14% громадян України вважають російську своєю рідною мовою. Українську мову вважають рідною більш ніж 75%.

Про це свідчать дані опитування Центру Разумкова, повідомляє 24 канал.

Серед етнічних росіян українську мову вважають рідною 4%.

17% вважають українську і російську в однаковій мірі рідними. 0,7% вважають рідною інші мови.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нардепа змусили говорити державною мовою

На заході країни 93% опитаних вважають рідною українську мову. У Центральній Україні – 84%, на півдні – 42%, на сході – 36%. На Донбасі 27%.

Серед етнічних українців 73% опитаних назвали рідною українську мову, 9% – російську, обидві мови – 18%.

Вибори на Донбасі – неприйнятна річ у умовах, коли там панують сепаратисти. Так вважає 43% опитаних українців. Окрім того, їх запитували й про інші політичні аспекти, які стосуються майбутнього регіону.

Новину повідомляє «Преса України».

Ррезультати опитування публічної думки представила у вівторок в Брюсселі в Центрі дослідження європейської політики директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна.

«Люди хочуть миру, але не за будь-яку ціну. Тільки приблизно 20% населення погоджуються на мир за будь-яку ціну. Більшість готови піти на компроміси, але не на всі компроміси», - зауважила вона.

За словами експерта, в ході опитування запитання стосувалися конкретних компромісів - які з них є прийнятними, а які - ні.

«Найбільш неприйнятним компромісом для людей є проведення місцевих виборів у відповідності до умов сепаратистів - з цим погоджується тільки 10%. З найбільш неприйнятних компромісів є: погодитися на спеціальні політичні та економічні відносини тимчасово непідконтрольних територій з Росією; призначення місцевої міліції, суддів та прокурорів з місцевого населення; повна амністія для всіх учасників дій проти української армії. Також є неприйнятним надання статусу офіційної російській мові та надання цим територіям спеціального статусу», - зазначила Бекешкіна.

Стосовно можливості проведення виборів на Донбасі, згідно з результатами опитування, 43% відповіли, що це «неприйнятно в принципі», 26% таку можливість бачать в разі, якщо ОБСЄ та інші міжнародні організації будуть мати повний контроль за виборчим процесом, 25% - якщо вибори будуть проведені у повній відповідності до українського законодавства, 20% - якщо будуть виведені російські війська та 11% з цим погодяться, якщо Україна поверне контроль над своїм кордоном.

«Ми повинні зрозуміти, що якщо уряд України, хоча я цього не можу уявити, але якщо уряд змусять прийняти мир на умовах Росії - а це російські умови - ці умови не будуть прийнятні для парламенту, тому що їх не підтримує суспільство», - пояснила експерт.

Вона також підкреслила, що жоден з варіантів щодо можливого вирішення ситуації, аби покласти край війні, не отримав схвалення більшості.

«Я думаю, що такою є ситуація для політичних партій, політиків та парламенту. Найбільш популярна відповідь - це «відновлення стану цих територій у відповідності до того, яким він був до війни». Але я не думаю, що це реалістично», - вважає Бекешкіна.

Другим варіантом вона назвала реінтеграцію цих територій шляхом надання особливого статусу, що підтримує тільки 14% населення.

«Непопулярне вирішення - продовження поточної політики - підтримує також 14%, повну ізоляцію - 17% і 25% не мають будь-якої поради. Це опитування чітко відповідає на запитання: чого не повинно бути зроблено? і не дає чіткої відповіді на запитання: що повинно бути зроблено?», - констатувала експерт.

Стосовно того, яким має бути майбутнє тимчасово окупованих територій, більшість опитаних, повідомила Бекешкіна, висловились за те, що «вони мають знову бути частиною Луганської та Донецької областей з такими самими умовами, як до цього».

«Я не думаю, що це реалістично, але половина населення це підтримує, 25% підтримує повернення з більшими повноваженнями. І, що дуже важливо, тільки 3% населення думають, що вони повинні відділитися від України та приєднатися до Росії, тільки 7% думають, що вони повинні відділитися від України і стати незалежними державами - це дуже непопулярно в Україні», - додала експерт.

За її словами, на запитання, що має бути зроблено, щоб відновити мир на Донбасі, перше місце (41%) отримала відповідь «тиснути на Росію, щоб вона залишила Донбас і припинила втручатися в цей конфлікт».

«Може це не дуже реалістично, але, з моєї точки зору, дуже ефективно. Ми думаємо, що це буде найбільш ефективне вирішення, але як це може бути реально - це є проблемою. Друге вирішення (28%), що є з моєї точки зору реалістичним, це відновити нормальне життя на територіях Донбасу, які контролюються урядом. Зараз це частково відбувається, хоча, може, і повільно", - зазначила експерт.

Бекешкіна повідомила, що опитування, яке стосується питань Донбасу, було проведено у грудні, під час якого було опитано 2 тисячі осіб на територіях, контрольованих Україною.

Нагадаємо, за даними опитування Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦВГД) росіяни вважають, що незаконне приєднання Росією Криму пішло на користь як країні, так і самому півострову. Однак фінансувати його з держбюджету не вважають за потрібне.

Видавництво Laurus

Олександр Ірванець належить до першої "пост-радписівської" ґенерації вітчизняних літераторів, тож детально представляти його немає особливого сенсу. Його пам’ятають як одного з творців угруповання "Бу-Ба-Бу" разом із Юрієм Анруховичем і Віктором Небораком, творця мистецьких сенсацій, романіста і драматурга, перекладеного на кількадесят мов світу, колись завсідника телевізійних ток-шоу, де він не барився з віршованими експромтами на злобу дня. Тобто як патріарха.

Водночас, як на патріарха, Ірванець на диво непогано зберігся, й найбільш передбачуваною його рисою – як у житті, так і в творчості – є непередбачуваність.

Свіжий роман, який після 7-річної паузи виходить у видавництві Laurus, безумовно справдить сподівання поціновувачів його таланту. Це вже звичний Ірванцеві жанр альтернативної історії, який він експлуатував у "Рівне/Ровно", цього разу без надмірної фантастики, якщо не вважати фантастикою маніпулювання знайомими історичними подіями й постатями.

Дія шпигунського трилера в головній ролі з полковником СБУ Коцюбою, який будь-що має відвернути загрозу молодій державі від якогось таємничого диверсанта розгортається навесні "альтернативного" 1938 року.

Пропонуємо читачам УП.Культура уривок із цієї книжки.

***

По кукурудзяних і соняшникових навперемішку полях унизу бігла, вигинаючись, наче риба, вузька сірувата тінь, наздоганяючи дирижабль. У гондолі, в кают-компанії зібралися всі: сам канцлер, його дружина Ева Браун, письменник Бертольд Брехт – міністр культури націонал-комуністичної Великонімеччини, а також ад'юнкти, помічники канцлера, і троє стюартів, що походжали з тацями, на яких стояли високі келихи білого мозельвайну.

Олександр Ірванець. Фото: Тетяна Давиденко/sumno.com

– Яка гарна ця країна! – всміхаючись, промовила Ева, стоячи в сріблястій довгій сукні перед великим вигнутим ілюмінатором і вмочаючи вуста у золотисту рідину з дрібними іскрами. – Які охайні поля, як доглянуті посіви, які широкі дороги, які заможні садиби!

– Німецьке село теж розквітає! – Бертольд Брехт у світло-сірому літньому френчі й таких самих сірих галіфе усміхнувся, й собі сягаючи по келиха на таці. Його кротяче обличчя у круглих окулярах розпливлося в трохи силуваній, та все ж симпатичній усмішці. – Великонімеччина готова підкорити всіх, спершу континент, а за тим і увесь світ. Маючи таких друзів і союзників, як Україна, зробити це буде легше, швидше і приємніше. Адже так, геноссе канцлере! –Тельман підвів до нього свою крупне замислене обличчя. Кивнув міністрові й, підійшовши ззаду, поклав правицю на плече дружині. Вона радісно обернулася й обхопила його вільною рукою за плечі, віддано дивлячись очі в очі знизу вгору:

– Так, мій геноссе канцлере!

Тельман ледь наморщив високе чоло. Хотів щось сказати, та замість цього подивився через плече дружини в бічний ілюмінатор.

Ева упіймала його погляд і теж подивилась униз. Там пропливало чергове село, втоплене у піні садів. Запізніла зграя качок, що поверталася з вирію, налякано облітала дирижабль із двох боків. Птахи кумедно відвертали голови від струменів повітря з-під потужних гвинтів.

– Кожен хотів би мати маєток у такому ось раю...

Ева майже притулилася обличчям до армованого скла:

– Так, це було б непогано...

Раптом унизу, але неподалік, метрів за тридцять промайнули три людські постаті, що летіли без жодних літальних апаратів, самі по собі. Попереду – кремезний чоловік у френчі, а за ним – двоє в мундирах, трохи позаду й нижче. Ева скліпнула очима – видиво зникло. Вона повернула обличчя до салону, а там канцлер саме тлумачив Брехтові:

– Що ж тепер поробиш, як тієї ночі наші ножі виявилися довшими. Історія – жінка невмолима. Та й що хотіли насправді будувати ті невдахи: Адольф наш, недоучка, грубас Герінг і хлопчачник-Рем? Національний соціалізм! Як же це дрібно, недалекоглядно…

– О, дійсно, геноссе канцлере, дійсно! Тільки національний комунізм найбільш пасує німецькому народові для вираження його глибинних, прагерманських ментальних рис! – підтакнув Брехт, ще й кивнув для повної певності головою.

Обкладинка роману "Харків 1938"/Юрій Барабаш

– Ось і українці, брати наші, до яких тепер летимо. Вони також ведуть свій рід від прадавніх цивілізацій: трипільців, оріїв. Два наші народи зберегли прадавню снагу й енергію, успадкували міць від пращурів, аби ще зміцнити її, ту міць, новими звитягами у нових боях!

– Мій любий! – озвалася Ева, хитаючи за ніжку келиха з п'ятирічним світлим мозельвайном. – Отож, ти летиш до України, щоб укласти якусь небувало широку угоду?

– Саме так, кохана! – широко усміхнувся канцлер. – Угоду про дружбу і якнайширшу співпрацю.

Тельман серйозно і значуще подивився на Еву та Бертольда.

– Так! Саме Україна повинна стати нашим близьким і вірним союзником. Комуністична Україна, держава робітників і селян, у них це і в назві зафіксовано, ви розумієте? Робітники і селяни – це ж найбільш потрібні нам люди! Нам, Великонімеччині!

– Дивуюся глибині вашого задуму, геноссе канцлере! – Брехт аж клацнув підборами, демонструючи захоплення.

– Я теж аплодую тобі, любий! – Ева справді плеснула двічі-тричі у долоні. – Воістину, ти – наймудріший стратег посеред сьогоднішнього політикуму... Европи... і цілого світу! – подолавши усю фразу, жінка ще й усміхнулась широкою порцеляновою усмішкою.

Тим часом з капітанського містка спустився капітан у вишуканому темно-синьому кітелі й розшитому золотом кашкеті. Козирнувши, він завмер перед Тельманом. Той запитально повернув до нього своє крупне обличчя. Капітан легенько клацнув підборами:

– Геноссе канцлере! Північний вітер дещо зніс нас, тож прибуття до Харкова затримується десь на годину. Я вже віддав розпорядження радистам повідомити про це українську сторону.

– Природа здатна часом на сюрпризи... – Тельман не хотів нервуватись, та й час спізнення, зрештою, невеликий. Тож він повернувся до Брехта, який саме заїдав келих вина чорним крупним виноградом:

– Друже Бертольде, ви ж також маєте у Харкові зустрічі?

– О, так, геноссе канцлере! – Брехт поквапливо прожував кілька виноградин і запив залишками вина з келиха. – Там ставляться мої твори, і, можливо, нас навіть запросять переглянути котрийсь зі спектаклів.

– А що саме ставлять? – Ева нахилила голову й собі взяла до рук наступного келиха. – Чи не "Матінку Кураж"?

– Ні, фрау Ево. Режисер Лесь Курбас поставив одну з моїх ранніх п'єс. "Mann ist Mann". "Чоловік є чоловік".

– Це та, де розповідається про чудернацького ірландця, вантажника, як то його?.. – закотила очі, намагаючись пригадати, Ева з келихом у руці.

– Ґелі Ґея! – підказав Брехт.

– Це там, де герой продає слона? Ох, я тоді й нареготалась! – Ева зробила ковток вина й хихикнула. – А потім... потім він же стає іншим? Іншим чоловіком, правда ж?

– Дуже дякую за таке глибоке розуміння моєї творчості! – Брехт аж уклонився і ледь не вихлюпнув з келиха вино.

– Я теж пам'ятаю рецензію у "Rote Fane" на цей ваш твір. Ну то буде надзвичайно цікаво побачити, як саме інтерпретували вашу п'єсу українці! – Тельман знову підійшов до Еви й обійняв її за талію. – Ви щось уже знаєте про цей спектакль у Харкові?

– Так, геноссе канцлере. Постановку здійснив їхній видатний режисер Лесь Курбас.

– П'єса про перетворення людської особистості на когось іншого, – це ж і п'єса про перетворення цілого народу, адже ви це хотіли сказати, геноссе Брехт?

– Саме так, геноссе канцлере, мені приємно, що ви демонструєте аж такий високий рівень літературознавчого мислення.

– Тож мені й цікаво... – продовжив Тельман, дещо кривлячись, бо не любив, коли його перебивають, – як же побачить перетворення на іншого український режисер? А в його особі – і весь український народ. Адже у нас, у Великонімеччині, і в Українській Робітничо-Селянській Республіці митці і народ – це єдине, чи не так?

– Погоджуюся з вами, геноссе канцлере. Надзвичайно цікаво буде побачити саме українську інтерпретацію... Українську версію перетворення на іншого.

А внизу далі розлягалося кучеряве і зелене буяння спокійної і сильної у своєму бутті країни. Країни, у якій Тельман вчував уже не зачаєну, а з останніх зусиль потамовану потугу, енергію, здатну вразити і континент, і цілий світ, – а тому цю потугу слід було використати для себе, на свою користь, на користь Великонімеччини.

Місто вже напливало з півночі, виструнчуючись стрімкими високими будинками. Легка хмарність не псувала виду, лише ледь затуманюючи будови й роблячи їх ніжнішими.

Поміж будинків раптом виділилось і стрімко почало підійматися вгору якесь овальне продовгасте тіло сіро-сріблястого кольору.

– Ось і він! – Тельман показав пальцем униз. – Гелікоптер. Гвинтокрил "Україна". Створений їхнім блискучим інженером Сікорським. Новий літальний апарат. Хоча патенти вже розпродані трохи по світу. Американці теж виробляють гелікоптери. Погляньте. Геноссе Бертольде, він наближається. Оця нова ідея у літанні – підійматись угору без розгону, а просто з місця? Чи вона не здається вам доволі глибокою?

Брехт кивнув і теж нахилився, визираючи в продовгастий високий ілюмінатор.

– Гвинтокрил "Україна"? Але ж ми, Великонімеччина – ми ж не дирижабль, мій канцлере?

– Ні, ми – не дирижабль, мій любий Бертольде. Але ми ще прикидаємося дирижаблем. І нас ще сприймають, як дирижабль... Чи принаймні роблять вигляд, ніби сприймають нас великим, неповоротким дирижаблем. А насправді ми... Насправді ми – надзвуковий бомбардувальник.

Тим часом у дверях кают-компанії знову з'явився капітан повітряного судна. Він козирнув канцлерові й сильним голосом попросив, майже наказовим тоном: 
Зараз ідемо на зниження і швартуємося! Прошу вас усіх сісти у крісла і пристебнутися пасками безпеки!

"Гінденбурґ" уповільнив хід і земля почала ближчати в ілюмінаторах.

Видавництво Laurus

Титульне фото на сторінці – Харків, Держпром, 1930-т роки. Фото: retroua.com

Позиція сильного лідера – брати відповідальність на себе. І адекватно реагувати на дії суперника, а не ховатися за формулюваннями.

Трамп продемонстрував себе сильним лідером: Я дав наказ розфігачити аеродром в Сірії у відповідь на застосування газу проти мирного населення.

Реакція слабака? Заява Путіна: дії США – це порушення міжнародних норм. Путіну не вперше давати слабинку: их_там_нет, это_не_мы, а_вы_докажите, они_заблудились.

Але нам важливо інше – яких лідерів має наша країна на четвертому році війни: сильних чи слабких?

За заявами – найсильніший та найкрутіших у світі, за справами – нууууууу... Коротше так: лідери формату "пабалакати"...

Згадайте реакцію наших лідерів на Волноваху та Маріуполь. "Я – Волноваха"? Гарне гасло для соцмереж та акцій пам'яті. Сильний лідер міг вийти на прес-брифінг зі словами: Я дав вказівку розфігачити "Точками У" Донецьку ОДА, хвилину тому будівлі не стало, на сьогодні все.

Та й Гіві з Моторолою мали знищувати наші спецпризначенці: це за Кіборгів, на сьогодні все.

Вбили громадян в центрі Києва: щось у Кремлі здохло, на сьогодні все.

А поки лідери в Києві розповідають про дотримання "мінських", свою силу демонструють прості чоловіки на передовій. Як-то кажуть: ми не стріляємо, але влучаємо.

Ті, хто стріляють, потребують ще дечого від лідерів. Сучасної зброї. Нам її іноді демонструють. На відео. Нова розробка Укроборонпрому! Ого-го!!! Так, "ого-го!!!", але де воно в армії?

Наші лідери-"пабалакати" на четвертому році війні продовжують їздити по світу з проханням: дайте нам летальну зброю. На таких зустрічах "ого-го!!!" про вітчизняну зброю не звучить. Бо якщо в нас "ого-го!!!", то чому ж "сильні та рішучі лідери" клянчать по всьому світу якісь там подачки?

На четвертий рік війни можна було б демонструвати вітчизняну сучасну зброю на передовій. Але ми бачимо дещо інше.

Люди, які для себе замість "модернізації" старих "побєд" та "чайок" купують сучасні мерседеси, ухвалюють рішення, що для армії краще "десять старих відремонтованих танків, ніж один новий та сучасний". Ця формула "10 відремонтованих краще 1 нового" була актуальна для 2014-го. У 2017-му армія мала б відчути масштабне переозброєння. Щоб танки їхали, а не ремонтувалися. Щоб безпілотники були щодня, а не коли волонтери доїдуть. Щоб можна було забути про кулемети "Максими". Щоб в нас був справжній Флот, а не лише "москіти" з президентської Ленкузні. Щоб, щоб, щоб...

А "щоб" усе це сталося, потрібні керівники країни, які не програЮть війну до її початку.

Вибачте за аналогію, але я згадаю футбол. Ви можете бути великою "Барселоною", а ми – маленьким "Динамо". Але в нас Великий Тренер, який переконує, що ми можемо виграти. Тому – 3:0, 4:0, відпочивайте.

Ну і наостанок.

Днями на Радбезі ООН довелося почути: Коли ООН стабільно демонструє неспроможність виконувати свій обов'язок і діяти колективно, настає момент в житті держави, коли ми вимушені діяти самостійно.

Це сказав представник країни, яку поважають у світі. Представник США.

Може вітчизняним лідерам разом з летальною зброєю ще й рішучості в американців позичити?

...Было ветрено и холодно, минус двенадцать по Цельсию. Около полудня я подъехал к массивным свежевыкрашенным воротам и, что есть силы, надавил рукой на тяжелую, скрипучую калитку. Она поддалась – и моему взору предстало место вечного упокоения человеческих душ – их было ровно 511. 511 могил: два ряда по 255 мраморных обелисков разной формы и величины. И одна могила – в центре, в самой глубине почетного погоста, с массивной трехметровой статуей из белого мрамора.

Это было особое кладбище: самое новое и самое маленькое кладбище в мире. Все, нашедшие здесь свой последний приют, умерли в один и тот же день – 11 марта 2014 года. И с тех пор здесь никого не предавали земле, ни одного человека. Рядом с каждой могилой были венки – огромные, роскошные. Но время, дожди, снега и ветер сделали свое дело: на скукоженных и выцветших траурных лентах можно было с трудом прочесть:" От Президента Российской Федерации."

Я подошел к первой могиле. На ней было высечено: "ОЛЕГ ГАЗМАНОВ. 22 июля 1951 года – 11 марта 2014 года. Рожденный в СССР." Он совсем рано ушел от нас. В полном расцвете творческих сил. Олег так мечтал о возрождении СССР! Думал об этом постоянно. И, просыпаясь по утрам в собственном особняке, возведенном на берегу Бездонного озера подмосковного заповедника "Серебряный бор". И будучи за рулем престижной иномарки. И отдыхая летом в своем красивейшем итальянском поместье. И приобретая шикарную недвижимость в СПА-комплексе "Белый берег" в Болгарии. Газманов, безусловно, не задумываясь, обменял бы все эти "тлетворные излишества прогнившего Запада" на право вновь пересесть за руль "Жигулей", носить негнущиеся сандалии фабрики "Скороход" и стоять в многочасовой очереди за "синей птицей", но ... Царство ему небесное, не дождался.

Далее была могила режиссера Станислава Говорухина. То, что я прочитал на черном граните, повергло меня в шок. "СТАНИСЛАВ ГОВОРУХИН. 29 марта 1936 года – 11 марта 2014 года. Россия – это единственная страна в мире, где еще можно тихо насрать в подъезде." Зачем он так? Отчего так жестоко? Ведь мы все знали Станислава Сергеевича как выдающего режиссера-эстета. Во мне вот уже почти пятьдесят лет живут те непередаваемые чувства, которые возникли после просмотра его киноленты "Вертикаль". А "Белый взрыв"? А "Место встречи изменить нельзя"? А "Ворошиловский стрелок"? Как мы могли потерять такого мастера? Как он мог заразиться проказой? Ведь именно ему принадлежит выдающееся документальное произведение о современной России "Так жить нельзя". Получается, что когда очень хочется – то можно? Царство небесное, Станислав Сергеевич...

Следующий памятник был украшен широкополой мраморной шляпой и шестиструнной гитарой: "МИХАИЛ БОЯРСКИЙ. 26 декабря 1949 года – 11 марта 2014 года". И чуть дальше следовала цитата из "Трех мушкетеров": "Это пешки, они ходят только вперед. Это фигуры, они ходят по-разному." Господи, как же быстро система сумела превратить и Михаила Сергеевича, и всех остальных обитателей почетного погоста из фигур в пешки... Из выдающихся личностей – в бездуховные трупы. Осенью 2007 года мы случайно познакомились с Михаилом Боярским на съемочной площадке фильма "Тарас Бульба". Я тогда и предположить не мог, что когда-то мне придется быть на его могиле. Царство небесное, Михаил Сергеич....

По скрипучему снегу я медленно брел от могилы к могиле... Надежда Бабкина, Юрий Башмет, Федор Бондарчук, Элина Быстрицкая, Валерий Гергиев, Борис Грачевский, Иосиф Кобзон, Василий Лановой, Лев Лещенко, Геннадий Хазанов, Валентина Талызина... И т.д. и т.д.

А вот и коллективное захоронение – "Бурановские бабушки". Жаль старушек, в них было столько позитива. Все они - 511 народных и заслуженных - ненавидели мою Украину, мой любимый украинский язык, мои любимые украинские песни, традиции, живопись... Они злорадствовали  над фотоснимками украинских героев, павших в боях за Родину от рук тех убийц, кого прислали на мою мирную землю эти 511... Они называли этих героев "фашистами" и "укропами"...

Отправляясь на это кладбище, я взял с собой два букета из шести гвоздик каждый. Первый букет я возложил на могилу ОЛЕГА ТАБАКОВА, на которой прочитал эпитафию – знакомую цитату от мультяшного кота Матроскина: "Благородство и смелость не от медалей появляются. Это только у народных артистов смелость от медалей возникает". Увы, Олег Павлович, не помогли вам ни медали, ни звания. Трусость и подлость свели вас в могилу. Царство небесное и вечный покой...

Наконец я оказался у огромной мраморной статуи НИКИТЫ МИХАЛКОВА, расположенной в самом центре некрополя и гордо возвышавшейся над всеми остальными могилами. Великий... Великий ли? В памяти неожиданно всплыли воспоминания родного брата Никиты Михалкова – Андрея Кончаловского, который в автобиографической книге очень сочно описал, как их родной батенька-"гимнописец" обучал собственных сыновей технике секса, оправляя за опытом к своим старым проверенным блядям. Какая-то странная в этой "благородной" семье была интеллигентность, мерзкая. Семья Михалковых сотни лет принимала барские подачки и объедки от самых разных "императоров": и от русских царей, и от коммунистических божков, и от олигарха Путина. Принимала и не давилась. И могла угодить всем. И гимн отец его угодливо писал в трех экземплярах, для трех эпох, отрываясь лишь для того, чтобы лизнуть очередного "красного царька" ниже пояса. Сын не так далеко ушел от своего предка. Помните анекдот? "Владимир Владимирович, за что вы так сильно любите Никиту Михалкова? – ЗА ЕГО УСЫ. ОНИ ТАК ПРИЯТНО ЩЕКОЧУТ МНЕ ЗАДНИЦУ!".

Я хорошо помню, как Никита Сергеевич в 80-е годы прошлого века снимал кино о плохих "белых" и хороших "красных". Но после 1991 года приоритеты поменялись. Поменялись местами в его кино и "красные" с "белыми". Мне очень сложно назвать михалковские фильмы гениальными. Своего "Оскара" он получил в 1995-ом, в разгар особого интереса к освободившейся от коммунистических оков России. Если бы это произошло в 1979, в разгар "холодной войны", как это сделал легендарный Владимир Меньшов, то я бы склонил перед ним голову. Или позже. Но в 1995-ом Запад просто подарил Никите Сергеевичу награду. Все его многочисленные попытки повторить "успех" 1995 года были обречены на провал. А больше интересных фильмов я не знаю. "Двенадцать"? Но это всего лишь ремейк американского фильма – плагиат. "Урга – территория любви"? "Сибирский цирюльник"? Хорошее кино, но назвать его гениальным сложно. Почему я пришел к его памятнику с цветами? Да потому что в багаже Никиты Сергеевича все-таки есть один по-настоящему гениальный фильм. Гениальный, потому что его снял выдающийся режиссер Даниил Храбовицкий в 1965 году. Называется он "Перекличка", и Михалков играет в нем одну из главных ролей... Когда я направился к выходу, ко мне приблизился невысокий мужчина в новенькой телогрейке и видавшей виды норковой шапке:

– Здравствуйте. А вы, извините, к кому приходили?

– Добрый день. Ко всем сразу...

– Странно. Со дня погребения, с 11 марта 2014 года, к усопшим никто не приходил. Ни один человек. Вы – первый. Как же паскудно и подло нужно было прожить свою жизнь, чтобы после смерти никому на Земле не было до тебя дела... Уйду я с этого проклятого кладбища. Два года полной тишины. Даже собаки у нас не приживаются и вороны не летают.

– Отчего они умерли?

– Умерли все в один день. Страшная болезнь. В сто раз страшнее СПИДа. И называется она – проказа совести. Не слышали?

– Нет, не слышал... Скажите, когда я подъехал к кладбищу – за оградой рабочие рыли две могилы. Почему за оградой?

Сторож покачал головой:

– Это самоубийцы. Грешницы. Наложили сами на себя руки. Их на кладбище хоронить не положено. Через полчаса привезут... Ну, ладно, пойду погреюсь. До свидания.

– Прощайте!

... Покинув территорию некрополя и подходя к машине, я скосил взгляд на два креста, небрежно брошенных у двух свежевырытых могил. На траурных табличках значились две фамилии: Ани Лорак и Таисия Повалий...

Артур Балаев