Довкола стигле літо зеленіло,

Носили бджоли зібрані меди,

І вистачало праведного діла,

І десь лихі чинилися труди:

Хтось підстеляв хороших слів перину,

Хтось скиртував в копиці лютий гнів,

Людина хоч і божеська тварина,

Уміє те, що Бог їй не велів.

і буде те що неможливо

що у думки не загляда

усе віджите змиють зливи

річок оновиться вода

зістарять вік прийдешні дати

отрима зміст новий старе

когось ще будуть пам’ятати

а хтось і тінь свою зітре

А десь на недосяжних Філіппінах,

В кокосовому й пряному раю,

Палає в небі цедра апельсина

Й кричать папуги в мангровім гаю.

Де землю в давнину поцілували

Колючі жовті промені зірок,

Перетирає хвилями корали

У білий, наче борошно, пісок.

Там по лісах розбіглись дивні квіти,

Казки самі злітають на сувій,

Там навіть зараз ходить тепле літо,

А тут – зима, мороз та сніговій.

За недосяжною горою,

Де ніч мандрує у ліси,

Хмарини тішились грозою

Та загорталися в баси.

На шпагах билися сполохи,

Земля дощу пила напій,

Не було лячно анітрохи

У цій містерії стихій.

І очі не шукали схову,

І серця не торкалась мла,

Хіба що віднімало мову,

Та й нащо мова та була?

Чи сяє в небі сонця обруч,

Чи місяць в далечінь несе,

Я Вас не прошу бути поруч,

Я прошу бути, от і все.

Ковтають мрії звичні справи,

Рахунок виставляє час,

Я не вишукую забави,

Я просто прошу бути Вас.

У цьому світі, де мізерне

Дорожче вищої мети,

Де сподівання ефемерні,

Я прошу бути Вас. Завжди.

Не тримай на світ образи, джуро,

Це не допоможе анітрохи,

Є і буде в ньому все: зажура,

Клекіт битв і грозові сполохи.

Буде жити найчорніша зрада

Друзів, рідних і, звичайно, влади,

Та нехай не муляє досада –

Вірність теж не схоче помирати.

В тебе все попереду: відвага,

Степ без краю і солодка воля,

Ти тримати вчися рівновагу,

Гостру шаблю й вірного пістоля.

Лицар у латах
Із срібла зорі
Меч золотавий
З надії тримає.
Мчить він крилато -
День на порі,
Погляд ласкавий
Сонця шукає.
Вітер огорне
Тіло міцне,
Здибиться мрія
Стрілами щастя...
Світ іще чорний -
Та не засне,
Він не посміє
Легко так здатись.
Вперто торує
Здиблений шлях
В пошуках злету,
Істини, долі.
Й схлипів не чує...
Та десь в світах
Кине монету
Жеброму в полі.

Давай забудемо
про все -
Про те, хто ми
у цьому світі,
Про небо, землю,
сонце, вітер -
Хай лиш кохання
нас несе...
Давай забудемо,
що нас
Тримають міцно
інші пута -
Нехай летить
душа розкуто
На ніжно-пристрасний
Парнас...
Давай з'єднаєм
наші душі,
Відкинем
тиху ворожбу...
Пил забуття
вже тче журбу,
Й бажання
заметіллю душить!
Давай -
зірвемось у буран,
І закружляєм
диким смерчем!
Минуле і майбутнє -
стерто...
Й байдужість -
то легкий обман.
Давай дамо
серцям ковток
Бажання, жару
й сподівання.
Безвихідь пустоти
й страждання
Ми заженем
в глухий куток.
Нехай любов
нас поєдна -
Два серця
й дві легкі надії...
Й хай обвінчає
наші мрії
Цілунок
терпкого вина.

У тій порі, де погляди невинні,

Де сонце мов осиротілий птах,

Де тихо плачуть ночі горобинні

У голубих, по маківки, садах,

Де зваблюють бджолу останні квіти,

Де зорі небо переходять вбрід,

Сідає час, нарешті, відпочити,

І мовчки подивляється на світ.

І скільки б не було в людей скорботи,

В усіх народів та в усіх віках

Як пошукати – знайдуться істоти,

Яким ховатись мило по кутках.

Ото сидить із поглядом блудливим,

Хапається за серце повсякчас:

- Я у батьків один такий красивий,

Вони мене родили не для вас!

Пощо мені оті шаблі й пістолі,

Іржання коней в мареві пожеж?

І ваша воля… нащо тая воля?

Її собі на хліб не покладеш!