на численні прохання назву змінено
- 12.02.15, 00:40
- Ми любимо тебе, Україно!
28 років тому 15 лютого вивели радянські війська з Афганістану. Цій події був присвячений захід у технікумі. На сцені дівчата й хлопці читали вірші, сердечні сповіді матері й сина, а на мультимедійному екрані - кадри війни, і чорний тюльпан, і групи бійців, переважно з автоматами біля бойових машин (а на одній БМП на башті жовтою фарбою напис "Украина", ніби синівський привіт дорогій Батьківщині); і звучать афганські пісні, складені тоді, в ті воєнні часи. Пісні російською мовою в середовищі нинішніх українців. Слова пісень проникливі й не радянсько ура-патріотичні, а відверті у своїй простій, душевній ліричності.
Дівчина, зовсім юненька, серед глядачів у залі затято нервово і тупо, а то якось трохи несамовито бездумно, чи то до самозабуття, чи щоб таким заняттям ухилитися від думок тика пальцями в сенсорний екран свого телефону. Це окремих дратує, бо ніби байдужа ще й мобільником очі засліплює декому відблисками променів сонця, що заглядає у вікно. Та незабаром дратівники міняться на спантеличення, бо та раптом заплакала, сльози часто стікають по щоках. Вона так само часто намагається їх витерти рукавами светра. ЇЇ подруга схилилася до неї й почала заспокоювати, гладити по плечу, по русому волоссю. А юнка показала їй у телефоні якесь фото, і в подруги теж змокли вії. Русява дівчина трохи заспокоїлася, коли подруга у співчутті аж геть схилила голову на її плече. Однак чисті крупні сльози ще котилися і дівчина знову витирала лице синім рукавом.
- Чого плакала, Олю? – спитали.
- Мій батько загинув під Дебальцевим… 2 роки вже… 18 лютого