Є  в  коханні  і  будні,  і  свята,
Є  у  ньому  і  радість,  і  жаль,
Бо  не  можна  життя  заховати
За  рожевих  ілюзій  вуаль.
 

І  з  тобою  було  б  нам  гірко,
Обіймав  би  нас  часто  сум,
І,  бувало  б,  темніла  зірка
У  тумані  тривожних  дум.
 

Але  певен,  що  жодного  разу
У  вагання  і  сумнівів  час
Дріб'язкові  хмарки  образи
Не  закрили  б  сонце  від  нас.
 

Бо  тебе  і  мене  б  судила
Не  образа,  не  гнів  —  любов.
В  душі  щедро  вона  б  світила,
Оновляла  їх  знов  і  знов.
 

У  мою  б  увірвалася  мову,
Щоб  сказати  в  тривожну  мить:
—  Ненаглядна,  злюща,  чудова,
Я    без  тебе  не  можу  жить!.. 

Довкола гамір, шум... і натовп у екстазі,
Немов молитву, ловить тихі фрази...
Скипає, шаленіє у жалю
Від слів простих "тебе люблю..."
...А я - усе продовжую любити!
У світлі, в темряві, у пустоті, у квітах,
Продовжую картатись і кричати -
Нечутно, німо! Для усіх - мовчати.
Й хапати твої очі у мигтінні
Вогнів, шумів, і мови жеботінні,
І животіти настроєм, і пити
Палке очікування сплющеної миті.
Й судома сполохом майне у скронях,
І задрижить бажання у долонях,
В словах - молитвах, у словах - прокльонах!
Й чекаю - незворотньо й неминуче -
На доторки, на погляди пекучі,
На схвалення моїх найперших звуків -
Й на теплі, спраглі, рідні твої руки,
І на невміле ще твоє вітання.
На сон - у сні... на втрачене кохання.