Олег Володарський: «Михайло Січка – той хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна»

Похмурий січневий день. Ми їхали до Івано-Франківська знімати 10 програм. Шестеро капеланів, товариство «Просвіта», вихованці ПЛАСТу, науковці, очільник обласної адміністрації. Ті люди, для котрих Україна не просто форма державного утворення, а їх доля, їх спадщина, їх любов та біль. Те, чим вони живуть з самого дитинства. Те, чим вони так впевнено і усвідомлено дихають. Це їх життя. Воля.

Мені пощастило на власному досвіді переконатися, що в цьому неймовірно затишному місті живуть люди, котрі обожнюють свою країну всім серцем. Вони є важливими частинками тієї рушійної сили, котра зуміє відродити всю велич нашої Нації. Вони готові жертвувати собою. Готові любити безумовно. Тільки тому, що їх діти та онуки, батьки та пращури виховані на ідеї вільної України. Незалежної. Це в них у крові. Це їх генетика. Це клятва на могилах предків. Це молитва прийдешньому поколінню.

В них є щось таке, від чого почуваєш себе затишно, по-домашньому. Вони поряд. І найбільше відрізняє їх СОВІСТЬ, з якою вони дивляться на світ. Загальнонаціональна совість. Тепла та рідна. Вони не квапляться. Проте впевнено дивляться вперед.

Ім’я Михайло для мене особливе. Початок такого мого ставлення ще від діда. Фундамент – Михаїл Архістратиг. Мрія – третій син, котрий почує від мене те, чого не встиг, не зміг подарувати двом своїм хлопчикам, заплутавшись в метушні життя. Забуваючи про сьогодення в бажанні дати їм якомога краще майбутнє. Він буде ровесником моїх онуків, і це урівняє мене з моїми дітьми.

Сподіваюся, вони пробачать мені те, чого я не встиг… і те, від чого так боліло серце.

Знаю лише одне – завжди був з ними чесний. І як би важко мені не було, вкладав в кожен шматок хліба любов та відданість. І вчив беззастережно любити свою землю.

Я сподіваюся, Михайло Січка зрозуміє мене… переступлю грань випадкових людей. Відійду від того, чому навчали нас червоні комісари – не вірити, підозрювати і наввипередки бігти писати доноси. Якщо його молодість та віра не завадили йому бути щирим з Нацією і Богом, то і я відчуваю потребу відповісти йому аналогічною щирістю, аби він знав, що ми є. Ті, хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна.

Знаєш, що мені завжди заважало бути справжнім? Справжнім українцем? Бажання виглядати красиво… Це сумно. Це принизливо. Це метастазно. Це вірус, котрим нас інфікували шарікови. Вірус концтаборів. Інфекція зради. Побутовий бруд соціалізму.

Коли немає любові, немає ніжності, немає нічого, схожого на душу. Є лише бажання бути «першим». Якимось павліком морозовим, яким завгодно гагаріним, і, не приведи Господи, стаханово-космодем’янським. Це такий гріх, про який не будуть розповідати діди нашої нації. З сумом промовчать. А я, як батько, зізнаюся – СОРОМНО.

Ні, ти не думай, Михайле, я не мовчав – ненавидів це всією душею. Ріс, наче вовченя. Впертий, вибуховий, неприйнятний. На мене дивився цей інфікований червоною проказою соціум і не розумів навіщо я такий самотній.

У нас зрада в крові. Розумієш? Глибоко, дуже глибоко до нас у кров поселили страх і бажання боягузливо жити. Гірше за тварин. Адже вони ніколи не зраджують подібних собі. А ми зраджуємо. Михайле, саме тому і плакав Чорновіл, коли його зрадили.

Брате мій, ми, ті кому від 45 до 60 років, інфіковані. І щоб ми не розповідали… нам з вами не можна… Жити можна. А ідеологічно – не маємо права. Тобі цього ніхто не скаже… збрешуть, промовчать. Будуть прикриватися історією, згадувати коріння…

Ми пройшли через пекло зради. Ми раби цієї системи. Ми не хочемо відшукувати таких, як ми. Ми пориваємося зустрічати варягів в аеропорту Бориспіль. Ми не шукаємо етніку. Ми мало молимося. Нам би ковбаси по 2-20 і поменше працювати. І доброго царя-батюшку, котрим, наче маріонеткою грає закривавлена рука московита. Єдине, що ми змогли, – ми так само генетично та кровно виховували вас в любові та відданості. Це наш єдиний плюс. Все інше – брудна радянська білизна.

Замість ікон ми купуємо шкіряні дивани. Псалтир ми замінили на плазмові телевізори, а церковні свічки на енергозберігаючі лампочки. А найстрашніший наш гріх у тому, що у нас всередині немає відчуття нашої країни. Ми не вміємо любити її всім своїм серцем. Ми не годуємо бездомних тварин. Ми не посміхаємося один одному. Ми не здатні, побачивши юрбу дітей, просто так пригостити їх морозивом… Принести самотній старенькій хліба…

Одиницям, маленькій часточці нашої величезної країни болить війна… Ми довели себе до відчаю. А в цей час бруд та четверте покоління зрадників розривають нашу святу землю на шмаття і не каються.

Ти не дивися на нас. Ми тобі більше не потрібні. Ти просто іди туди, де є твоя Батьківщина. В тебе величезне українське серце. І ти скромний. Такі люди – найбільше надбання Нації. Іди і не озирайся. В таких, як ти, майбутнє наших онуків. І нехай нікого не спокусить політична дідівщина… Тебе можна призупинити або ненадовго відлучити від твого шляху… Ненадовго, Брате.

Ти залишишся на самоті похмурим січневим днем… в тиші та з молитвою… Подивишся на музейні стіни, на ту історію, що писалася кров’ю УКРАЇНЦІВ… І усвідомиш, що не можеш більше так жити. У тебе є генетична пам’ять. Ти не забудеш.

Та жити, будувати і любити свою державу ти будеш зовсім не так. Зрозумій. Вибач. І не сердься. Найважливіше – країна з людським обличчям. Ми, наче сироти, покинуті напризволяще – недолюблені, голодні… Духовний голод. Котрий лікується тільки загальнонаціональною молитвою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Січка

https://youtu.be/weA-9-zvg-w

Отець Іван, наче батько, по-доброму споглядає за усім і посміхається краєчками українських очей

Молитва перед Криворівнянською іконою Божої Матері

ВТІЛЕННЯ ТВОРЧИХ ЗАДУМІВ

О, Преблагословенна Мати Втіленого Бога-Слова, Господа нашого Ісуса Христа і наша Мати! Випроси у Вседержителя сили і натхнення для втілення всіх задумів Творця, явлених через них прославити ім’я Боже, принести радість ближнім і спасти свої душі. Амінь!

Полум’я свічок, привезених мною із церков, в яких ми знімали «Сповідь», зігріває мій домашній вівтар, даруючи тепло та затишок. Для мене вогонь церковної свічки – це те полум’я, в котрому обпалюється та загартовується український дух. Той дух, котрий так важливо зміцнювати, аби вилікувати нас від тієї рабської покірності, котру нам насаджували сотні років, винищуючи найкращих та возвеличуючи мерзенних. І це не радикалізм, котрий вибухаючи, випалює все на своєму шляху. Націоналізм, той дієвий патріотизм, як та церковна свічка, розмірено горить, даруючи тепло та світло, проте не чинить горя своїм полум’ям.

Бог і Україна. Беззастережна віра. І любов до всього, що дарував нам Господь. Мені неодноразово докоряли тим, що під час війни я ставлю хрест попереду меча. Та це не випадковість, а вкрай усвідомлене переконання – спочатку каяття і розмова з Богом, і тільки потім ставати до захисту Батьківщини. З Божою допомогою ми все здолаємо. Ми сильніші Духом та Вірою. Ми мудріші історією та культурою. Ми в своєму праві – жити вільно. І лише ці духовні прагнення виведуть нас із біди, війни та горя. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

А зовсім скоро піде дощ… І кожен із нас, почувши, що війни більше НЕМАЄ, зніме взуття та стане танцювати босоніж під дощем. Це буде танець відчаю, танець смерті, танець туги за тими, кого вже не повернути. І під кроками того танцю вода з калюж буде бризками осідати на взуття та одяг і одразу ж буде змита зливою. Всі сховають парасолі, будуть дивитися в небо та мовчки дякувати Богу за МИР. А з небес нам будуть посміхатися ті, хто заплатив за цей танець власним життям. А ми будемо танцювати під дощем і знати, що ми не перемогли – ми вистояли. Один до десяти. Ми повертаємося до своєї колиски – Київської Русі.

Незвичний священник Іван Рибарук. Інакомислячий для меркантильного світу, що підпорядковується грубому та злому тирану, котрий так жорстоко розриває людські душі на шмаття, возвеличуючи гріхи та принижуючи чесноти.

Він, наче батько, по-доброму споглядає за усім, що його оточує і посміхається, краєчками УКРАЇНСЬКИХ очей. Я, здається, починаю розуміти, звідки у нашої Нації ця ледь помітна посмішка вглибині очей. Це вікова мудрість нашого народу. Українець дивиться на подарований Господом світ і мудро посміхається. В цю мить Бог поряд з ним. Таке усвідомлення передається з молоком матері, з вечірньою та вранішньою молитвою, недільною проповіддю та різдвяними колядками…

Це безкрайня любов. Величезна. Неосяжна. Бог і Україна. Танками, кулями, зброєю любов не вимолиш.

Назавжди запам’ятаю фразу отця Івана: «Це нам здається, що ми молимося за Небесну сотню. Ні. Це вони так люблять нас і так піклуються про нас, що ми відчуваємо їх багатоголосу невпинну молитву за України та Українців».

Уяви хоч на мить, жовто-синій, як ти молишся за упокій загиблих на Майдані, на війні в тилу, а в цей час чуєш молитву за усіх нас. За Україну, за майбутнє, заради якого вмирали наші Герої. Це змінює усвідомлення життя. Ти раптом перестаєш бігти, поспішати, метушитися…сідаєш біля храму, дивишся на гори, а з самої глибини душі лине молитва за тих, хто ціною власного життя дав тобі і твоїм дітям змогу жити, за тих, хто тільки має прийти в цей світ, за усіх нас. І лише потім за себе. Совісно, скромно, богобоязливо, тихо і мудро.

Під дощем. Вільно та відчайдушно наступаючи на калюжі, дивлячись одне одному прямо в очі, в глибині яких живе Бог. Гуцули відмолюють всіх нас навколішки. А ти не хочеш спробувати теж саме? Зроби це. В тебе вийде.

Каюся тобі, мій рідний, – так само, як вони став навколішки перед іконою Манявської Божої Матері. І краєчок скелі всередині мене відколовся… і в самісіньку душу потік життєдайний єлей. Тихий, спокійний та добрий. Там…під дощем…зустрівшись поглядом з сотнями очей…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Рибарук

https://youtu.be/D3bXy31rLmM

Схиієромонах Сергій замкнений, надскладний для розуміння. Його можливо лише почути – Олег Володарський

Молитва до преподобних і богоносних отців наших Іова і Феодосія Манявських

О преподобні і всеблаженні отці і вчителі наші Іове і Феодосію, земні ангели, ближні друзі Христові і угодники Божі, обителі вашої славо і окрасо, всієї Галицької землі і всієї православної Вітчизни нашої незборима стіно, наставники чистоти і цнотливості, невтомні подвижники, віри православної поборники, що збагатили і примножили преподобних старців землі Української, святої обителі Манявської непереможні охоронителі.

О всеблаженні і преподобні Іове і Феодосію, православної віри великі ревнителі, малого цього моління від убогих сердець наших не відкиньте, але будьте нам у вірі і покаянні наставниками. Отці святі, Іове і Феодосію, не забувайте нас, дітей своїх, і з соборами преподобних отців і мучеників до Владики Христа моліться за нас. Збережіть Церкву нашу святу Православну і нас, вірних дітей її, від ворогів видимих і невидимих, додайте нам, немічним, сили уподібнитися вам у цьому житті.

Вознесіть молитву, преподобні отці, і хворих зціліть, малодушних підтримайте, скорботних утіште і випросіть предстоятельством вашим Україні нашій мир, тишу і спокій, а обителі вашій Манявській благочестя і процвітання.

Молимо вас, пастирі наші, охороніть нас молитвами вашими і допоможіть нам дотримуватися заповідей Божих зі смиренням і терпінням, у лагідності та любові, у послуху та праці, приборкувати волю та похіть і утримуватися від усякого зла. Прославляємо і ублажаємо життя ваше не тільки словами, але й життям своїм намагаємося за допомогою Божою уподібнюватися подвигам вашим, щоб і нам після відходу зі світу цього з вами нерозлучно сподобитися праворуч Бога стати, бо Йому Єдиному належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь!

Схимонах Іов (Іоанн Княгиницький) народився в побожній православній родині в м. Тисмениці. Він вивчав Божий закон і світські «науки в Унівському монастирі, а згодом — у заснованій благочестивим князем Костянтином Острозькій академії, де швидко став учителем. Промислом Божим і повелінням князя Костянтина він із княжою милостинею прийшов на Святу гору Афон, де, побачивши аскетичне життя афонських старців, прийняв рішення стати ченцем. Повернувшись на короткий час додому та роздавши все своє майно убогим, Іов знову прийшов на Афон, де прийняв чернечий постриг з іменем Ієзекиїл.

Протягом дванадцяти років він здійснював чернечий подвиг на Святій Афонській горі, де Господь звів його з подвижником з України Іоанном Вишенським. Обидва вони відзначалися вченістю, ревністю в православній вірі й суворим аскетичним життям. Почувши про укладення Берестейської унії та про зраду православної віри багатьма єпископами на чолі з митрополитом Київським, преподобний запалився ревністю в утвердженні православ’я на рідних землях і за благословенням афонських старців, подібно до преподобного Антонія Печерського, повернувся зі Святої гори на Прикарпаття. Тут Іов обновив, згідно з афонським аскетичним статутом, життя в Унівському та Дерманському монастирях, в Угорниках, а потім оселився в пустинному місці біля Бетерсового потоку, де пізніше заклав Манявський Скит.

Преподобний Іов багато потрудився, здійснюючи подвиг пустельника. Господь зібрав біля нього інших благочестивих мужів, які мали його за свого старця і наставника. У благочесті й подвигах преподобний отець Іов разом із братією твердо тримався православної віри, зміцнював і наставляв правовірних у християнській вірі.

До преподобного Іова в 1608 р. прийшов ієродиякон Феодосій, якого отець відразу виокремив серед інших, бачачи в ньому велику ревність і смирення. З молодих років преподобний Феодосій намагався благодогодити Господу незлобливістю і доброчесним життям, виконанням заповідей Христових через відмову від мирської суєти й тимчасових насолод.

За благословенням Божим і допомогою христолюбців в усамітненому місці, подібного на острів, було збудовано монастир і до свята Воздвиження Чесного Хреста в 1612 р. було освячено монастирський храм. У всіх монастирських трудах і потребах ієродиякон Феодосій був невтомним помічником преподобного Іова, а коли той, бажаючи поклонитися преподобним і богоносним отцям Антонію і Феодосію та іншим Києво-Печерським преподобним, пішов на якийсь час у Київ, то залишив отця Феодосія ігуменом зі словами: «Будь пастирем і духівником нашим, тобі належить бути ігуменом, а я буду тобі допомагати, доки буду жити».

Будучи суворим подвижником, преподобний Феодосій мужньо перетерпів труднощі свого часу — гоніння на православних від єзуїтів, які не послабили його благочестя, а навпаки, піднесли його. Він мудро керував обителлю, збільшуючи число її братій та дбаючи про її належне облаштування. Під його керівництвом у скиту була побудована велика соборна Воздвиженська церква, а скит від Константинопольського патріарха Тимофія отримав ставропігію.

Наприкінці 1621 р. засновник Манявської обителі 70-літній Іов занедужав і після нетривалої хвороби 29 грудня 1621 р. переселився в небесні оселі. Був похований у при творі соборного храму.

Преподобний ігумен Феодосій продовжував благочестиво керувати життям братії, а в 1628 р. взяв участь у скликаному Першому соборі Київської митрополії після унії православним митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Іовом Борецьким у Золотоверхому Михайлівському монастирі в Києві.

Преподобний Феодосій жив, як ангел Божий, серед братії, подаючи приклад благочестя. Чутки про його суворе і доброчесне життя поширилися по Карпатах, Галичині, Волині й Буковині, Молдавії та Румунії. Духовний авторитет і благочестиве життя ігумена Феодосія з братією викликали до них велику повагу з боку інших православних монастирів у воєводствах Руському, Белзькому та Подільському. Вони всі визнали над собою зверхність Скита Манявського, а преподобного Феодосія, за зразком Афону, нарекли своїм протом. Митрополит Київський, святитель Петро Могила писав про обитель Манявську так: «Якщо хочете побачити слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській плоті присвятили життя Богу».

Облаштувавши так не тільки життя своєї обителі, а й багатьох монастирів Київської митрополії, преподобний Феодосій в 1629 р. із миром відійшов до Господа, а тіло його було покладене поруч із чесними останками його наставника преподобного Іова.

Схиієромонах Сергій замкнений. Надскладний для розуміння. Його можливо лише почути. Усвідомити. Отець Сергій родом з Донецької області. Та він вдячний Богу за те, що йому на долю випало служити Господу в Манявському монастирі.

Коли ми тільки планували зйомки цієї програми, мене одразу попередили, що цей монах прямо протистоїть нечистому.

Хворе тіло отця Сергія не заважає йому молитися та вірувати. Виснажлива, безжальна війна, в якій приречений на віру може тільки любити та вірувати.

«Проте багато залежить від нас. Всередину Нації проник вірус сатани, спасіння від якого – молитва та віра»

Неймовірно складний діалог. Ми сиділи біля усипальниці засновників Манявського монастиря. Монах, котрого треба почути душею. Тіло його балансує на межі життя та смерті. Мужність – це зізнаватися собі, що диявол, використовує слабкість наших тіл, аби понівечити душу, знищити дух. А голос Божий кличе нас жити та радіти кожному дню.

В тій бесіді я побачив молитву. Молитву у темряву. Молитву без початку та кінця. Віра – це не про традиції і канони. Вони лише приклад, котрий надихає нас. Віра – це смиренність та погляд в піднебесся. А він не завжди буває світлим. Віра сліпа. І чим більше ти заплющиш очі на мирське, тим більше Божого тобі відкриється. Це наджорстка аскеза. Це не випробування. Назавжди відректися від мирського – це вибір.

Мовчазна молитва. Священна. Вчитуючись в рядки псалмів та молитов, ми починаємо втрачати просторове усвідомлення. Перестаємо бути слабкою тілесною оболонкою, усвідомлюємо себе духом безсмертним. Відрікаючись від зла, недолугих емоцій, брехні. Ми поряд з Богом. І Він, як мудрий батько, милує, любить і дарує віру.

«Допоможи йому, Господи!», – благала моя християнська суть… а тиша храму і відлуння голосів підсвічувалися яскравим вогнем церковних свічок. Це мужність – жити в Господі. Зазирнути всередину себе і не злякатися свого такого недосконалого єства. Дієве каяття. Ми не тут. Не сьогодні і не вчора. Ми у вічності. В молитві, котра не боїться ані безодні, ані темряви. Кара за несвідомість – скорочення життєвих сил. Благодать Божа, високий дух, що живе в невпинному діалозі з Ним.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми отець Сергій

https://youtu.be/lSKR85aWMro

Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і людинолюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають.

Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Він розірвав ніч. Увірвався, наче ураган в засніжену Верховину і приніс братське тепло в серці. Вкотре переконуюся в мудрості Господній, адже Він милостиво дарує нам ті зустрічі, котрі нам необхідні саме зараз. Ось і зараз, коли ти втомлюєшся вірити, сили майже закінчуються, і, здається, от-от настане той час, коли ти не витримаєш і опустиш руки, спостерігаючи, як ті, кого ти щиро поважав, у кого вірив, байдужіють та зраджують нашу Неньку, Бог подарував мені спочатку можливість доторкнутися до української Шамбали – Гуцульщини, а потім зустріч з Андрієм – людиною, котра усвідомлюючи наше славетне минуле, ціною власного життя перешкоджає зовнішньому та внутрішньому ворогу знищити наше майбутнє.

Свіча горіла під іконами напередодні його приїзду. Молився і думав про те, як же нам усім не вистачає єдності. Ми всі різні – це природно, проте ми розділені – а це вже не просто страшно, а смертельно небезпечно для нашої Нації. Немає в цьому житті однозначно поганих чи хороших людей. Є гідні люди, котрі помиляються і коять лихо, є відверта сволота, котра робить добрі вчинки. Все неоднозначно і оманливе.

Є лише дві твердині – Бог і Україна. Навіть найзапекліший ворог, котрому болить наша країна, стане пліч-о-пліч з тобою. Так само і твій друг, якщо він боягуз і зрадник, не стане жертвувати комфортом своєї кухні та звичною м’якістю ліжка заради боротьби. Буде соромитися, опускати очі, не помічаючи ворога. Принижуватися перед зовнішнім і внутрішнім ворогом. Жити як раб. Як тварина. Хіба можна поважати чоловіка, котрий промовчить заради існування? Хіба можна любити воїна, котрий не став на шляху ворога, закривши собою матерів та рідну землю?! Хіба може і далі називатися людиною той, хто зрадив себе та власні принципи? Не поспішай підмішувати сюди переконання, адже вони – ілюзії принципів. Це політичне зважування смертельної небезпеки буття. А принципи – це коли тобі простіше здохнути, аніж зрадити те, заради чого ти дихаєш.

Ми говорили жорстко та категорично. Ми говорили мовою кочівників, котрих будуть знищувати в першу чергу, аби не дати Нації відродитися. Дві незнайомі людини. Чоловіки. Батьки. Сини. Два українці. Від серця. Від самої душі.

Він не хоче миритися з тим, що бачить, повернувшись з війни. З тим, що поки його брати по крові ладні вмерти, та не здатися зовнішньому ворогу, українці тут, в тилу, схиляють голови перед внутрішнім ворогом. Він категорично гидує зрадниками. Він не хоче належати ні до жодної касти наділених цією владою. Він УКРАЇНЕЦЬ за своєю суттю, кров’ю та генетикою. Він щиро вірує в Господа нашого Ісуса Христа.

Йому болить. Як і кожному з нас. Він той, хто почувши болісний крик Батьківщини, піде вбивати та помирати за майбутнє своїх дітей. Він подолав 400 кілометрів, аби сказати мені це все. Не словами. Душею та мовчанням. Мені. Абсолютно незнайомій людині. Такій самій, як він. Мені, котрий не зможе залишитися осторонь, обираючи рабську покірність та байдужість, котрими так хворіє наша рідна країна.

Воїн здатен не їсти та не спати. Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації. Це та рідкісна риса, котру в нас винищують вже майже тисячу років. Воля або смерть. І нехай провладним організмам здається, що вони можуть стриножити цю силу, і запрягти її, аби вона працювала на їх збагачення, поки вони, ховаючись, нарізають поміж собою золоті батони нашого майбутнього. Їм здається.

Подивися в очі цьому чоловіку, жовто-синій, зазирни в його душу, почуй те, про що він говорить, відчуй те, про що він мовчить. І в тебе не залишиться сумнівів – їм здається.

Мені не хотілося його відпускати. Такі хлопці стають кровниками на все життя. У нього не має зворотного ходу – зрадити. Зрадити побратима для нього значить втратити себе. А для таких українців це гірше за ганьбу та безчестя.

Побільше б таких лютих укрів, котрі голими руками будуть винищувати продажних шакалів, що зрадили нашу Націю. І почнеться все з таких непримирених та незламних воїнів. Вибухне. Запалає. В розірвану ніч. Голіруч. Та з величезною душею і зболілим серцем.

Андрій Фафлей. Українець. Патріот. Воїн. Християнин. Він поїхав, я ще довго не міг заснути. Гори. Верховина. Бог і Україна. Віра і божий хрест, котрий ми маємо нести обережно, гідно та чесно.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

 Герой програми Андрій Фафлей

https://youtu.be/m0q1OpP7WpA

МОЛИТВА

О, Мати Божа, допомого і захисте наша, вища від Херувимів і чесніша від Серафимів, Боговибрана Отроковице споглянь милостивим оком на нас, почуй нас грішних та не-достойних, пожалій наші душі і тіла збурені ранами гріхів і страстей багаторізних, звільни нас від всякої напасти, біди, скорботи і вічного осудження. Охорони нас від ворогів видимих і невидимих, шо нападають на нас, звільни нас від всякої печалі і від неправедного лютого наговору ворожого.

Прийми, о Всемилостива Владичице, ці молитви, шо зі сльозами Тобі приносимо від нас, недостойних рабів Твоїх, до Твоєї всезцілюючої ікони, скорботи полегши, хворих зціли, розслабленим і немічним здоров’я подай, від бісівських нападів захисти, прокажених очисти, обтяжених недугою п’янства і наркоманії зціли і до спасіння всіх приведи. Владичице, всякий дім і сімейство в благочесті і однодумності збережи. Церкву Апостольську і Соборну Православну між народами утверди, устави святих отців непорушеними збережи.

Благаємо Тебе, Пресвята Владичице, оберігай обитель Манявську і будь Ізбавителькою і захистом нашою, бо на Тебе уповаємо завжди, всією душею до Тебе взиваємо: змилосердься і допоможи, пожалій і визволи, прихили вухо Твоє і наші скорботи та слізні молитви прийми, і, як бажаєш, заспокой і утіш нас, люблячих Твого Безначального Сина і Бога нашого. Умоли Сина Свого, Христа Бога нашого, хай простить нам гріхи наші і не відверне милості Своєї від людей Своїх і подасть нам християнську кончину, безболісну, мирну, неосоромну, і удостоїть нас Царства Небесного. Цього ради славимо Тебе і прославляємо святе і величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа нині і повсякчас і на віки віків. Амінь!

Місце розташування монастиря є святим, адже тут двічі з’являлася Пресвята Богородиця. Святістю славились також некрополь та зовнішній цвинтар Скиту, де спочиває прах тисяч православних християн.

Манява. Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир. Подейкують, що Скит у Маняві був заснований дуже давно – ще в кінці ХІІІ ст. Кажуть, наче київські лаврські ченці Іоаникій та Пахомій, покинувши спустошену монголо-татарами обитель, прийшли до Карпатських гір, щоб тут далі провадити своє подвижницьке життя. Вони тут збудували храм Воздвиження Чесного Хреста (1241р.), який проте не вцілів через татарську навалу.

Офіційна ж історія Манявського Скиту розпочинається на початку XVII ст., коли до цієї затишної місцини прибув Йов Княгиницький. Його шлях до Маняви пролягав від сусідньої Тисмениці через далекий Афон. Дванадцять років чернець подвизався на Афоні і, може, там і залишився б, якби не прикрий стан православ’я на Галичині. Відразу по його прибутті львівський єпископ Гедеон запрошує знаменитого подвижника відновити занепалий православний монастир в Уневі, і той виконує прохання. Тоді його кличуть в Угорницький монастир, потім – у Дерманський. Він всюди іде й навчає. Врешті, знаходить «густу лісову пустиню» – там, де до Манявки впадає річка Батерс (нині Скитець), і залишається чинити аскетичні подвиги.

Історія Манявського скиту приховує багато нерозгаданих досі таємниць. Загадкою для дослідників залишаються цілющі властивості води, яка збирається всередині печери, що утворилася у велетенському камені, який лежить на горі поряд із монастирем. Здавна монахи використовували цю воду для зцілення недужих, тож недаремно, мабуть, цю брилу нарекли Блаженним каменем. Камінь-брила із гротом який нагадує велетенський горган з отвором, знаходиться на відстані 400 м від виїзної брами монастиря. Грот цей і є давнім житлом ченців – скитом.

Ієромонах Меркурій. Манявський монастир. Ми приходимо в цей світ розгублені, спантеличені тим, що з нами відбувається і для чого ми тут. В чреві матері ми ніжимося в безпеці і турботі. Нас люблять, про нас піклуються, на нас чекають. Потім раптом твій, вже такий звичний, світ змінюється і стає величезним та неосяжним. Ти, розгублений і спантеличений цими змінами, голосно плачеш.

Ти відчуваєш, ти дихаєш, ти п’єш материнське молоко та з цікавістю озираєшся навкруги. А потім ти починаєш ходити. І розуміти, що є величезні дорослі люди та маленькі діти, такі як ти. А ще є найважливіша людина – Мама. І увесь світ сприймаєш через її голос, її любов, її ніжність. Там надзвичайно затишно… Там, де мама.

А на вулиці дощ та туман. І з кожною осінню, що промайнула і пішла в минуле, ти дорослішаєш та сумуєш за тією «дитячою» турботою, коли всім твоїм світом була материнська турбота. Ті, хто отримав вдосталь тієї материнської любові, одразу починають любити цей світ, захоплюватися ним, насолоджуватися.

А ті хто не отримав? Їм від самого дитинства незатишно та неспокійно серед людей. Ти намагаєшся отримати, заслужити любов оточуючих, та вони готові прийняти тебе лише тоді, коли станеш такими як вони, коли забудеш про те, хто ти є.

Мільйони людей. Втрачене покоління. Дітей виховували, як правильно. Вони мали бути як усі – слухатися дорослих, гарно навчатися, бути чемними, робити лише те, що дозволяють. А потім ці діти ставали надійними «гвинтиками системи».

Я добре пам’ятаю свого однокласника – Толю Шупровича. Він добре грав у футбол, був взірцем для нас. Та в нього була велика, проте дуже бідна сім’я. Постійно голодний, він із заздрістю дивився на нас, коли ми діставали з портфелів свої обіди. Саме тоді я почав усвідомлювати, які ми всі різні – хтось з осудом дивився на голодного хлопчину, хтось намагався не помічати чужої біди та були і ті, хто ділився тим, що мав. Ділитися було складно. Це коли ти, зборовши власну жадібність, егоїзм єдиної, улюбленої дитини, стаєш дорослішим і усвідомлюєш в собі людяність. Ти розумієш, що всі діти різні. І не всі щасливі. Є самотні дітлахи. І ця дитяча самотність не полишає їхніх очей навіть тоді, коли вони подорослішають.

А ще це спогади про біль. Несподіваний та сильний. Ми втратили Толю. Він поліз на дерево за вишнею, і там натрапив на електричний кабель, вологий після дощу. Його вбило струмом. Шок, котрий не минає та не забувається.

Мені тоді дуже закортіло побігти додому і поросити маму зробити багато-багато бутербродів і віддати їх Толі. Назавжди віддати. Не шкодуючи ані крихти. Саме тоді я усвідомив, що треба цінувати близьких. Віддати їм все, до останньої крихти, не шкодуючи нічого. Тільки б не втратити…

І коли в груді 2015 року сталася трагедія, я просто не зміг пройти повз. Відчув той самий біль – коли хочеться віддати все, аби тільки жив. В серцях. В пам’яті. В національній пам’яті. Герой…

Ти підіймаєш очі, а перед тобою ікона Манявської Божої Матері (Одигітрії). З маленьким Ісусом на руках. Життя промайнуло перед очима і ти усвідомлюєш, що Господь дарує тобі урок любові та милосердя. Він береже та любить нас. І, як найбільший дар, дає нам любов. Любов Батька та Матері, що віддали нам свого сина…за наші гріхи, котрі ми поступово перестаємо за собою помічати. У нас є прагнення, політика, несумісна з мораллю. Та всього цього замало, щоб усвідомити могутність Божої віри. Ми амбітні, спрямовані на результат, продуктивні. Гординя, сумніви, марнославство, байдужість…

Саме тому для мене так важлива кожна хвилина діалогу з тими, хто вищий за буденне та мирське. Отець Меркурій. Нам спустили ікону Манявської Божої Матері. Ми сіли поряд, а поміж нами цей святий Образ. Боявся зайвий раз поворушитися… Навіть не знаю, що для мене звучало голосніше – відголоски спогадів чи відлуння наших голосів у дзвінкій тиші собору.

Український монах. Українська Святиня. І «Сповідь». Розмова про Бога, про довіру… Істинну довіру, повну, справжню. Нервував. Відчував відповідальність, адже мені довірилися, мені відкрили таїнство. Це дотик до того, що ніколи і ні за яких обставин не можна зраджувати. І ще… усвідомлював, що щось в мені назавжди змінилося, і я вже ніколи не буду таким, як був до відвідин цієї Обителі.

Господь вказує Шлях, і інші шляхи перестають існувати. Вони є, але ти чітко усвідомлюєш, що вони ведуть до безодні. Туди, де душа розривається від болю та суцільна пітьма. Господи, спаси і помилуй! Молюся за синів. Відмолюю дитинство – неспокійне, вибухове, задерикувате. Молюся за Батьківщину. І за третього сина. Дуже на нього чекаю.

Без жодних сумнівів сповідався б отцю Меркурію. В ньому неймовірно яскраво палає іскра Божа. Пишаюсь українськими святинями. Захоплююся українськими монахами. І прошу у Господа благословення… пошепки, від самого серця…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Ієромонах Меркурій

https://youtu.be/ZZUWkFmuudE

Молитва

О Пречиста Владичице Богородице, всечесна наша Мати, Ігуменя всіх православних обителей чернечого житія, у Святій Горі Афонській і по всій вселенній сущих! Прийми смиренне моління наше і принеси його до Всещедрого Бога нашого, нехай спасе душі наші Своєю благодаттю. Споглянь на нас милосердним Твоїм оком і Сама зверши в Господі наше спасіння, так, як без милості Спаса нашого і Твого святого клопотання за нас, не зможемо, окаянні, звершити своє спасіння, бо занедбали життя наше в суєтах мирських, а вже близько часи жнив Христових і день Страшного Суду наближається. Ми ж неприкаяні, у безодні гріховній потопаємо через нерозсудливість свою, по сказаному від святих отців, засновників ангельського життя у плоті, що останні монахи розгнузданістю житія свого уподібняться мирським людям, що і збувається нині, так, як останнє чернецтво наше плаває життям своїм в морі житейському, посеред великої бурі і негоди, і святі обителі наші в прасі перебувають, через гріхи наші, Всеправедний Господь наш Ісус Христос так благозволив, ми ж недостойні не маємо де голову прихилити.

О найсолодша наша Мати Ігуменя! Збери нас воєдино розсіяне стадо Христове і спаси православне, монашество останніх часів, і всіх православних християн сподоби райського житія з Ангелами і всіма святими у царстві Христа Бога нашого, Йому ж честь і слава, з Безначальним Його Отцем і Пресвятим Благим і Животворчим Духом на віки віків. Амінь!

Мироточива ікона Божої Матері «Ігуменя Манявська». У 1652 році Скит, як і увесь край охопило «моровое поветре», страшна чума косила людей. Померло дуже багато монахів. У молитвах ченці ревно благали Господа про помилування. І ось 22 грудня ієромонахові Філарету з’явилася Пресвята Богородиця у багряній мантії, яка увійшла через святі врата (ворота) у монастир, і увійшовши до храму «Благовіщення Пресвятої Богородиці» і тут зупинившись, сказала: «Вже припиниться пошесть».

Ієромонах Онуфрій. Хресто-Воздвиженський храм Манявського монастиря. Праворуч від алтаря, біля ікони Божої Матері Ігумені Манявської монах Онуфрій читає молитву. Ще одна святиня українського Афону – ікона, що мироточить.

Мене наповнює тиша та спокій. Ця молитва підіймає та несе не просто за межі храму, а за межі усвідомлення буття. Навпроти мене молодий священик, монах. І просто Українець з великим серцем. Впевнено, усвідомлено він читає молитву, а мої думки линуть над подіями останніх п’яти років, а душа благає: «Господи, подаруй нам мир!».

Згадую, як мій молодший син, будучи ще зовсім маленьким, під час трапези в Почаєвському монастирі, на яку ми завітали під час нашого візиту до цієї обителі, вигукнув, скуштувавши пісних страв:

– Тату, яка вбога їжа!

– Синку, ти правильно сказав – в Бога. Господь навчає нас, – відповів я йому тоді.

А зараз, через 15 років, він подорослішав і щоранку та щовечора говорить з Богом. 21 рік пішов на те, щоб навчити його відчувати Бога. Діти складно до цього йшли. Та коли я привчив себе до того, щоб любити їх, звертаючись до Всевишнього, то і вони почали спілкуватися зі мною через Бога.

Вже скоро мої діти будуть навчати своїх дітей. Я не буду нічого нав’язувати. Просто буду любити їх з мовчазною вірою. А вони, навчившись говорити з Отцем Небесним, коли-небудь розкажуть своїм дітям про те, що серед нас є Бог.

Як неймовірно добре, коли ти відаєш про таке майбутнє, коли Господь допомагає тобі обрати правильний шлях. Ти дихаєш на повні груди, розправляєш плечі і з любов’ю та силою дивишся на ікони і просиш благословення.

Я набагато пізніше зрозумів, звідки прийшло відлуння цих думок під час молитви, котру читав Онуфрій, – така ж батьківська турбота митрополита Івано-Франківського і Галицького Іоасафа відчувається до кожного священнослужителя цієї обителі. Це батьківське виховання. Те генетичне та рідне, що було необхідне нам з давніх давен, а останні 100 років – життєво важливе.

Монах Онуфрій не приховував свого хвилювання. Та, не зважаючи на це, про віру він говорив впевнено та усвідомлено. Во істину, школа віри. Школа сильної віри в Бога і Україну. В якийсь момент мені стало неймовірно соромно. Ми живемо там, в миру, серед метушні та байдужості сьогодення, а вони тут в молитві та тиші, де кожен день – часточка вічності. Різні світи, різні прагнення, такі різні цінності.

Нація – це тіло Христа. Це єдиний духовний егрегор, в якому є місце для милосердя, співчуття та любові. Монахи Манявського монастиря, цього українського Афону, моляться за усіх нас. А що робимо ми? Чи стане в кожного з нас духу подивитися в очі священику, котрий відрікся від мирського, щоб молитися за нас, і щиро покаятися?

Як ми зможемо дивитися в очі тим, хто повернувся з війни? А тим, хто заплатив за мир на нашій землі найдорожчим – життям власної дитини? Ми повинні це зуміти. Мусимо! Це наш священний обов’язок. Подивитися на ікону і пошепки промовити: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь!».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Ієромонах Онуфрій

https://youtu.be/-qv4oaYpg0A