«Свой среди чужих, чужой среди своих» — режиссёр Никита Михалков, первый фильм Михалкова как режиссера снятый в 1974 году по повести Э. Я. Володарского и Н. С. Михалкова «Красное золото».



В ролях: Юрий Богатырев, Анатолий Солоницин, Сергей Шакуров, Александр Пороховщиков, Николай Пастухов, Александр Кайдановский, Никита Михалков, Николай Засухин, Александр Калягин, Константин Райкин и другие.



Маленький губернский городок на юге России, 20-е годы. Кончилась гражданская война, но до полной победы большевиков еще далеко. В округе активно действуют бандиты, и пятеро друзей, бывших красных бойцов, вступают с ними в смертельную схватку. А пропавший золотой груз ставит под угрозу и саму их дружбу. Подозрение в предательстве и смертельная опасность - не слишком ли много для одного человека?



Замечательный фильм, замечательные актеры. Фильм можно смотреть сколь угодно раз. А музыка Эдуарда Артемьева - это просто шедевр.



И есть в фильме одна сцена, в самом начале, - трогает до глубины души. Это когда все они лежат на коком-то сеновале. Еще ничего не понятно. Еще не знаешь, о чем будет фильм, но там ТАКОЕ светлое настроение!!! И такое счастье!!! всех пронизывает. Такая радость. Такая сила. И счастье дружбы. Как после тяжелой-тяжелой работы. Которая уже в прошлом.

«Москва слезам не верит» — советский художественный фильм, режиссер - Владимир Меньшов, картина вышла на экраны страны в 1980 году.



Москва пятидесятых годов. В общежитии живут три подруги. Их судьбы складываются именно так, как предполагает характер каждой из девушек. Антонина вышла замуж, растит детей, любит мужа. Людмиле Москва представляется лотереей, в которой она должна выиграть свое особенное счастье. Катерина одна растила дочь, закончила институт, работала и стала директором крупного предприятия. Но пришла любовь к такому же сильному человеку, как она сама. И, оказалось, что спасти любовь от собственных ошибок трудно и почти невозможно.



Главная премия на МКФ в Португалии, 1980; Премия "Оскар" за лучший иностранный фильм, 1981; Приз "Сен-Мишель" за лучшее исполнение женской роли (актриса Вера Алентова) на МКФ в Брюсселе,1981



Критики называют это кино своего рода киноповестью о Москве, москвичах, об их становлении. В фильм прекрасно вплетается канвой и замечательная песня ,в своё время ставшая символом самой Москвы и крепко ассоциировавшаяся именно с этим городом это песня «Песня Александры» (С. НИКИТИН — Ю. ВИЗБОР, исполняют С. и Т. НИКИТИНЫ). Песня как раз подчёркивает становление современной Москвы, Советского периода. Новой Москвы которая кардинально меняет жизни людей, которые туда попадают. Не зря и дано название фильму. Эту фразу произносит героиня Муравьёвой когда Катя убивается, что потеряла своего Гошу. Это перефразировка известной фразы: слезами горю не поможешь. Смысл тот же, убиваться не стоит надо действовать. Причем чем раньше тем больше шансов на успех.



Надо так же заметить, что «Оскар» фильм получил вовсе не зря. Американцы увидели там свою любимую тематику историю о self-made woman! Из грязи в князи. Но здесь ещё и задействована тонкая морально-наставительная нотка: вот типа какой надо быть мегаженщиной. Сцепив зубы и потуже завязав пояс ринуться для достижения своей цели (у Кати это было поступить в институт) меньше спать, больше зарабатывать (так как появилась дочка). А не надеяться на случай или богатого дядю в Америке или тому подобное. В общем - всяк сам кузнец своего счастья.

Броненосец «Потёмкин» — немой художественный фильм, снял картину режиссер Сергей Эйзенштейн на киностудии «Мосфильм» в 1925 году.



Сценарий, по которому снимался фильм, основан на реальных событиях, произошедших в июне 1905 года, когда на броненосце «Потёмкин» команда подняла восстание и захватила корабль.



Фильм снят к 20-летию первой русской революции (1905 года). Премьера состоялась в Москве 5 декабря 1925 года в 1-м Госкинотеатре (ныне — кинотеатр «Художественный») под музыкальное сопровождение Э. Майзеля.



Броненосец «Потёмкин» — лучший фильм по признанию Американской Киноакадемии (1926). Признан «одним из лучших» — в 1954 году. Признан первым в числе 12-ти лучших фильмов всех времён и народов по результатам международного опроса критиков в Брюсселе в 1958 году (110 голосов из 117). Первый среди ста лучших фильмов по опросу киноведов мира (1978).



У фильма есть интересная и выдающаяся черта: он не воспринимается как художественный фильм. Конечно, внешность людей меняется, и сейчас уже нет таких типов лиц, которые в эпоху нэпа можно было увидеть на каждом шагу. Дело в самих актерах, которые играют так, будто неореализм проник в советский кинематограф еще в 25 году. Ярость, возмущение, страх, боль — всё отражено, ничего не упущено, потому что всё это было естественно. Дело также в масштабности съемок и тонком, наблюдательном взгляде режиссера, его умной рассчетливости. Фильм балансирует на очень тонкой грани кинохроники и игрового кино. Впрочем, "Броненосец "Потемкин" уже сам как бы является документом, характернейшим знаком молодого советского кино и предметом культа кино современного. По замыслу, по идее — это, конечно, лубок, идеологическая агитка. Зато агитка, сделанная гениально, то есть воспринимаемая как прямое историческое свидетельство, тем более сейчас, 80 лет спустя. Когда смотришь фильм, задуматься о существовании альтернативных взглядов на восстание матросов 1905 года попросту нет возможности, Эйзенштейн не дает такого шанса, плотно забивая кадр захватывающими деталями и нанизывая кадры один на другой, как шашлык, и кинотрапеза пролетает в один момент, 75 минут превращаются в 7,5 минут.

Цього року традиційний український кінофестиваль “Відкрита ніч” збігся у часі з Днем Конституції. Причому кіномитці стверджують, що такий збіг зовсім не випадковий і спільного між основним законом і кінофестивалем існує багато. Почали з однакового віку: і Конституції, і фестивалю цього року виповнилося 12.

– Конституція приймалася вночі, це була так звана конституційна ніч, а у нас традиційно відбувається кіноніч. І українське кіно, і українська Конституція об’єктивно існують, але всіма ігноруються. Останнім часом вони викликають неадекватну і дуже загострену реакцію всього нашого інформаційного простору: один справжній психоз стався, коли примусили дублювати фільми українською мовою, інший відбувається навколо Конституції. І основне – ані без української Конституції, ані без українського кіно Україна просто не може існувати, – перераховували спільні риси брати Капранови на відкритті фестивалю.

Без політики у нас не відбувається жодний культурний захід, тож не дивно, що “Відкрита ніч” не стала виключенням. Отже на оглядовий майданчик гори Уздихальниця поряд із замком Ричарда, що на Андріївському узвозі, у ніч з 28 на 29 червня завітали не тільки заслужені кіномтиці, критики і студенти-початківці, а й політики-кіномани. Одним з перших прийшов на фестиваль В’ячеслав Кириленко з дружиною. До речі, це вже не перший візит нардепа на “Відкриту ніч”. Два роки тому він всю ніч поспіль дивився українське кіно тут же на узвозі.

– Трансляція в прямому ефірі надала фестивалю більшого розголосу. І молоді люди, які роблять перші кроки в кіно демонструють своє мистецтво на всю країну. Наші кінематографісти найкращі в світі, - з впевненістю заявив Кириленко.

Любов нардепа до кіно не закінчується на патетичних висловлюваннях, як це зазвичай буває у політиків. Він був одним з ініціаторів постанови про обов’язкове дублювання фільмів українською мовою. А зараз у Верховній Раді зареєстрований законопроект Кириленка щодо створення сприятливих умов для розвитку національної кінематографії.

– Грошей на кіно буде значно більше, – характеризує позитивні наслідки в разі прийняття свого законопроекту Кириленко. - І використання цих грошей під час кіновиробництва буде набагато простіше. В країні є гроші і є кінематографісти, значить щось не працює в державному механізмі. І це треба терміново полагодити.

Міністр культури Василь Вовкун, як кажуть, з’явився прямо з корабля на бал.

– Я приїхав з Київської області, ми відкривали перший міжнародний еко-фестиваль  “Трипільське коло” і вже сюди я трошки спізнився, - вибачався міністр і додав. – “Відкрита ніч” проходить в 12-й раз. Таке символічне число. Я б хотів побажати членам журі відкрити 12 чудесних несподіваних імен, які б завтра на кращих кінофестивалях представляли Україну.

Розпочався фестиваль студентським ігровим фільмом “Гідний до служби!” Артема Антонченка, який взявся за висвітлення нелегкої юнацької справи – як “косити” від армійської служби. Андрія надихнув власний досвід проходження військомату.

 – Військомат проходили всі хлопці. Ніхто не оминув цієї зарази, – сміється Артем. – “Косити” не так просто, як здається, але можна.

До речі студентські ігрові фільми цього разу виявилися наймасовішими – 10 річок з 27, представлених на фестивалі. “Відкрита ніч” – це гарний старт для студентів-кіношників, це єдиний екран, де вони можуть показати свої роботи, до того ж на всю країну.

Помітно виділилися вночі студентські неігрові фільми “Пророк” і “Гастролі”. “Пророк” Максима Черниша – це історія життя відомого пітерського бітломана Миколи Васіна, який намагається збудувати храм любові і музики Джона Леннона, де кожну годину гратиме “All you need is love”. Головний герой далекий від радостей і хвилювань звичайної людини, все його життя – це “Beatles”. Інша трагікомічна історія життя знайшла своє втілення у стрічці “Гастролі” Сергія Веклича. Жінка, яка мріяла бути актрисою і провалилася на іспитах в естрадне училище, стає продавщицею в електричках і знаходить свого глядача серед пасажирів.

Масштабністю учасників цього року виділявся і так званий кампус талантів “Мініаніма”, організований за підтримки дитячої студії анімаційних фільмів "Червоний собака".  В ньому брали участь молоді кінематографісти, чиї сценарії перемогли у попередньому конкурсі, тож вони отримали можливість протягом місяця зняти і змонтувати свій короткометражний фільм.

Організатори фестивалю зазначили, що стрічок подають дуже багато (цього року – 100) і однієї ночі не вистачить, щоб всі їх продивитися, тож “довелося відмовляти хорошим режисерам і хорошим фільмам”.

УНІАН поцікавився в арт-директора “Відкритої ночі” Михайла Іллєнка, чи не планується в майбутньому змінити формат фестивалю.

– Форма нашого фестивалю вже досить стабілізувалася, – розповідає Іллєнко. – Ну хто буде тиждень поспіль ходити вночі і дивитися? Це такий більше романтичний імпульс, ніж реалістичний. Щоправда, ці червневі ночі найкоротші протягом року. Є довгі ночі, але тоді дуже холодно.

Вже третій рік поспіль “Відкрита ніч” транслювалася в прямому ефірі Першого національного. За підсумками інтерактивного голосування через sms-повідомлення приз глядацьких симпатій було присуджено студентському ігровому фільму “Троє у кімнаті” Анастасії Титової. До речі, минулого року дружина режисера-переможця проголосувала за чоловіка 620 разів. Приз коштував трохи дешевше, ніж всі дзвінки. Але так само багато дзвінків прийшло від інших глядачів, отже перемога виявилася цілком справедлива.

“Відкритій ночі” вже 12. Це вік дитини, у якої все ще попереду, але вже є досягнення і перемоги, порою виникають і складності. Майбутніми планами, амбіціями і проблемами “своєї дитини” з УНІАН поділився Михайло Іллєнко.

– Головне, щоб “дитина” росла і в неї з’являлися друзі, – посміхається пан Михайло. – Щоправда, вони і так з’являються. Нас (фестиваль. – Авт.) запрошують у різні міста і не лише України. Уже втретє через Перший національний нас побачила країна. Хотілося б реалізувати таку форму розповсюдження: щоб була машина, яка весь час перебувала на маршруті (приміром, сьогодні Черкаси, Кіровоград, Вінниця, Київ, наступного разу в іншому напрямку) з великою кількістю наших фільмів. Приїхали в село чи у військову частину, полетіли на Тузлу до прикордонників і показуємо українське кіно аби тільки була напруга: хочеш просто неба, хочеш в клубі, будь-де. Нам треба робити фільми, які збиратимуть черги звичайного глядача. Наша задача сьогодні – перехопити глядача, якого вкрали у нас іноземні фільми.

Результати кінофестивалю “Відкрита ніч. Дубль 12”:

Гран-прі - студентський ігровий фільм “Отроцтво” режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Кращий неігровий студентський фільм – “Гастролі” режисера Сергія Веклича

Кращий ігровий студентський фільм – “Як тата і мамо розпрощалися у три раунди” Максима Буйницькі та “Вирвані листки” Мар’яна Бушана.

Краща професійна операторська робота – Володимир Галицький, фільм “Закон”.

Краща студентська операторська робота – Артем Рижиков, фільм “Троє в кімнаті”.

Краща режисура – “Страта” Андрія Марченко та “Як тата і мамо розпрощалися у три раунди” Максима Буйницькі.

Переможці Кампусу талантів “Мініаніма” – “Маланка” Сергія Мельниченка, “Смугастий крокодил” Ольги Семак і “Мрії” Ольги Юрасової.

Приз Оргкомітету - фільм “Сумна пригода” Слави Феофілактова.

Приз за краще акторське виконання Ілля Маловічко, фільм “Вирвані листки”.

Спеціальний приз – фільмам “Закон” Віталія Потруха та “Одне бажання або різдвяна казка” Олександра Бикова.

Анна Ященко

Цього року традиційний український кінофестиваль “Відкрита ніч” збігся у часі з Днем Конституції. Причому кіномитці стверджують, що такий збіг зовсім не випадковий і спільного між основним законом і кінофестивалем існує багато. Почали з однакового віку: і Конституції, і фестивалю цього року виповнилося 12.

– Конституція приймалася вночі, це була так звана конституційна ніч, а у нас традиційно відбувається кіноніч. І українське кіно, і українська Конституція об’єктивно існують, але всіма ігноруються. Останнім часом вони викликають неадекватну і дуже загострену реакцію всього нашого інформаційного простору: один справжній психоз стався, коли примусили дублювати фільми українською мовою, інший відбувається навколо Конституції. І основне – ані без української Конституції, ані без українського кіно Україна просто не може існувати, – перераховували спільні риси брати Капранови на відкритті фестивалю.

Без політики у нас не відбувається жодний культурний захід, тож не дивно, що “Відкрита ніч” не стала виключенням. Отже на оглядовий майданчик гори Уздихальниця поряд із замком Ричарда, що на Андріївському узвозі, у ніч з 28 на 29 червня завітали не тільки заслужені кіномтиці, критики і студенти-початківці, а й політики-кіномани. Одним з перших прийшов на фестиваль В’ячеслав Кириленко з дружиною. До речі, це вже не перший візит нардепа на “Відкриту ніч”. Два роки тому він всю ніч поспіль дивився українське кіно тут же на узвозі.

– Трансляція в прямому ефірі надала фестивалю більшого розголосу. І молоді люди, які роблять перші кроки в кіно демонструють своє мистецтво на всю країну. Наші кінематографісти найкращі в світі, - з впевненістю заявив Кириленко.

Любов нардепа до кіно не закінчується на патетичних висловлюваннях, як це зазвичай буває у політиків. Він був одним з ініціаторів постанови про обов’язкове дублювання фільмів українською мовою. А зараз у Верховній Раді зареєстрований законопроект Кириленка щодо створення сприятливих умов для розвитку національної кінематографії.

– Грошей на кіно буде значно більше, – характеризує позитивні наслідки в разі прийняття свого законопроекту Кириленко. - І використання цих грошей під час кіновиробництва буде набагато простіше. В країні є гроші і є кінематографісти, значить щось не працює в державному механізмі. І це треба терміново полагодити.

Міністр культури Василь Вовкун, як кажуть, з’явився прямо з корабля на бал.

– Я приїхав з Київської області, ми відкривали перший міжнародний еко-фестиваль  “Трипільське коло” і вже сюди я трошки спізнився, - вибачався міністр і додав. – “Відкрита ніч” проходить в 12-й раз. Таке символічне число. Я б хотів побажати членам журі відкрити 12 чудесних несподіваних імен, які б завтра на кращих кінофестивалях представляли Україну.

Розпочався фестиваль студентським ігровим фільмом “Гідний до служби!” Артема Антонченка, який взявся за висвітлення нелегкої юнацької справи – як “косити” від армійської служби. Андрія надихнув власний досвід проходження військомату.

 – Військомат проходили всі хлопці. Ніхто не оминув цієї зарази, – сміється Артем. – “Косити” не так просто, як здається, але можна.

До речі студентські ігрові фільми цього разу виявилися наймасовішими – 10 річок з 27, представлених на фестивалі. “Відкрита ніч” – це гарний старт для студентів-кіношників, це єдиний екран, де вони можуть показати свої роботи, до того ж на всю країну.

Помітно виділилися вночі студентські неігрові фільми “Пророк” і “Гастролі”. “Пророк” Максима Черниша – це історія життя відомого пітерського бітломана Миколи Васіна, який намагається збудувати храм любові і музики Джона Леннона, де кожну годину гратиме “All you need is love”. Головний герой далекий від радостей і хвилювань звичайної людини, все його життя – це “Beatles”. Інша трагікомічна історія життя знайшла своє втілення у стрічці “Гастролі” Сергія Веклича. Жінка, яка мріяла бути актрисою і провалилася на іспитах в естрадне училище, стає продавщицею в електричках і знаходить свого глядача серед пасажирів.

Масштабністю учасників цього року виділявся і так званий кампус талантів “Мініаніма”, організований за підтримки дитячої студії анімаційних фільмів "Червоний собака".  В ньому брали участь молоді кінематографісти, чиї сценарії перемогли у попередньому конкурсі, тож вони отримали можливість протягом місяця зняти і змонтувати свій короткометражний фільм.

Організатори фестивалю зазначили, що стрічок подають дуже багато (цього року – 100) і однієї ночі не вистачить, щоб всі їх продивитися, тож “довелося відмовляти хорошим режисерам і хорошим фільмам”.

УНІАН поцікавився в арт-директора “Відкритої ночі” Михайла Іллєнка, чи не планується в майбутньому змінити формат фестивалю.

– Форма нашого фестивалю вже досить стабілізувалася, – розповідає Іллєнко. – Ну хто буде тиждень поспіль ходити вночі і дивитися? Це такий більше романтичний імпульс, ніж реалістичний. Щоправда, ці червневі ночі найкоротші протягом року. Є довгі ночі, але тоді дуже холодно.

Вже третій рік поспіль “Відкрита ніч” транслювалася в прямому ефірі Першого національного. За підсумками інтерактивного голосування через sms-повідомлення приз глядацьких симпатій було присуджено студентському ігровому фільму “Троє у кімнаті” Анастасії Титової. До речі, минулого року дружина режисера-переможця проголосувала за чоловіка 620 разів. Приз коштував трохи дешевше, ніж всі дзвінки. Але так само багато дзвінків прийшло від інших глядачів, отже перемога виявилася цілком справедлива.

“Відкритій ночі” вже 12. Це вік дитини, у якої все ще попереду, але вже є досягнення і перемоги, порою виникають і складності. Майбутніми планами, амбіціями і проблемами “своєї дитини” з УНІАН поділився Михайло Іллєнко.

– Головне, щоб “дитина” росла і в неї з’являлися друзі, – посміхається пан Михайло. – Щоправда, вони і так з’являються. Нас (фестиваль. – Авт.) запрошують у різні міста і не лише України. Уже втретє через Перший національний нас побачила країна. Хотілося б реалізувати таку форму розповсюдження: щоб була машина, яка весь час перебувала на маршруті (приміром, сьогодні Черкаси, Кіровоград, Вінниця, Київ, наступного разу в іншому напрямку) з великою кількістю наших фільмів. Приїхали в село чи у військову частину, полетіли на Тузлу до прикордонників і показуємо українське кіно аби тільки була напруга: хочеш просто неба, хочеш в клубі, будь-де. Нам треба робити фільми, які збиратимуть черги звичайного глядача. Наша задача сьогодні – перехопити глядача, якого вкрали у нас іноземні фільми.

Результати кінофестивалю “Відкрита ніч. Дубль 12”:

Гран-прі - студентський ігровий фільм “Отроцтво” режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Кращий неігровий студентський фільм – “Гастролі” режисера Сергія Веклича

Кращий ігровий студентський фільм – “Як тата і мамо розпрощалися у три раунди” Максима Буйницькі та “Вирвані листки” Мар’яна Бушана.

Краща професійна операторська робота – Володимир Галицький, фільм “Закон”.

Краща студентська операторська робота – Артем Рижиков, фільм “Троє в кімнаті”.

Краща режисура – “Страта” Андрія Марченко та “Як тата і мамо розпрощалися у три раунди” Максима Буйницькі.

Переможці Кампусу талантів “Мініаніма” – “Маланка” Сергія Мельниченка, “Смугастий крокодил” Ольги Семак і “Мрії” Ольги Юрасової.

Приз Оргкомітету - фільм “Сумна пригода” Слави Феофілактова.

Приз за краще акторське виконання Ілля Маловічко, фільм “Вирвані листки”.

Спеціальний приз – фільмам “Закон” Віталія Потруха та “Одне бажання або різдвяна казка” Олександра Бикова.

Анна Ященко

В Москве на восемьдесят третьем году жизни скончалась народная артистка Советского Союза Нонна Мордюкова. Актриса олицетворяла собой целую эпоху в отечественном кинематографе. Народная любовь пришла к актрисе уже с первого фильма — «Молодой гвардии», в которой она студенткой ВГИКа сыграла Ульяну Громову. Потом были «Родня», «Простая история», «Комиссар», «Русское поле», «Бриллиантовая рука». Всего более 60 ролей. В последний раз актриса появилась на публике на свое 80-летие, в московском Доме кино. И хотя уже тогда Нонна Викторовна чувствовала себя неважно, она почти 3 часа провела на сцене.

http://news.mail.ru/society/1863397

«Русский ковчег» (Russian Ark) — новаторская по форме и классическая по содержанию киноинсталляция, поставленная в 2002 году одним из самых выдающихся режиссеров современности Александром Сокуровым (Alexander Sokurov).



Фильм Сокурова «Русский ковчег» раздвигает привычные границы кино - картина снята в Государственном Эрмитаже одним дублем без остановок. Мы проходим через комнаты, мимо картин, и сквозь двери в нелинейном времени, как мечтательный турист.



Человек — наш современник, неожиданно оказывается в Эрмитаже начала 1700 годов, не имея ни малейшего представления о том, как он туда попал. Осматривая залы, он встречает иностранца, в котором угадывает черты известного французского дипломата и путешественника XIX века. Эти двое путешествуют по времени сквозь 300 лет российской истории, произведения искусства и памятники культуры возвращают их во времена Российской империи. Два человека, странник и наш соотечественник, спорят о взаимосвязи России и Европы и становятся свидетелями многих исторических событий: Петр Первый устраивает разнос генералу, Екатерина Великая руководит репетицией пьесы, за обедом сидит последний император России вместе со своей семьей. Это путешествие — воспоминание о том великолепии далекого прошлого, по которому тоскуют те, кто никогда в нем не жил...



Фильм получил награды:
2008 — Исторический кадр (Тильман Бюттнер) — сообщество кинооператоров;
2004 — Серебряный кондор лучшему зарубежному фильму — награда аргентинской ассоциации кинокритиков; лучший дизайнер — "Ника";
2003 — почетное упоминание — художественный фильм (Тильман Бюттнер) — German Camera Award; лучший актер (Сергей Донцов), лучший оператор, лучший режиссер — международная неделя фантастического кино в Малаге; специальное упоминание — San Francisco Film Critics Circle;
2002 — Visions Award (Александр Сокуров) — МКФ в Торонто.

«Розенкранц и Гильденстерн мертвы» (Rosencrantz & Guildenstern Are Dead) — пост-модернистская фантазия на тему Шекспировского "Гамлета", поставленная в 1990 году Томом Стоппардом (Tom Stoppard) по одноимённой своей же пьесе 1966 года.



Второстепенные персонажи трагедии Уильяма Шекспира - Розенкранц и Гильденстерн, будучи не слишком крепко связанными с сюжетом, проявляют свободу мысли. Когда они замечают, что подброшенная монетка снова и снова выпадает орлом, они высказывают свои предположения и задаются вопросами. По пути им встречается театральная труппа. Директор труппы рассказывает, что может им предложить театр, как представление о жизни. Выбор разнообразен, в том числе и самим поучаствовать в представлении. Король объясняет Розенкранцу и Гильденстерну, зачем он их позвал. Принц встречает друзей неясными размышлениями. Друзья вспоминают про встреченный театр. Гамлет просит директора театра показать пьесу про жизнь самого принца. В конце пьесы Розенкранц и Гильденстерн повешены.



Фильм представляет собой экранизацию пьесы Стоппарда, которая является вольным изложением «Гамлета». Настолько вольным, что главными героями становятся не принц Датский и его рефлексия, а два третьестепенных персонажа – якобы приятелей принца, а в сущности помощники короля с королевой в их антигамлетовских мероприятиях.



Пьесу Стоппарда справедливо называли авангардистской. Впрочем, определений ей давали множество, и не в них суть. Большую часть действия фильма  составляют споры двух словоблудов, которые пытаются выявить какие-то жизненные законы, а в итоге все мироздание рассыпается под их языками в труху. Один (Розенкранц) – человек с признаками хорошо развитого рукоблуда. Он все трогает, щупает, мастерит всяческие поделки из подручных средств, и параллельно делает неадекватные своим действиям выводы. Второй (Гильденстерн) склонен к бесконечным рассуждениям по любому поводу, причем нервен, но последователен в своих силлогизмах, по большей части – совершенно бесплодных.



Ясное дело, при таком «буквальном» следовании шекспировским драматическим линиям, создателю фильма неизбежно пришлось «дописывать» шекспировский первоисточник. Результат – целая серия тончайших по остроумию и бездонных по философской глубине диа- и монологов в исполнении Тима Рота и Гэри Олдмана. Их неподражаемая игра придаёт фильму колорит яркого спектакля в каком-нибудь первоклассном театре абсурда. (тдельное спасибо за постоянные «открытия» Розенкранца, пытливый ум которого дарит зрителю немало весёлых минут.)

«Уловка-22» (Catch-22) — антивоенная комедия абсурда снятая в 1970 году Майком Николсом (Mike Nichols) по одноимённой повести Джозефа Хеллера (Joseph Heller).



1944 год. На островке в Тирренском море расквартирован бомбардировочный полк ВВС США, в котором служат капитан Йоссариан (Алан Аркин), главный «герой» и его сослуживцы. По всем правилам, полк, выполнивший 50 боевых вылетов, должен быть выведен из зоны боевых действий в тыл, на переформирование. Этого не происходит, так как командир полка (Мартин Болсэм), выслуживая очередной чин, решил «налетать» сверх плана еще 50 вылетов, а, кроме этого у него вместе с лейтенантом Милоу (Джон Войт) на передовой свой бизнес, и все штатные парашюты он уже обменял на египетские финики…



Уловка-22, как пытается объяснить Йоссариану доктор капитан Нэйтли, своеобразный маневр, навсегда увязывающий солдата с войной. Можно отстранить человека от полетов, только если он сам об этом заявит и если при этом его признают сумасшедшим. Однако любой, кто обращается с такой просьбой, уже не сумасшедший, а каждый, кто с готовностью продолжает летать, безумец по определению, но отстранить его нельзя — он не сделал заявления.



Впоследствии действие уловки-22 разрастается до фантастических размеров, ее границы размываются и уже неясно, кто и по какому поводу попадает под ее влияние. Лишь первая половина фильма выглядит сатирической антивоенной драмой, а дальше сатира перерастает в подлинный сюрреалистический кошмар, в котором чуть ранее карикатурные полковники и генералы вдруг превращаются в зловещие, раскрашенные мрачнейшими красками фигуры. В фильме события разворачиваются во Вторую мировую, однако по тому, как показана эта героическая война, очевидно становится, что Майк Николс, а еще раньше — автор одноименного романа Джозеф Хеллер в виду имели войну совсем другую. На языке Эзопа в 1970-ом нам рассказали о позорной вьетнамской кампании.

«Хороший, плохой, злой» (итал. Il buono, il brutto, il cattivo, англ. The Good, the Bad and the Ugly) — классический вестерн снятый в 1966 году культовым итальянским кинорежиссёром Серджио Леоне (Sergio Leone). Данный фильм считается лучшим вестерном в истории кинематографа.



В разгар гражданской войны в США таинственный стрелок скитается по просторам Дикого Запада. У него нет ни дома, ни товарищей, пока он не встречает двоих незнакомцев, таких же безжалостных и циничных. По воле судьбы трое мужчин вынуждены объединить свои усилия в поисках украденного золота. Но совместная работа — не самое подходящее занятие для таких отъявленных бандитов, как они. Компаньоны вскоре понимают, что в их дерзком и опасном путешествии по разорённой войной стране самое важное — никому не доверять и держать пистолет наготове, если хочешь остаться в живых.



Лучшая лента Серджо Леоне, развившего и доведшего до совершенства стиль вестерна. В фильме три главных героя, соперничающих из-за сокровища, которое спрятано на кладбище во время гражданской войны между Севером и Югом. Злой убивает, грабит, насилует и прочее. Плохой убивает, если дают деньги. Хороший никого не убивает, зато добывает деньги хитростью и обманом. Они все равны в страсти к наживе. Но только Плохой продается ради денег, поэтому его ожидает смертная участь. А Хороший и Злой — словно две стороны одной медали. Злой — это комический вариант мнимых добродетелей Хорошего.



Главным же героем в мире, воссозданном Леоне, становится авторская ирония по отношению к человеческим страстям и порокам, бренности жизни, суетливым попыткам людей переиграть смерть. Сцены на театре военных действий и на кладбище — лучшие в фильме, поскольку в них наиболее ярко выражена мысль режиссера о рискованном поединке человека с собственной судьбой.



Поклонники Леоне найдут тут все, что сделало его фильмы такими памятными. Другим картина покажется немного длинной, но никто не сможет не отдать должное ее чувству стиля. Эффектные композиции, крупные планы, детали, эпический ритм повествования, чрезвычайно выразительная, запоминающаяся, неотделимая от действия музыка Эннио Морриконе — все это вновь раскрывает различные грани творческой манеры Серджо Леоне. В этом фильме он выходит на новый уровень, создавая вестерн-сагу, эпос о Диком Западе. Режиссеру пытались подражать, воспроизводя лишь внешние приметы стиля, не учитывая, что он является отражением особого миросозерцания и мироощущения. Леоне разрушил прежнюю мифологию вестерна и создал свою — иронически-философскую систему взглядов о тщете человеческих усилий по покорению отчужденного пространства и времени перед лицом неизбежной смерти и неизбывной вечности.