Я багато бачила, за майже два роки волонтерства в зону АТО

Я не забуду ті понівечені обличча, які ці виродки, апалчєнци, назвали "фантомасами Дєбальцево", позрізавши шкіру з м'язами. Я не прощу за обстріляний Восточний район Маріуполя. І ще, я не пробачу ту мамашку, яка в дитячий поліклініці лізла без черги до лікаря, "патамушта ана бєжєнка", а на питання лікаря, де тато дитини, відповіла: "астался дома мачіть укропав". Я не пробачу і не забуду полонених, яких катували, а не рятували від "голодування", крапельницями...

Не пробачу відірвані ноги і руки наших бійців, могили наших хлопців. І за те, що багатьох збирали по шматках, а ідинтифікували по ДНК. Я багато бачила, за майже два роки волонтерства в зону АТО. Спалені і потоптані прапори України, тими ж жителями, і за вирізані портрети Тараса Шевченка, з підручників, погрози і образи волонтерів. Це не ненависть, не негатив. Так виглядає непрощення. Моє непрощення. Наше! Всієї України!

Любава Леонова

Український боєць з Луганщини, який загинув 6 березня на Донеччині, був сиротою. Йому було лише 20 років.

Вже вкотре в Україні створено антинародний режим. Український правлячий клас не здатний перебувати навіть у позірній солідарності з українською громадою чи хоча б приховувати власну нелюдську зажерливість довше трьох років.

Цей політичний цикл з дивною послідовністю постійно відтворюється в Україні. Політичний режим вибудовується і відсторонюється від народної підтримки протягом трьох років вже вкотре в сучасній історії України.

Водночас констатація "антинародного режиму" це лише експертна оцінка. І як свідчить знову ж таки сучасна історія, від експертної констатації до загальнонародного протесту має пройти деякий час (місяці, але не роки).

Три експертних консенсуси

З моменту контрреволюційного перевороту в квітні 2016-го року, ми мали різний стан суспільства: розгубленість, депресію, спробу млявих протестів з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності та вже спробу прямого протистояння з владою зараз до річниці піку Революції Гідності.

Відтак і настрої експертів теж змінювалися. За цей час відбулося три потужні синхронізації експертних позицій, які дозволили і суспільству переходити від одного емоційного стану до іншого. Ці синхронізації можна розглядати як експертні консенсуси, що виникали поза мейнстримом владного дискурсу в олігархічних ЗМІ.

Перший експертний консенсус виник протягом першої половини 2016-го року щодо мінського процесу. Влітку 2016-го року експерти почали шукати інші формати діалогу "Захід-Україна-Росія", відмінні від "мінського формату".

Влада продовжувала наполягати, що "альтернативи мінському процесу немає", і це був перший розкол між владою та експертами. Влада обстоювала "мінські домовленості" як елемент українського олігархічного консенсусу, захищаючи його примусом Заходу та загрозою посилення війни з Росією, а експертний консенсус виходив з розуміння громадянської позиції та інтересів всього суспільства України.

Всі експертні інновації та можливі нові підходи до зміни мінського формату були владою проігноровані. Причому влада постійно посилалася на слабкість української позиції та тиск Заходу. Водночас посилювати українську позицію влада не бажала.

Цей експертний консенсус не зміг перерости в громадський консенсус і стимулювати достатньо громадської активності для протесту проти влади. Млявий протест з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності показав, що суспільство ще не вийшло зі стану соціальної депресії та апатії.

Другий експертний консенсус був наслідком першого і приводом до нього стала сумнозвісна стаття Пінчука про необхідність болючих компромісів з Росією. Згодом стало відомо, що та стаття була прямо інспірована з президентської адміністрації і слугувала своєрідним зондуванням владною командою відношення суспільства до можливих компромісів з Росією і здачі національних інтересів України.

З цього приводу відбувся другий експертний консенсус (грудень 2016-го – січень 2017-го), оскільки вихід з мінського глухого кута експерти бачили зовсім не там, де його бачила влада та кинутий нею під народне обурення олігарх Пінчук.

Це був другий розкол між владою та експертами. Влада здійснювала маніпулятивне просування цього елементу олігархічного консенсусу за кордоном, уникаючи фахової експертної та широкої громадянської дискусій. Тобто компроміси та національна зрада готувалися маніпулятивним чином.

Відтак другий розкол був не тільки між олігархічним консенсусом та експертним консенсусом. Це також породило громадський консенсус – громада вирішила діяти, не оглядаючись на владу.

Цьому сприяли зокрема і рішення влади про підняття мінімальної зарплати, специфічні умови чого загнали сотні тисяч приватних підприємців у тінь, змусивши їх відмовитися від офіційної сплати податків. Отже нездатність до відвоювання територіального суверенітету України наклалася на економічну бездарність влади.

Третій експертний консенсус стався щодо блокади громадськими активістами торгівлі України з окупованим Донбасом вже в лютому 2017-го року. Блокада торгівлі з Донбасом після ультиматуму громадянських активістів так званим ДНР-ЛНР почалася в грудні 2016-го року.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом була наслідком того, що громада більше не бачила виходу для України з невизначеної ситуації війни разом з цією владою і пропонованими нею шляхами.

Торгова блокада окупованого Донбасу це початок своєрідного третього Майдану, хоча це відбувається і не в Києві. Ця блокада – не тільки проти Росії та керованих нею сепаратистів так званих ДНР-ЛНР, вона також проти нинішньої української влади, яка знаходиться в Києві.

Влада прямо і безпосередньо сформулювала щодо блокади окупованого Донбасу черговий елемент олігархічного консенсусу. Експертний консенсус склався знову в ситуації розколу з олігархічним консенсусом влади.

Давайте більш детально розглянемо третій консенсус щодо блокади окупованого Донбасу.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом – експертний та громадський консенсуси

Влада довго відмовчувалася щодо цієї блокади. Зокрема Президент України досі не заявив однозначної і зрозумілої позиції з цього приводу, відбуваючись неясним коментарем.

Але торгова блокада так званих ДНР-ЛНР вперше створила ситуацію, яку неможливо довго тягти. По-перше, її затягування не хочуть олігархи, які постійно на цьому втрачають гроші. По-друге, її затягування призводить до подальшої мобілізації антивладних громадських активістів. По-третє, її затягування створює тиск ДНР-ЛНР-Росія-Захід на Україну. По-четверте, парламентські ініціативи про введення військового стану на території окупованого Донбасу та про одностороннє з боку України оголошення цих територій окупованими не залишають владі часу на маневри.

І тут чи не вперше за останній час громада змусила владу зробити вибір між загальнонаціональними інтересами та олігархічними інтересами.

Прем'єр-міністр Володимир Гройсман прямо і безпосередньо став на бік олігархів.

Замість підтримки громадської ініціативи він заявив про те, що Україна не зможе обійтися без вугілля і пригрозив віяловими відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану.

Олігархічно-громадська дилема влади полягає у наступному.

Якщо влада знаходиться на боці громади, то вона має виходити з позиції захисту її довгострокових інтересів та основних цінностей. Основною цінністю українців в ситуації війни є не комфорт, а відвоювання власної економічної незалежності – як від Росії, так і від українських олігархів. Тобто в цій позиції потрібно було б послідовно та невпинно позбавлятися впливу на Україну як економіки окупованої території, так і олігархічного контролю за економікою, звертаючись до громади по підтримку.

Якщо влада знаходиться на боці олігархів, то вона має говорити: 1) про неможливість користуватися ніяким іншим вугіллям, ніж тим яке поставляється з окупованого Донбасу, кришується Урядом та на якому заробляють олігархи; 2) про загрозу віялових відключень в разі відмови від використання вугілля з окупованого Донбасу та про надзвичайний стан; 3) про загрозу для економіки прилеглих районів окупованого Донбасу від торгової блокади.

Тобто війна це завжди ціннісний вибір. Якщо не йдеш на компроміс з цінностями, є шанс перемогти. Якщо пішов на компроміс з цінностями, вже програв, навіть якщо це видно не відразу.

Уряд на позиції громади мав би шукати можливості модернізації всіх електростанцій під вугілля на підконтрольних нам територіях та диверсифікації поставок або взагалі перехід на поставки потрібного вугілля з інших джерел. Окрім того, він би мав закликати українську громаду потерпіти, допоки йде унезалежнення економіки від окупованих територій та від олігархічного контролю за енергоносіями.

Але Уряд став на позицію олігархів і фактично оприлюднив новий елемент олігархічного консенсусу – залишити вплив окупованих територій та Україну.

Подивіться на те, хто проти блокади окупованого Донбасу. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, який по суті шантажує українську громаду відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану в країні. Бізнесмен Тарута, який не може ніяк для себе прийняти примат цінностей політичної та економічної незалежності над економічними інтересами. Газета олігарха Ахметова "Сегодня" веде просто інформаційну війну проти блокади.

В цьому процесі експертний консенсус знову збігся з громадським консенсусом, а олігархічний консенсус знову їм протистоїть. Але цього разу також влада почала діяти силовим чином.

Спроба влади розігнати громадських активістів учасників блокади силовим чином це лише початок.

Влада на цьому не зупиниться. Пропонований нею надзвичайний стан в економіці – це лише один з можливих способів введення олігархічної диктатури в Україні.

Фактично в Україні створено антинародний режим, який вперто і не дивлячись ні на що просуває інтереси олігархів, силовим чином подавляє громаду, прямо і безпосередньо загрожує самому існуванню держави.

Антинародний режим і що з ним робити?

Владний режим впродовж останніх трьох років з часу перемоги Революції Гідності сформувався як антинародний.

Цей режим не здатен повернути територіальну цілісність країни. Він готується до компромісів, а не до перемоги над ворогом.

Цей режим продовжує підтримувати олігархів та практикувати корупцію, фактично знищує середній клас, руйнує українську банківську систему, розганяє інфляцію та приховує її.

Цей режим ігнорує громаду на експертів. Цей режим протягом більше року засвідчив свою нездатність до фахових дискусій, широкого громадського обговорення питань, що торкаються всієї країни, спричинився до широкомасштабних маніпуляцій у ЗМІ.

Запропонована Юлією Тимошенко відставка Прем'єр-міністра Гройсмана можливо дасть якийсь невеликий шанс на зміни. Але лише відставкою Гройсмана неможливо подолати суть цього антинародного режиму.

Разом з Гройсманом відповідальність мають понести і Порошенко, і Парубій, і Луценко, і Гонтарева.

Дилема ситуації і справжня її нереально-драконівська суть полягає от у чому – прийняття закону про окуповані території та введення військового стану на окупованих територіях та для державних і муніципальних чиновників де-факто означатиме пряму дорогу до диктатури в Україні.

Без таких кроків неможливо. А такі кроки за умов антинародного режиму приведуть до диктатури антинародного Президента.

У нас не лишилося можливості діяти через дострокові парламентські та президентські перевибори. І це дуже велика проблема.

Тому я не бачу жодного іншого виходу як воювати водночас і проти зовнішнього і проти внутрішнього ворога в ситуації антинародної диктатури.

Одночасно іде блокада торгівлі України з ОРДЛО, а 6-го березня відбувалася ще й акція блокади Суду за притягнення до відповідальності колишнього Голови Державної фіскальної служби.

Це свідчить про пожвавлення протестної активності в Україні.

Постійно звучать аргументи, що деякі політичні сили громаду використовують втемну, що це рука Москви, що це гра проросійських сил в Україні.

Якщо є дійсна громадська активність, громаду неможливо використати втемну.

Три приклади для розуміння.

Кажуть що воїнів АТО використовує втемну владно-олігарічний режим для дерибану і контрабанди. Але це не значить, що воїнам потрібно відмовлятися від участі у війні. Потрібно іти воювати, а вже потім розбиратися з тими, хто пробував використовувати їх втемну, як власне воїни і зробили, блокуючи торгівлю з окупованим Донбасом.

Кажуть, що блокувальників ОРДЛО використовують втемну (не то Росія, не то владно-олігархічний режим, не то якісь партії – тут злісні домисли різняться). Але це не значить, що потрібно припиняти блокаду. Потрібно доводити блокаду до кінця, а вже потім розбиратися з походженням злих домислів.

Є думка, що спроба притягнути до відповідальності колишнього Голови Державної фіскальної служби це спецоперація влади задля відволікання уваги громадськості від блокади. І справді, ці два сюжети реально конкурують за час у телевисвітленні. Але це не значить, що потрібно припиняти громадську активність щодо антикорупційної безпорадності української правової системи.

Тут наша найвища посадова особа заявила, що нібито в Україні створена ефективна антикорупційна інфраструктура. По-перше, в голосі цієї особи чути розгубленість і незнання, що робити далі. А по-друге, ніякої ефективної антикорупційної інфраструктури в Україні не створено.

Антикорупційна інфраструктура це не тільки НАЗК, НАБУ та САП. Це крім того, і перш за все, суди. Так от, якби у нас була ефективна антикорупційна інфраструктура, громаді не доводилося би всю ніч чергувати біля суду, щоб злочинець не втік. Якщо громаді доводиться на себе брати антикорупційні функції примусу корупціонерів до відповідальності, то це значить, що ніякої ефективної антикорупційної інфраструктури не створено.

Більше того, спроба показати, що ця антикорупційна інфраструктура діє незалежно від найвищої посадової особи, теж не викликає довіри. Аргументація – у виступі Сергія Лещенко, який говорить, що це лише початок громадських протестів. Можете також побачити, хто там поряд з Лещенко. Це ті, хто лишився з громадою, які би гріхи за ними не були і як би їх владні ЗМІ не знищували.

А ось інший політик, нині все більше блогер на обслуговуванні інтересів влади, колишня журналістка, якій ми так довіряли і яка перейшла на інший від громади бік.

Нинішня ситуація пожвавлення протестів буде дуже непростою, бо нам доведеться відмовляти у довірі тим, хто перейшов на інший від громади бік.

Отже пожвавлення протестів, перш за все, пов'язано з очищенням рядів громадських активістів від тих, чия активність зовсім не громадська.

Чому саме зараз настав момент ідентифікації громади? Чому саме зараз варто поставити питання про те, хто з громадою, а хто по той бік від громади?

6-го березня 2017-го року на телеканалі "112 Україна" відбулася значним чином маніпульована на користь владної позиції дискусія між Дмитром Корчинським та Георгієм Логвинським, які по різному оцінювали вихід з нинішньої ситуації.

Корчинський виступав за революційну доцільність, а Логвинський виступав за правовий підхід.

Якщо ми вважаємо, що нинішня ситуація це відновлення революції, то Корчинський правий. А якщо ми вважаємо, що нинішню ситуацію влада знову візьме під контроль, тоді Логвинський правий.

Саме зараз у суспільстві розкол – на свідків покращення від реформ і перемоги над ворогом у війні і свідків цинічного зволікання з реформами та затягування переговорів задля дерибану та контрабанди.

Значною мірою це відчуття, яке раціонально в публічній дискусії довести зовсім непросто.

Будь-які соціологічні опитування спростовуються замовністю їх результатів, експертні оцінки піддаються сумніву через ангажованість експертів, одні економічні показники протиставляються іншим економічним показникам.

Якщо ви не знаєте, як класифікувати нинішню ситуацію, вимкніть телевізор і послухайте людей. Не намагайтесь їх переконати, що все добре, бо могло бути ще гірше, а буде ще краще. Просто послухайте. І можливо тоді ви зрозумієте, що нині за ситуація.

Моя позиція впродовж майже півтора року не змінилася.

Ніякої перспективи нинішня влада не має. Або дострокові перевибори Президента і Парламенту, і це правовий шлях, або силовий варіант з боку громадськості по зметенню влади.

Перехід влади до посилення диктатури і її силова реакція на громадський спротив лише погіршить ситуацію і пришвидшить кінець влади.

• ВІДПРАВИ

Фото: Віталій Червоненко

Роман Насіров

Перша тисяча, які вийшли під суд, уже скоро переросте в сотні тисяч, як нещодавно на вулицях Бухареста

Мовою оригіналу

Роман Насіров може започаткувати український аналог операції «Чисті руки», якщо дасть свідчення на Порошенка. Саме так сталося, коли італійський політик-корупціонер викрив своїх високопосадових подільників. Це дало старт антикорупційній хвилі в Італії. Насірову також прийшов час називати речі своїми іменами - і згадати прізвище Порошенка.

А головний переможець цієї ночі - не НАБУ і не політики, українські громадяни. Перша тисяча, які вийшли під суд, уже скоро переросте в сотні тисяч, як нещодавно на вулицях Бухареста. Саме завдяки людям почалася антикорупційна революція в Італії, коли народ вийшов на підтримку чесних прокурорів.

Поки Насіров сподівається на апеляційний суд та його голову Головачева, який тотально контролюється Грановським. Дарма сподівається, бо людський гнів тільки наростає.

Джерело: блог Сергія Лещенка