Профиль

graphoman

graphoman

Украина, Полтава

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Ты меня обними

Прошло почти 9 лет, а до сих пор напряжённая рифма беспокоит: то ли "божбы", то ли "клятьбы", т.е. клятвенности, то ли... Какая же подходящая, Бог её знает...

Ты меня обними

Своей сильной рукой,

Нежным словом сними

Мою боль, успокой.

 

На заре разбуди

Поцелуем любви,

Ласки ты не жалей

И с собой позови.

 

Дальше тронемся в путь

Нашей жизни - судьбы

Только ты не забудь

Верность мне средь клятьбы.

 

И тогда не найдёшь

Лучшей в мире, чем я.

Что ж меня предаёшь,

Половинка моя?

                                 

 http://h.ua/story/123456/#ixzz4hFwzT05L

Три

Среди ночи очнулся от яркой полной Луны. Возле неё, к югу, светила одна, такая же яркая, безымянная звезда. На циферблате ровно час ночи… И вспомнилось написанное в 2008 году стихотворение. Оно также возникло после полнолуния с тремя звёздами. Посмотрел тогда на часы – ровно три часа. Какое совпадение! А ночь загадочным шептанием прекрасна!.. (Жаль, фото нет)

 Три

Три звезды и месяц

(Ровно три часа).

Кто же их повесил

В тёмных небесах?

 

И не спится бесу

В эти три часа,

Бродит он по весям,

Где взойдёт роса.

 

В тридевятых царствах

Ткутся чудеса,

А над ними ясная

Звездная краса.

                   2008

Гірке полювання

 «Мисливські пригоди». Ця книжечка випадком потрапила до мене. У ній невеликі за обсягом твори заслуженого мисливця Івана Кривозуба із Сумщини (на жаль, він пішов від нас) --  оповідання про різноманітні пригоди на полюванні, смішні й журливі історії, захоплення честю, сміливістю і вправністю мисливців, величезна любов і повага до рідної природи. Тут мисливець не тільки бере від матінки-природи, а й саджає дерева, прорубує ополонки, аби риба не задихнулася під льодом, протистоїть браконьєрству,  розкопує замулене річище тощо. Книга завершується  закликом берегти природу і побажанням усім нам здоров’я та благополуччя.

Серед  чотирьох десятків оповідок, виокремлюється гіркотою тільки  одна. Проста, невигадлива людська доля.

Гірке полювання

Ця історія трапилася в роки Великої Вітчизняної війни. У той час малі й старі залишилися під німцями. Це було нелегке життя. Німці забирали все, але й трохи регулювали свої дії. Так, наприклад, два кабани забирали, а третій  кололи на трьох (мабуть, автор має на увазі трьох господарів). Можна було і щось тихенько приховати, якби тільки наші поліцаї не помітили. Чомусь наші поліцаї були жорстокішими, ніж німці. Німці страшно ненавиділи, коли щось вкрадеш, за це вішали. Всі дуже боялися попастися.

Під Курською дугою ворог був розгромлений і нас звільнили, але війна ще йшла, і не видно було їй кінця. Дуже жорстоко виконувався лозунг «Все для фронту, все для перемоги! Все для розгрому ворога!» Це був жах Фінагенти лазили по всіх закутках і відбирали все, що було у людей. У них був план зібрати 500 літрів молока, 40 кг м”яса, 500 штук яєць, 10 кг бринзи з кожного двору. Але люди все терпіли, бо дуже хотіли, щоб перемога була якнайшвидше. 

Ми тоді ще малими були, але збирали гвинтівки й патрони і йшли на полювання. Багато наших хлопчиків і навіть сімей підірвалися на мінах. Одного разу вполювали лисицю, а вона виявилася хворою на коросту, і все це перейшло на людей.. Ліків ніяких не було, і ми збирали траву чемерицю й лікувалися нею. Після цих пекучих процедур люди бігли до ставка, залазили у воду і сиділи по декілька годин, а потім ішли на роботу.

Був випадок, коли старий дід Кахно помазався маззю, що мазали коней. Він так кричав і плакав, що його онуки Микола й Олексій думали, що їх дід здурів.

Настав 1944 рік. Нас, підлітків, забирали в армію. Хто за станом здоров”я не проходив, то забирали у ФЗО, і опустіли колгоспи.  Деякі хлопці не витримували тяжкої роботи на шахтах і тікали додому, їх судили. За два буряки або десять колосків, які могла взяти жінка з поля давали до п’яти  років. Але люди терпіли і ждали перемоги.

Прийшов 1945 рік. Це дійсно було свято «зі сльозами на очах», до села стали повертатися солдати, інваліди. Не маючи ні від кого допомоги, не захищені, вони часто починали пити, щоб загасити свій біль. У 1946 році була страшенна засуха і, як результат ,  --  голод. Від людей знову вимагали патріотизму у відбудові держави. З села нікуди не можна було виїхати, тому що не видавали паспортів. Це був страшний період.  Хліба не було зовсім. У цей час з Німеччини поверталися наші дівчата. Мати однієї такої дівчини, брудна і в корості, хотіла обняти свою дочку, але та її відштовхнула, бо була вона гарно і чисто вдягнена. Трудно їм було в неволі на чужині, але нам тут було не легше.                                                                                                                                                                                                                             І як воно сталося, що переможці гірше живуть ніж переможені?

Іван Кривозуб

 http://h.ua/story/336853/#ixzz4h3I6k22N

Дзвіночок глобальної кризи

Давно колись престаріла бабуся повідала легенду-переказ, що за воду платитимуть гроші, далі – будь-які гроші, а ще далі - деякі платитимуть душею. Хочеш пити, продай душу за печать на лоба, тобто стань слугою зла. Таке не забулося. І в 2009 році у зв’язку з загостренням «хохлосрачу», тобто зіткнення національних українських інтересів з російськими імперсько-шовіністичними провокаціями, уявилося, що вода – це духовність, яку хотять знищити у нас в Україні. Тому й виникла ця тривожна зарисовка  «Джерела…». Однак вода сьогодні - не тільки духовність (як гадав), але й тіло духовності – фізіологія як функція живого.



«Джерела вод життя" (Апокаліпсис)          

Води, води хочеться. Боже, як душі пити хочеться! Я ходжу по Україні з простою кружкою, як жебрак.

Одеса. Там вода хлорована, як завжди.

Простую, жагою гнаний, на схід України, простягаю кружку. Вода перетворюється на камінь – довгу брилу від півночі до півдня сходу.

Столиця. Але із Києва витікають два великих струмені  на схід і на захід. Течуть  наче й не високо у повітрі (та не дістати) і губляться над землею. І вашим, і нашим.

Іду до Львова. Там вода. Струмінь тече у Європу і там губиться, як і київські в Україні. Я підстрибував до високого струменя. Не дістав. Якась крапля впала на дно кружки та й усохла.

Я ходжу по Батьківщині.

Повертаю ноги до Криму. Але там кажуть: «Ми й самі води не маємо і п'ємо з Росії».

Як пити хочеться!

У центрі України, бачу, сидить великий Диявол. Перед ним джерело чистої, прозорої , пахучої зоров'ям води. «Джерело вод життя», яку підступно захопила Звірина.

Диявол сміється, передбачаючи безвихідь прибульця. Ми знаємо одне одного ще з легенди «Про Воду, Печать і Диявола».

Між нами фонтанує джерело, а Диявол сміється. Зна Гад, що я у спразі прийду до цього витоку.

Як пахне свіжою, іскристою водою!

Білі зуби Хама наче відбілені. Сам у здоров'ї і наче каже: «Ну, що? Моя печать на лоба   -- і напувайся».

Я плачу. Моя душа вмирає.

Знічев*я оглянувся я наче шукаючи допомоги:

-- Христосе!

Але позаду суцільна темінь. Обертаюся вперед. Лице у Диявола зле. Очі люті.

Я наче підріс. І ми стоїмо один проти одного вічно (2009)
(Читать полностью: http://h.ua/story/192943/#ixzz4d1JFpV6z)

 По суті «Джерела…» (де течії були вгорі, а не на землі) були навіяні сном…, хоча тоді ще не сприймалося серйозно, що настане російська анексоокупантська агресія. Ну, та з окупантами вчиняй, як з окупантами. Тут інше: цими днями виникає проблема дефіциту чистої питної води у країнах. Ця проблема лишень уявляється смогиком-туманцем глобальної кризи на планеті. І тільки зараз пригадалося  з того переказу ключове слово… А гадалося, як це води мало?! А опріснювати?! А айсбергувати до країн тощо? Але основне слово було «…ЗГІРКНЕ» (передбачення хімічної атаки й повсюдного зараження?). Отже, люди з часом тяжко переживатимуть брак питної води... Однак хай це залишиться переказом, казкою!..


18 лютого

28 років тому 15 лютого вивели радянські війська з Афганістану. Цій події був присвячений захід у технікумі. На сцені дівчата й хлопці читали вірші, сердечні сповіді матері й сина, а на мультимедійному екрані - кадри війни, і чорний тюльпан, і групи бійців, переважно з автоматами біля бойових машин (а на одній БМП на башті жовтою фарбою напис "Украина", ніби синівський привіт дорогій Батьківщині); і звучать афганські пісні, складені тоді, в ті воєнні часи. Пісні російською мовою в середовищі нинішніх українців. Слова пісень проникливі й не радянсько ура-патріотичні, а відверті у своїй простій, душевній ліричності.

Дівчина, зовсім юненька, серед глядачів у залі затято нервово і тупо, а то якось трохи несамовито бездумно, чи то до самозабуття, чи щоб таким заняттям ухилитися від думок тика пальцями в сенсорний екран свого телефону.  Це окремих дратує, бо ніби байдужа ще й мобільником очі засліплює декому  відблисками променів сонця, що заглядає у вікно. Та незабаром  дратівники міняться на спантеличення, бо та раптом заплакала, сльози часто стікають по щоках.  Вона так само часто намагається їх витерти рукавами светра. ЇЇ подруга схилилася до неї й почала заспокоювати, гладити по плечу, по русому волоссю. А юнка показала їй у телефоні якесь фото, і в подруги теж змокли вії.  Русява дівчина трохи заспокоїлася, коли подруга у співчутті аж геть схилила голову на її плече. Однак чисті крупні сльози ще котилися і дівчина знову витирала лице синім рукавом.

-          Чого плакала, Олю? – спитали.

-          Мій батько загинув під Дебальцевим… 2 роки вже… 18 лютого

В Украине интервент

(Интервент - иностранный захватчик, тот, кто вторгается на суверенную территорию, вид агрессора)

Войной не лечат нравственность народа. Любовь не прививают автоматом. Бандитская среди людей порода Не дарит радости отбросами и матом. А Украина – мать страдает на востоке, Её детей уничтожают «градом». Трёхцветным мором реет на флагштоке И вне закона федеральным гадом

Голгофа в Україні

Ти хотів Путіна?   -- На!  А далі війна  І  думка снує одна: - Чия, «малоросе», вина, Що знову з сумного вікна Вигляда матерів сивина? І знову рожденний Христоc Несе у надмуках хреста: То Бога жене «новорос», І крапає кров на Вкраїну свята.




К тем, кто войной планирует дружелюбие к себе

(хрупкий месседж украинца)

Вот вы оскорбляете Украину всяко: и неуважением ("недогосударство"), и дэзой (вроде киселёвщины), и поносящими анекдотами (от газпромовских и пр.), и ядерным шантажом (по-жириновски), и экзальтированной ненавистью (от политдиверсантов), и науськиванием люмпена (как псов в "ату!"), и интервенцией (крымодонбасское тщеславное бессмыслие).
А кому вы нужны будете в этом меняющемся мире? Кому, кроме истока? Кто вас поймет и приветит как русских? К кому вам прислониться в славянском и в целом мире? 
Но, увы, к кому я обращаюсь? К тем, кто войной планирует дружелюбие к себе?

sms 17 Дарма ти плакала, Варко.

Варя  зачиталася подвигами піонерів...  Потім увімкнула праску. «Піонерський галстук має три кінці – в знак непорушного зв*язку трьох поколінь: комуністів, комсомольців і піонерів," - звучало у свідомості, коли розгладжувала  ацетатний шовк. "Він – частка червоного революційного прапора… Червоний галстук на ваших грудях,-- говорив товариш Каганович на І-ому Всесоюзному піонерському зльоті, -- просякнутий кров*ю сотень і тисяч борців.  …Носіть же з честю цей червоний галстук, міцно тримайте в руках червоний прапор комунізму».
Варя дуже шанувала ідею революції та червоні символи. Але зараз, зачитавшись, дівчинка таки запізнювалася до школи на уроки в другу зміну. І тут, зараза, як на зло, відірвався собака: ошийник перетерся. А батьки на роботі...  З мукою сумління, але й не довго думаючи, Варя рішуче зняла свій піонерський галстук і прив*язала ним до цепу неслухняного Рябка, аби той не наробив шкоди. Хтось побачив собаку- піонера й догідливо та натхненно доніс у школу. Не діти, а дорослі мучилися, що робити і чи карати дівчисько. Учителі й піонервожата в школі бідкалися й обурювалися вчинком шестикласниці. А ми, юні піонери, мабуть, учинили б, як і вона в такій буденній, ницій ситуації. І це при тому, що добре знали інші, вагомі, завітні подвиги піонерів на війні, або як "дивний" Павка Морозов, чи як піонер, побачивши пошкоджену рейку, зняв червоний свій галстук і вимахував ним машиністу поїзда, що наближався...
Дорослі пожурилися, пожурилися, дорікнули малій. Серйозних оргвисновків наче й не робили, та й як же ховатися з цим... Ну й добре. Добре, що Сталіна вже не було. А інакше б, мать його в тата!, нагадали б, що «в борні довголітній і Ленін  і Сталін творили Вітчизну для нас», а не вчили собак прив*язувати галстуками, щоб вони ставали піонерами, комсомольцями чи  комуністами. Отже, дарма ти плакала,Варко.                                                                             Зупинився поїзд отроцтва навіки у моїй пам*яті.

sms 16 На дорозі

Кажуть, морози, морози... Та я в Сургуті за тихої погоди в 30-градусний мороз без шапки ходив. Але ось нульова погода Причорномор*я з мрячкою та вітром восени і проникаючою поземкою взимку вивітрює миттю тепло й пробирає до нестримного дрожу. Це через вологу від моря. І  здається тоді, що їдко-пронизуючого холоду краще не знати. А потім, коли мороз за п*ятнадцять, то незасніжена земля  стає кісткою й, ще бува, тріскається.
Такою порою кермував "Москвича" замріяний чоловік. Він тільки ось провідав свого знайомого і тільки-но проїхав якихось півтора кілометра, як з останнього лівого "глухого" провулку села вискочила ГАЗон-вантажівка насеред дороги. Шофер-лихач різко вдарив по гальмах, але через раптовість ситуації й обмеженість для маневру водій "москвича" різко спрямував легковик управо з дороги, уникаючи зіткнення. Машина , пропрасувавши насип і перескочивши з ударом канаву (прокопана для газифікації), влетіла далі в купу піску, яка була якраз перед двома тополями. Це врятувало і життя людини, і машину від розтрощення
Молодий шофер швидко розвернув бортову машину для втечі головною дорогою, але він якусь мить ще дивився у бокове дзеркало заднього виду. Коли побачив, що неушкоджений чоловік вилізає з легковика і дивиться йому вслід, то натиснув на газ і миттю, як і не було, умчав геть на шаленій швидкості.
Чоловік перевірив двигун. Автівка наче ціла, тільки піску набилося. Ледве виїхав з незручного місця і продовжив свою путь. Одначе під кузовом, наче барабаном, щось гуркотіло. Зупинився, почистив пружини переднього моста і весь передок знизу від піску. Все нормально. Але, як тільки зростає швидкість за 30 кілометрів на годину, гуркіт посилюється.
Проїхав с.Монаші повернув на іншу трасу. Додому у с.Козаче ще з півтора десятка кілометрів. Ось уже видно попереду із зупинкою Хрест (так люди називають роздоріжжя). Чоловік не витримав надгучного гуркоту. зупинився, заглянув ще раз уважніше під низ і побачив проблему з карданом. Та тут на хвилину роботи. Він  виставив аварійний знак, піддомкратив машину справа, підстелив два килимки, узяв молоток, ключі, монтировку і, поспішаючи, поліз лагодити.
Поривчастий вітер, що посилювався, погойдував авто, опора домкрата все більше вгрузала в погано промерзлу землю на узбіччі. Ще один різкий порив вітру, і домкрат остаточно вгруз і нахилився, вже не тримаючи на собі вагу. Руку водія тим часом затисло. Спершу здавалося це якоюсь дурничкою, недоречністю.
Мороз міцнішав. Проїхав рейсовий автобус. Люди бачили, що під кузовом вимахують ноги. "Ремонтує, значить". Через годину, вже сутеніло, проїхав легковик. Не зупинився. Бачив аварійний знак, значить все за правилом. "Ремонтує. Справиться сам".
Взимку швидко темніє. На порожньо голій дорозі тихо. Он тільки заєць перебіг її і сховався скраю у залишках незрізаного комбайном кукурудзяного бадилля.
Холод уже майже не відчувався тілом. У мізку наостанок проносилися непережиті образи, картини. Останнє, що зявилося в образних думках - це діти на Чукотці. Вони, по-літньому одягнені, не зважали на сніг, мов не відчували його, і веселилися. "Діти, кругом діти", - наче прошептав він, усміхнувся втішено разом з ними і завмер.
Вранці перший автомобіліст, що трапився, витягнув на кістку замерзле тіло.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая