов та щастя. Помолися Йому. І тихо, пошепки, читай молитву, коли народжений тобою Українець так пишатиметься тим, якого він роду.

Ти помолися за усіх нас. Ти Українка! Матір! Дружина! Донька! Ти надзвичайно сильна! Господь почує твою молитву. Ти помолися за нього…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тарас Козлишин

https://youtu.be/kv0S-qKYpIU

Без таких як Олександра Медвідь ми станемо стадом, сірим і байдужим роєм комах, в який нас невпинно намагаються перетворити вже 750 років

«Забагато щастя чи любові, чи удачі нівелює його якість для тебе і ти його перестаєш помічати... Помітний лише біль чи сум... він не приїдається. Ти його відчуваєш попри все... Але я сьогодні не плачу через тебе, біль. Я плачу за Тобою, сонечко...»

Ксенія Медвідь

Є люди, які живуть без шкіри. Є душі, котрих Бог наділив благодаттю ЛЮБИТИ. Ці люди відчувають усе гостро, надто сильно, хворіючи відчуттями... Ці душі здатні на жертву заради найважливішого. Це натхнення, що живе серед нас.

Вона прокидається і щасливо дивиться на світ сяючими любов’ю очима. Відкрите серце, щирість та відвертість, роблять душу вкрай беззахисною. Саме тому так священно, так важливо простягти їй частинку душі і обдарувати її часточкою свого тепла. Ця душа ніколи не буде дорослою. Вона не вміє бути прагматичною, вона не буде корисливою. Це промінь сонця…ніжний та сяючий. Це світло треба охороняти і берегти, адже воно абсолютно беззахисне перед життєвими негодами. Це ніжне серце-велетень знає, що таке жити без шкіри, жити душею серед суспільства, що нівечить, продає душу, аби прогодувати тіло, навіть помічаючи цього. Це птаха, що вільно співає про любов до Господа... І вірує, що кожен її світлий рядочок здатен змінити СВІТ.

І найсвятіше в цьому всьому, що вона автентична УКРАЇНКА. Вона не зможе жити щасливо допоки поруч йде війна. Такі світлі і теплі душі називають душею України. Саме з цих ніжно люблячих свою країну людей і складається Батьківщина. Це поціловані Богом митці, творці, які своїм мистецтвом творять нам майбутнє. Такі душі не здатні до байдужості, адже вони існують в безперервному діалозі зі світом та Богом. Це їх розмова з Богом! Вона навіть молиться інакше, по-дитячому ревносно та щиро.

Ти не побачиш цей біль, він надто глибоко всередині. Це барометр клімату всередині нації. Головне, щоб сама «Людина без шкіри» навчилась обмежувати своє прагнення повність віддати життя слову... Адже без них ми станемо стадом, сірим і байдужим роєм комах, в який нас невпинно намагаються перетворити вже 750 років.

Я відкриваю її вірші і занурююсь в те, що відбувається у моєму житті. Вона веде мене своєю поезією на край прірви моїх роздумів і спонукає думати... думати і жити.

Ми закінчили «Сповідь», треба було зробити декілька фото і мені випало залишитись з нею наодинці, зовсім поруч, і я тихо мовив: «Ми маємо ЖИТИ, якби боляче нам це не було...» Вона здивовано подивилася на мене і в її очах майнули відблиски дощу...

Моя маленька українська сестричка! Якщо коли-небудь мені випаде честь просто вітати її з сьогоднішнім днем, я обов’язково увімкну дощ, потім покличу сонечко, накрию килим свіжих польових трав і покличу щебет всіх птахів навколо, аби побачити в глибині очей ті відчуття, якими вона ТАК пише про Україну, так любить її.

Такі душі охороняють узявшись за руки, адже вони як ніхто відчувають сьогодення і саме вони своїми душами, своїм талантом формують прийдешнє. Їх треба обожнювати... І тільки тоді вони залишаються з нами...

Писав ці рядки і згадував поетесу, пророка, сучасницю, яку НАША глухота та байдужість зробили сильною і вольовою. Ми цінимо їх, як духовний стержень Нації, вже потім... А як важливо чути їх сьогодні і зараз! Вони живуть душею України... І «...ми маємо жити далі...»! Попри все...

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми поетеса Олександра Медвідь

https://www.youtube.com/watch?v=CwOYk1zuVsY&feature=youtu.be&fbclid=IwAR0P3k3DQsqk7lZOZNVf_Jnwj-lcG39UrrpBxVyf9AlmgieIkr2wOuSq8X8

Священик Петро Мартинюк допоможе не зірватися в прірву відчаю чи горя

Перш за все, хочу подякувати Рівненській митрополії УПЦ КП. Юрій Качан, секретар архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона дуже допоміг знімальній групі в організації зйомок програми «Сповідь».

Випадково перед тим, як розпочати статтю натрапив на фото Варвари Мартинюк, доньки священика Петра Мартинюка, проректора Рівненської духовної семінарії УПЦ КП.

Людина-загадка. Ні, він абсолютно відкритий до діалогу, а наша «Сповідь» була щирою та відвертою. Загадкою для мене стало інше. Глибина. І відчуття повної відсутності метушливості, впевненість в Господі, і в обраному життєвому шляху. Для мене це і є справжня велич.

Це були зйомки четвертої в той день передачі. Було складно, і сили танули разом з воском палаючих свічок. Глибина. Велич. У нас відбувся неймовірний діалог. Священик і прихожанин. Ми дивилися одне одному в очі і розуміли – від нашого діалогу залежить вкрай багато. І для кожного з нас, і для Віри, котра визначає наше життя, і для людей, що будуть робити для себе серйозні висновки, дивлячись цю передачу.

Величезний храм і два маленьких українця. У одного ВЕЛИЧ віри Господньої, у іншого – запитання прихожанина і християнина. Доступ до спілкування зі священнослужителями моєї рідної та кровної церкви дає мені Господь і Церква.

Вкрай важливим такий діалог є саме сьогодні, напередодні автокефалії. Історична справедливість через 450 років. Страшна цифра. Надзвичайно страшна. Кремлівська церква привила не властиві нам цинічність, байдужість і хамство. Ця штучна релігія замість чистоти Молитви і сили Духу заарканила волевиявлення і намагалася своїми путами скувати вільний дух нашої нації. Спотворена кривавим режимом «шарікових», вона стала секретною службою по спостереженню за нашими душами, засобом впливу на них.

І як же це важливо, коли проїхавши 6 000 кілометрів, ти бачиш навпроти себе очі священнослужителя, котрий відчуває твій біль. І не просто відчуває, а відповідає тобі на нього милосердям. Куполи Храму і Господня тиша дали нам можливість спілкуватися душами.

Ми втратили метушню матеріального світу. Поза соціумом. Поза соціальною обмеженістю такого складного і заплутаного сьогодення. Потім ми спілкувались про це. Говорили про те, як багато існує того, що заважає нам спілкуватися одне з одним відверто та щиро. Відкрито. На очах у Бога. Ми не завжди це розуміємо. Не завжди почитаємо Господа.

Отець Петро викладає в духовній семінарії. Часто буває так, що священик канонічно і літургійно знає, як проводити службу і проповідь. Він виконує свою роботу гідно і в Господі. Проте почути душу, як Ісус, до снаги не кожному. Врятувати від сумнівів та неспокою. Заспокоїти. Подарувати Віру. Вчасно надати молитву, котра допоможе не зірватися в прірву відчаю чи горя. Люби ближнього свого, наче себе САМОГО. Врятуй його. Врятуй, отче!

І коли я побачив очі цієї маленької дівчинки, доньки отця Петра, …мене поглинуло усвідомлення – ось звідки така велич, такий дух. Це любов. Божа. Щира. Сильна. Священнослужитель такий, яким він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ бути.

Поринув у спогади про отця Дмитра Поворотного, матінку Наталію Кудрянську, отця Василя Вірозуба, отця Андрія Ляшика. Господи, дай моєму Храму УКРАЇНСЬКОЇ сили Духу. Допоможи нам, Господи. Помилуй. Зупини ВІЙНУ. Борони нас, Боже.

Священик Петро Мартинюк побачив мій біль, котрий роз’їдає душу всі роки війни. Сповідь – це біль війни, це небажання ховати найкращих. Сповідь – це крик до Господа про долю моєї нації, котра вже тисячу років не може позбавитися від нав’язливого та липкого рабства болотних кремлівських щурів і закривавлених мантій.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Петро Мартинюк

https://youtu.be/omczlAVHlNs

Герой «Сповіді» про своїх побратимів…

Я постійно згадую хлопців. Тих, яких вже немає, які загинули. Я згадую їх такими, якими бачив їх востаннє, такими, як вони мені здалося були. Звичайно, це моє враження, можливо, фантазія. Але мені цього достатньо...

Я згадую очі Сергія Демиденка http://memorybook.org.ua/5/demidenko.htm, заступника комбата рідного 20 БТРо, підполковника. Я запам’ятав чомусь тоді тільки його, і саме очі, коли рота відбувала до Маріуполя, а я благословляв їх і давав цілувати Хрест, навіть бігав по автобусах, щоб всі приложилися до Хреста. Очі сумні, але очі людини, яка зробила вибір усвідомлено, без примусу, впевнено. Таким він був до кінця, поки куля снайпера не обірвала його життя в останньому бою. Я з ним ніколи не розмовляв...

Ще я згадую веселі очі Анатолія Голозубова http://memorybook.org.ua/4/golozubov.htm, його привітність, щирість. Було кумедно, коли ми з ним, зустрічаючись, обіймались — він був високим, а я не дуже. Тих зустрічей було десь 3-4, і я не пам’ятаю про що ми з ним говорили, але я буду його пам’ятати завжди. Він схопив «свою» кулю під Гострим, в розвідці...

Я згадую Альберта Саруханяна http://memorybook.org.ua/21/saruhanyan.htm, коли він «стібав» мене темою Святого Писання, віри, ставив незручні питання, а я — як я, заходився і емоційно пояснював, і це була цікава, щира розмова, бо він також був віруючою людиною. Ми розмовляли, коли повертались з похорону Дениса Верескуна. Альберт загинув під час бою в Красному Партизані. Останнього разу я бачив його, коли забирав хлопців додому...

Я згадую Олександра Завгороднього, бійця 39 БТРо http://memorybook.org.ua/9/zagorodniy.htm. Ми з ним познайомились спочатку заочно, телефоном, а потім вже особисто, під Волновахою, коли ми привезли для них продукти. Він був трошки здивований такою ситуацією, бо він християнин іншої деномінації. Молитвою підтримував хлопців, і відповідав за побут свого підрозділу, бо був старший за віком, а тут приїхав православний піп з продуктами, з проповіддю, з молитвою. Ми з ним порозумілись. Він загинув на блокпосту, коли вибухнула замінована автівка...

Я згадую Сергія Іщенка, бійця 74 ОРБ http://memorybook.org.ua/11/ishenko.htm. Ми познайомились на війні, і він двічі запрошував мене помолитися, посповідати, причастити, і я приїздив до нього під Велику Новосілку, Новобахмутку. Коли він був у Дніпрі, то приходив з дружиною до храму. В Донецький аеропорт він мене вже не запрошував, останній раз я чудом Божим додзвонився туди, 18 січня, привітав його з Різдвом, а 19 він загинув під час підриву ДАПу. Я ховав його через півроку після загибелі...

Згадую Олега Сизоненка (Чорного) http://memorybook.org.ua/21/sozonenko.htm, бійця спецпризначення, мовчазного, зовні суворого, але відданого друга і справжнього воїна. Він пройшов війну в Афганістані, пішов добровольцем в 20 БТРо, демобілізувався, але не зміг стояти осторонь і пішов на контракт спецпризначинцем. Він загинув 10 лютого, повертаючись з глибокої розвідки. Його я також відспівував...

Згадую багатьох. І знаєте, завдяки ним я тримаюся. Коли втома і опускаються руки, коли панічна хвиля «всьо пропало» збиває з ніг, а ґвалт «зрадо-перемог» і «нас слівают» такий, що не чути власного голосу, Господь дає розраду, і я чую їхні голоси, і вони звертаються до мене…

Вони кажуть: «Не здавайся, давай вперед, братан! Ми прикриємо!»

А я, буває, відповідаю: «Так бачите, кращі гинуть, а нікому нічого не треба, кожен займається своїм — грошима-політикою-дєламі-вибороми. Їм не до нас-вас-них... всьопропало», — кажу.

Тоді полковник Демиденко відповідає: «Солдат, ти хоч і батюшка, але ж ще й солдат, а солдат чи з щитом, чи на щиті. Кращі гинуть, щоб ви живі не були байдужі, щоб розуміли, чого вартий мир, як його легко втратити, і як важко повернути. Війну можуть привести до хати байдужі, а повернути мир можуть тільки кращі, і тільки ціною свого життя. А «всьо пропало» не буває, повір. Навіть, 9 травня 2014 року, коли я один, поранений, тримав поверх, і не знав як там мої хлопці, я вірив, що вони зроблять те, що мають робити солдати, до кінця, як я. Тепер я знаю точно і мені за них не соромно. І ти, отче, АТАКУЙ, бо ти солдат, а я свій поверх над тобою тримаю!».

А я все шукаю привід, та кажу: «Нас зливають, суцільна зрада, договорняки!».

Тоді Толя Голозубов сміється й каже: «Головне, ти сам не зрадь. Не зрадь, в першу чергу, собі. Нам з хлопцями подобалось, про що ти говорив і як ти говорив. Це нам дуже допомагало. І якщо ти це говорив щиро, а я тепер знаю, що щиро,то не бійся, відповідай за базар, я з тобою».

А Сергій Іщенко, стримано посміхнувшись, додасть: «Я тобі вірив, отче Дмитро, а ти вірив в мене, і це допомагало мені в ДАПі, я знав і відчував, що за нас моляться, і те, що я вистояв, хоч і загинув, це результат нашої спільної віри. А зараз я вже не вірю, а точно знаю, що у тебе все вийде, повір мені!».

Олежа Чорний додає: «Отче, ти ж знаєш, я багато не розмовляю, то ти вмієш побалакати (посміхається), скажу просто, я з тобою в розвідку піду».

Я тоді починаю вже верзти що попало: «Та хлопців не нагороджують, немає уваги до героїв, виникає непорозуміння, недовіра. Хтось вважає себе несправедливо ображеним, хтось обділеним увагою, хтось вважає, що він, боєць, потрудився найбільше, а відзначають не гідних, штабних. А ця несправедливість руйнує бойове братство, довіру, вони навіть ображають одне одного. Я не знаю, чим можу тут зарадити?».

На це вони геть всі регочуть аж до сліз. А Сашко Завгородній відповів: «Брате, повір, тут всіх чекає стільки нагород, що навіть Брежнєв нам заздрить. Вистачить, Слава Богу, всім. А оті твої земні медалі, тут як вугілля, порівняно з золотом».

А Альберт Саруханян додав: «Так заздрість — то отрута. Якщо їй піддатися, вона може зруйнувати все — братство, дружбу, любов. Ми всі рівні, всі гідні, просто тут у нас — це ясно, а там, у вас — не дуже. Розкажи їм про це, доведи, ти ж можеш. А ми тут всі за тебе і за вас молимось, тому Усе Буде Добре».

Вони всі http://memorybook.org.ua/index1.htm, один перед одним говорять мені: «Отче, давай, ДЄЛАЙ, ми підтримаємо!», «Не здавайся, ми підвеземо БК!», «Давай вперед, до кінця, АТАКУЙ, ми прикриємо!», «Ти ж знаєш, ми це вміємо!».

Я не знаю, як виправдати свою бездіяльність, коли Небесний Легіон допомагає, прикриває і молиться за нас. #НебеснаГвардія хлопців і дівчат з різних міст і селищ України, з різних підрозділів, офіцерів та рядових, робітників, співаків, вчителів. Вони там не діляться на своїх чи чужих, патріотів і зрадників. Вони — приклад Відданості, Честі і Любові. Вони засвідчили це ціною свого життя. Так хто нам може завадити? Якщо з нами Бог і Вони,то хто проти нас? Просто смішно!..

Ми повинні пройти крізь самотність та перепони, крізь усамітнення і тишу, щоб віднайти місце, де ми зможемо танцювати свій незграбний танець і співати свою сумну пісню. Цей танець і ця пісня – старовинні ритуали, за допомогою яких свідомість приходить до усвідомлення власної людяності.

Пабло Неруда

Три вищих освіти. А потім…танцюючий правосєк! Котрий, обираючи між власними амбіціями та перспективами та майбутнім країни, на час війни обрав останнє. І тим більше я пишаюся тим, що Палові немає ще 30 років. Він практично ровесник України. Ровесник тієї Незалежності, котру моє покоління так і не змогло для нього відбудувати.

Діалог з такими хлопцями – наче ковток свіжого повітря. Йому, на щастя, не знайомі пережитки радянського минулого, в той час як моє покоління змушене нищити «совок» не тільки в державі, а й в собі. Це і є справжня МУЖНІСТЬ – говорити про свою країну вкрай відверто, і попри всі намагання змінити нам оточуючий простір, вміти бачити, чути і поважати сьогодення, минуле і майбутнє своєї України. І не знати, не розуміти і не приймати залежну Україну.

Тінь кремлівської вежі затьмарює наше майбутнє, наче брудна хмара, залишаючи після себе тисячі могил патріотів. Бути готовим померти за свою країну, але вижити. Не смій, жовто-синій, чуєш мене, не смій забувати про те, яка відповідальність на тих, хто в тилу, перед тими, хто щораз ризикує собою на передовій!

Я ані на мить не сумніваюся, що, повернувшись з фронту, ці люди обов’язково відіграють свою роль в нашому суспільстві, більше того, саме вони стануть авангардом тих подій, котрі чекають на нас найближчим часом. А якщо ці люди ще й танцюють на війні…

Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас? Мужність? Ідеали? Ці слова вже спаплюжили в своїх гучних промовах ті, хто знає про війну лише з доповідей підлеглих. Та й занадто вони гучні для тих, хто вже не перший рік живе під акомпанемент шуму пострілів.

Все водночас складніше та простіше – Павло не зміг би інакше. Не навчений радянській покірності, він раніше за інших почав відчувати небезпеку, яка загрожувала тій юній Незалежності, яку отримала наша країна. А Майдан, війна – він там тому, що не зміг би дивитися в очі ані батькам, ані майбутнім нащадкам, вчини він інакше. Ці хлопці не будуть чекати на окупацію, вони не дозволять принижувати жовто-сині кольори нашого прапора, вони будуть безжально воювати з усіма, хто насмілиться зазіхнути на їх СВЯТИНІ – землі Української держави та свободу нашої НАЦІЇ.

Ми, наче маленькі діти, ходимо навколо столу, на якому сидить черговий «вихователь» майбуття. І цей шоколадний «педагог» так нагадує персонаж фільму «Джентльмени удачі», тільки з наклейками карамелі і зефірок навколо обрюзглої шиї, на якій вільно катаються негідники і вороги нашого суспільства.

Це саме він, Удав, із Владиславом Грищенко (Бучею) йшов на підбитому БТР повз сепарів, а потім, важко поранений, ще довго відстрілювався. Ламалася техніка, не людина. Це саме він, Павло Долинський, говорив в ефірі телеканалу карамельного вождя про те, що хлопців, які воюють за нашу державу, не визнає влада шоколадних. Вони ладні померти за нас, але їм надважливо розуміти, що все це НЕ ДАРЕМНО. В ім’я України!

А у відповідь бездушне мовчання і апатичність тих, хто поспішає по своїх справах вулицями мирних міст і сіл. Вони на фронті своїми руками, своїми життями творять історію Незалежності А тут, в тилу, лише від нас залежить, чи зможемо ми опинитися в авангарді цієї нової історії, підставивши плече цим хлопцям, чи наші апатія та байдужість заведуть нас на звалище історії, де ми скавчатимемо, доживаючи кожний свого віку. Жити чи виживати, жовто-синій?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Павло Долинський

https://www.youtube.com/watch?v=XIbzAPExETQ