Велике небо! Дай, нарешті, знак,

що ти того скараєш пустодзвона!

Він – єретик! Він думає не так,

як нам усім давно уже відомо.

Він – непосида, джерело ідей.

Він завжди сперечається до хрипу.

Він закликає думати людей,

а не коритись писаному сліпо!

Ну як терпіть такого на землі?

А як він знайде ще собі подібних?

Його ж послухать – скоро королі

на цій землі вже стануть непотрібні!

Він наші позруйновує світи!

Він змінить все накреслене судьбою!

Карай його! Й дозволь допомогти –

в нас є вогонь, дарований тобою.

Під керівництвом прагматичності,

Яка панує в цьому світі,

Залиште трішечки дотичності

До того, що не пояснити,

Що не дає втопитись в побуті,

Переступить через паскудство,

Що відрізняє нас від роботів

Не пишіть листів із осені до літа,

Коли всі шляхи дощі розмили.

Бо зворотні всі дороги вже закриті,

Усі  спогади у вирій відлетіли.

Не шукайте зустрічі з минулим,

Бо воно теперішнім не стане.

Незабудки більш цвісти уже не будуть

Там, де почуття давно зів’яли.

Не кидайте марно слів на вітер,

Що колись були комусь такі жадані.

Та тепер не зможуть серця обігріти,

Бо давно уже вони неактуальні.

Не збирайте давніх мрій уламки,

Бо вони безжально душу зранять,

Не будуйте на руїнах замки,

Просто бережіть своє кохання.

Богине! Феє! Диво! Янголице!

За вами плачуть навіть королі!

Лише для Вас пісні співають птиці

По всіх кутках квітучої землі!

Без Вас мій дух покриється іржею!

Я задля Вас звоюю всі світи!..

Коли ішла по воду Дульсінея,

То не було кому допомогти.

Ще сотні літ, і сотні ще потому,

Допоки сонцю місце в небі є.

Допоки часу невідома втома,

Допоки серце світиться твоє,

Допоки світу держиться основа,

І спокою є місце де-не-де,

Люби моє невимушене слово,

Воно без тебе зовсім пропаде.

У лісі осінню цвіте

І ходить ранок сивий,

У лісі все давно не те,

Інакший запах дива.,

Відлуння тиші розтає,

Легкий серпанок висить,

У лісі все тепер моє,

У жовтобокім лісі.

Зверни мене на добрий люд,

На добрий дім, на пам’ять чисту,

У світі болю і облуд,

Шляхів пекельних і тернистих.

На цій трипроклятій війні,

В годину чорну і буремну,

Воскресни вірою в мені

У те, що я тут недаремно.

Тиха колиска димів,

Світ непорочного дива,

Я би тебе не любив,

Та не любить неможливо.

Думи завмерли дзвінкі,

Солодко спить несказанне,

Хмарні блукають бики,

Чухають небо носами.

Обрій тримає свічу,

Птиця тікає за літом,

Тільки-от я не лечу –

Хто буде осінь любити?