Душа сказала літу: не іди,
Лишилась осінь та зима за нею,
Де крижані видзвонюють сади
І добрий сміх давно не панацея.
Не йди, від тебе я не відріклась,
Пощо мені пустиня несвятая,
Де дражнить снами тільки тінь чиясь,
Але чия – ніхто не пам’ятає.
Моя незгублена любове,
О, знали б Ви, як у четвер
На Вас дивилось з неба Слово
І сонцем сіявся етер.
Прощанням вабили вокзали,
Холодний день на час біднів,
Дивилось Слово і мовчало,
І я не мав зі Словом слів.
І знову поле – щедрості правиця,
Замріяне в квітучій тишині
Скажи-но, що тобі ночами сниться?
Кого пускаєш в думи потайні?
Яке тобі майбутнє до вподоби?
Що в серці торжествує чи болить?
Чи мариш гострим плугом хлібороба,
Чи від мани тремтиш кровопролить?
довгомріяна тиша
непридумана мить
невідлежані вірші
просять в люди пустить
снігу вщухли паради
дух морозяний вмер
небо просить поради
що робити тепер
щось манячить чудесне
чи доба чи роки
і годинник на весну
повертає думки
Горить у вікнах жовтий мармелад,
Смакує небо зоряні цукерки,
Приносить вітер свіжий аромат
Та ніч в озерне дивиться люстерко.
Солодким медом лляється ліхтар,
Готують сни чергову колискову.
Осіння мить – як дамський будуар,
Красива, тиха й трішки загадкова.
Агов! Чи є люди у хаті?
Дорослі. Маленькі. Усі.
А можна до вас завітати?
Що, можна? Велике мерсі.
Хоча тут у вас тіснувато,
Та це не завадить мені,
Я місця займу небагато,
Ще вистачить вашій рідні.
Присяду на лавку тихенько,
Торбинку свою розкладу,
Ось світло, ось думка легенька,
Ось жадане слово в меду.
Тепер оминуть вас спокуси,
А з ними розлуки та зло,
Тому що я Щастячком звуся,
Пробачте, що довго так йшло.
Малюнок Ніно Чакветадзе
Кінець доби. Вечірній вітер.
В горнятку нудиться глясе.
Уривки слів і порох літер
З дороги тихої несе.
Ховає лезо небокраю
Уламок сонячних пожеж,
І я нічого не чекаю,
І вже нікого, мабуть, теж.
Дрімає хутір схований в століттях,
І спогади, і люди тут чужі,
Лише старе опудало в лахміттях
Лякає мовчки пустку на межі.
Прозорий день, а ніби все в тумані –
Поля, садок, лісочок за горбком,
І вітер несміливий на паркані
Похитує надбитим баняком.
Колись життя тут тішилось вістями,
Ловило кожен погляд, кожну мить,
Тепер воно хіба що горобцями
У вишняку скуйовдженім кричить.
Вже небо з часом вище, вище, вище,
І не дарує радощів та лих,
Бо спогади і люди тут навіщо,
Як хутір призвичаївся без них?
