Roland Mikiani (c) #Врадіївка

Можна сказати, що вже втретє за Януковича український Південь не дав поставити себе на коліна. Під «Півднем» ми розуміємо все Причорномор`я, окрім Криму. Крим — це інше... Й спілкуються з владою там завжди по іншому.

Хронологічно ці три випадки, або назвемо їх краще «точки напруги», беспосередньо прив`язані до найбільш зухвалих, нелюдських злочинів за участю місцевої партійно-правоохоронної номенклатури ПР:

- наруга над Оксаною Макар;

- перешкоджання роботі агрофірми Аркадія Корнацького;

- а тепер і трагедія з Іриною Крашковою.

Усі ці епізоди мали та, як у випадку з Корнацьким, дотепер мають місце на Миколаївщині, де з вищих посадових осіб області досі ніхто не поніс персональної відповідальності, чим ще більше підсилюється загальне несприйняття #покращувачів. Ніхто з численних аналітиків Партії регіонів, не кажучи вже не менш чисельний партапарат, так і не зрозумів, що за умов повної відсутності будь-яких #покращень в ім`я власного політичного самозбереження варто зробити все можливе аби не допускати у стратечно важливій для кандидата в президенти-2015 Януковича В.Ф. частині країни чогось подібного до інциденту на 8 березня 2012 року. Натомість убезпечена вертикальною корупційною залежністю миколаївська мафіозна пухлина почувається як ніколи комфортною та захищеною, пожираючи у кожному сенсі цього слова нові людські життя, нові родини, нові підприємства та господарські активи.

Тому коли стає відомо про беспоредню причетність одного із підозрюваних у згвалтуванні пані Крашкової «перевертнів» у погонах до рейдерського захоплення врожаю зернових на полях опозиціонера Корнацького, ніхто не вважає це добре поставленою п`єсою з повномасштбаної дискредитації режиму Януковича, й не відкидає цей факт як такий що неможливий за жодних обставин. Міліція (точніше не міліція як орган влади, а менти як джерело безвладдя) — єдина надійна опора #покращувачів, відмова від якою передбачатиме припинення їхнього існування. 

Мент — це символ доби кримінально-олігархічного #покращення, а тому кожен, хто кидає виклик ментам, чи відмовляється від виконання волі «перевертнів» підлягає безумовному знищенюю Системою.

Активісти «Дорожнього контролю» на чолі із лідером цієї правозахисної організації Ростиславом Шапошніковим. Випадковий перехожий на вулиці. Успішний бізнесмен, що потрапив у «розробку» чи має контакти із опальними громадсько-політичними діячами. Симпатична дівчина на автобусній зупинці, така як 29-річна Ірина з Врадіївки. Наляканий постом ДАІ звичайний водій звичайного авто. Власниця будинку в інвестиційно привабливій частині Києва, звичайна вчителька української мови... Перелік потенційних жертв «перевертнів» може тривати до безкінечності.

Менти підтримують Систему, а Система покриває ментів. Вона відразу кидається всіює своєю масою на того, хто бодай чимось становить їй щонайменшу загрозу, загрозу реальну чи віртуальну.

Пригайде з якою люттю найбільш рейтингові телеканали переслідували (та що там, буквально полювали) на родину підозрюваного у вбивстві охоронників з гіпермаркету «Караван». Не дивлячись на зимову негоду й постійну хурделицю у дворі багатоповерхівки за місцем фактичного проживання Мазурка, там постійно чергувало кілька ПТСок зі знімальними групами. Для чого? Аби відразу виводити у прямий ефір відеозображення кожного виходу назовні дружини та єдиної доньки підозрюваного. 

Чому з такою самою творчою енергією телевізійна машина не кинулася шукати Євгена Дрижака, головного підозрюваного у нападі на Крашкову, якому дали втекти колеги-міліціонери? Чому ніхто не прагне допитатися генерала МВС Грицака, якого киянка Ніна Москаленко вважає головним замовником рейдерського захоплення своєї ділянки землі біля Ботанічного саду? Принагідно у того ж таки пана Грицака можна біло б поцікавитися, яку роль у його професійній біографії відіграло одруження на племінниці Леоніда Кравчука, президента України 1991-1994 рр.

Відповіді на подібні запитання відомі. Дрижак — частина Системи, яку за жодних умов не можна вилучати з корупційно-мафіозного обігу, інакше вибудовувана з такою ретельністю Система, система влади посткомуністичних фамільних еліт під егідою Партії регіонів зникне, перестане існувати.

Інша справа якась вчителька... Чи якийсь «западенець» Мазурок, у родини якого, як потім виявилося, існував давній комерційний конфлікт з МВС. Як відомо, високо естетичне зображення  відокремленої від решти тіла голови людини, зовні дуже схожої на Мазурка, співробітники МВС потім розвісили на усіх станціях Київського метрополітену. Кажуть, знайшли у Дніпрі.

Чи якісь журналісти на якійсь акції якогось протесту. Певно, самі напросилися.

Чи вагіта продавчиня з райцентру у Чернігівській області, якій ще один такий п`янющій «перевертень» (за повідомленнями ЗМІ, член ПР на додачу), засадив мисливського ножаку.

Чи якась дівчина з якоїсь Врадіївки, змушена без чоловіка виховувати свою дитину. Ласа здобич для сільської гопоти з посвідченнями. Мовляв, захистити ж її (у звичному для них розумінні слова «захист») нікому.

Дмитро ДОБРИЙ

Обговорення звіту Парламентської Асамблеї Ради Європи про відокремлення політичної від кримінальної відбулося не без інтриги. Представники української влади та їхні союзники мобілізувалися, щоб прибрати з резолюції згадки про Україну. Те, що документ розглядали саме в п’ятницю, - день найгіршого відвідування Ради Європи, - давало їм додатковий шанс. Поза тим, опонентам грубих силових методів у політиці цього разу вдалося зібрати в залі достатньо голосів, щоб відстояти важливу правову новацію — перше в історії запровадження терміну “політичний в’язень”. Про юридичний та політичний сенс події — наша розмова з автором доповіді “Відокремити політичну відповідальність від кримінальної” Пітером Омтзігом.

Тиждень.ua: Пане Омтзіг, з резолюції про відокремлення політичної відповідальності від кримінальної зникли згадки про Україну та Ісландію, які Ви пропонували в проекті документу. Чому так сталося?

- Опоненти наполягали на тому, що резолюція має бути нормотворчим документом. Як доповідач, я погодився, бо рішення Європейського суду з прав людини стосовно Юлії Тимошенко чітко каже, що її було ув’язнено з інших причин, які не входять до визначення “правові”. Тобто - з політичних причин.
Згадаємо, що тільки Україна та Росія мають вироки Європейського Суду з прав людини за статтею 18 Європейської Конвенції, - за незаконне взяття під варту. Україна - двічі за рік. Найважливіше, на мою думку, - що в резолюції збереглася вимога до країн, чиє законодавство дозволяє під приводом боротьби із зловживанням владою надуживати позбавленням волі,  змінити ці закони. Іншим здобутком, вважаю, є те, що сам звіт був ухвалений без поправок. А звіт, якщо Ви його читали, містить дуже жорстку критику української системи судочинства. Оскільки представники української правлячої партії проголосували за нього, то роблю висновок, що мою критику вони вважають справедливою. Звіт також визначає пані Тимошенко є політичним в’язнем, згідно з нормою, яку затвердила Парламентська Асамблея Ради Європи в жовтні минулого року. Цей момент є дуже важливим для України, яка сподівається невдовзі підписати з Європейським Союзом угоду про асоціацію. Згідно з вимогами Копенгагенського договору, не може бути політичних в’язнів у країнах, які перебувають у близькому партнерстві з ЄС та в перспективні сподіваються на  ймовірне кандидатство. Ця резолюція містить правові механізми, які можуть допомогти вирішити проблему як Тимошенко, так і Луценко. Бо помилування колишнього міністра внутрішніх справ не означає його повноцінне відновлення в громадянських правах. Він не визнаний невинним. 

Тиждень.ua:  Чи намагалися на Вас вплинути представники української влади, щоб пом”якшити  звіт, скоротити аналіз української ситуації ?

- Так, деякі українські депутати та їхні друзі в Парламентській Асамблеї надзвичайно переймалися змістом звіту та формулюваннями резолюції. Але жоден з них не висловився про висновки до звіту! А висновки однозначні: і Юлія Тимошенко, і Юрій Луценко підпадають під визначення політичних в’язнів! Врешті, опонентам не було що заперечити на це після рішень Європейського суду з прав людини як щодо Тимошенко, так і щодо Луценка.

Тиждень.ua:  : Чи відповідає дійсності інформація, що, на рівні переговорів перед голосуванням, резолюцію без згадок про Україну фактично “поміняли” на звіт без поправок, в якому Україну згадують ледь не п’ятдесят разів?

- Можна так сказати. Ви ж самі бачили, що представники правлячої партії підтримали звіт, де Тимошенко визначено політичним в’язнем.

 Тиждень.ua: Якщо українська влада проігнорує вимогу резолюції реформувати законодавство стосовно зловживання владою і далі послуговуватиметься фактично радянськими правовими нормами, де чітко не визначено, що є зловживання, а що ні, які механізми впливу на офіційний Київ має Рада Європи?

- Україні має бути соромно за себе. Коли країну засуджено на рівні Європейського суду з прав людини, і не за затягування термінів слідства, що трапляється з багатьма країнами, не за якісь процедурні помилки, а за те, що відомі та впливові політики потрапляють за ґрати без законних підстав, вона зобов’язана відмовитися від такої практики, а не звинувачувати інших в упередженому ставленні до себе. Якщо рекомендації звіту не будуть взяті до уваги, справа може потрапити на розгляд Комітету Міністрів, а Комітет може поставити до дії процедуру моніторингу. Це однозначно означатиме, що країна не виконує зобов’язання, взяті на себе під час вступу до Ради Європи, що її політична практика не відповідає європейським стандартам.

Тиждень.ua: Які Ви особисто маєте механізми нагляду за виконанням резолюції?

- Мої повноваження доповідача зберігаються повний рік після ухвалення звіту. Весь цей час я буду дуже уважно відстежувати ситуацію в Україні на предмет зміни законодавства в частині визначення злочину “зловживання владою”.

Луганская область – единственная в Украине, где КПУ реально претендует на власть. В этом регионе партия Симоненко имеет наивысшую поддержку, а ее представители занимают ряд высокопоставленных должностей в органах местного управления.

Из-за слабости и откровенной коррумпированности местных регионалов, которые, в отличие от «донецких», представлены здесь бывшими комсомольцами и бездарными партработниками КПСС, Партия регионов имеет в области высокий антирейтинг. На этом и паразитируют коммунисты, предлагающие луганским избирателям якобы альтернативу «прислужникам капитала». На самом деле, как показывает жизнь, чиновники от КПУ являются точно такими же лжецами, как и представители правящей партии.

В 2010 году коммунист Спиридон Килинкаров выставил свою кандидатуру на пост мэра Луганска, стабильно лидировал во всех соцопросах и по общему признанию выиграл у регионала Сергея Кравченко, вызывающего у большинства луганчан тошноту. Однако в итоге пост мэра коммунистам пришлось уступить по договоренности с ПР. В результате Кравченко с помощью явных фальсификаций нарисовали смешную победу с перевесом в 21 голос, после чего в городе он получил прозвище «Очко». Коммунистам же в качестве утешения отдали место секретаря Луганского городского совета, места в исполкоме, а также уступили им сферу влияния в столь жирной отрасли городской экономики, как транспорт.

Так в исполком Луганского городского совета попали Александр Филипский (первый секретарь Луганского горкома КПУ), который получил пост секретаря горсовета и Александр Готин - доверенное лицо Спиридона Килинкарова, глава юридической группы его предвыборного штаба.

Заполучив власть, коммунисты взялись за передел рынка пассажирских перевозок в городе. Естественно, в пользу своих перевозчиков. Происходило это под громкими лозунгами «борьбы с транспортной мафией», но мы то знаем правду. В результате, контроль над перевозками в городе сосредоточили в своих руках в основном два предпринимателя – директор ООО «Автопассажиртранс» Сергей Серебряков и директор ООО «Автостар-Луганск» Константин Попов, которые состоят в родственных связях друг с другом. В настоящее время в их руках находится 30% рынка перевозок, но этим аппетиты бизнесменов далеко не ограничиваются. В союзе с коммунистами они планируют установить на рынке луганских перевозок монополию.

Весной представители КПУ пролоббировали назначение на пост руководителя городского транспортного управления Луганска кандидатуру Андрея Когута, который состоит в родственных отношениях и с Поповым и с Серебряковым.

Андрей Когут

Решающую роль в этом сыграл коммунист Александр Готин, который был давним партнером Когута, а также участвовал вместе с ним в нескольких сомнительных махинациях. Так, в 2005 году, когда Когут занимал пост директора городского автобусного парка, Готин, как юрист, активно помогал ему банкротить ГАП, вследствие чего из парка ГАПа бесследно исчезли 8 автобусов, а большая часть территории оказалась у предприятия родственника Андрея Когута - Александра Попова.

Шанс установить тотальный контроль над перевозками в Луганске у Константина Попова и Сергея Серебрякова будет 25 июля. На этот день назначил конкурс среди перевозчиков коммунист Филипский.

Регионалам такой расклад явно не понравился, поэтому коммуниста Готина быстро вывели из состава исполкома горсовета. В ответ на это КПУ сразу же заявили, что коммуниста убрали по политическим мотивам, но это, разумеется, не соответствовало действительности. Александр Готин пал жертвой войны за передел рынка. Just business...

Особенно доставляет биография «жертвы режима». Отличился Готин не только участием в разграблении автобусного парка, но также успел побывать фигурантом семи уголовных дел. В 2009 году, еще до того, как коммунист попал во власть и возглавлял собственное ООО «Юридическая фирма «ТЕРРА ЛЕКС», он незаконно увольнял своих сотрудников, задерживал или сокращал на собственное усмотрение зарплату, за что против него возбудили четыре уголовных дела. Остальные три появились уже в нынешнем году.

1) Уголовное дело №12013030050000283 открыто по ст.191 Криминального кодекса Украины 17.01.2013 по факту присвоения Готиным чужого имущества

2) Уголовное дело №12013030050000256 открыто по части 4 статьи 190 Криминального Кодекса Украины 16.01.2013 по факту мошеннических действий.

3) Уголовное дело №12013030050000255 открыто по части 1 статьи 357 Криминального кодекса Украины 16.01.2013 по факту присвоения документов предприятий и физ.лиц.

И это у нас доверенное лицо и верный соратник одного из самых известных нардепов от КПУ - Спиридона Килинкарова. Похоже, этот отдельно взятый товарищ возвращать страну народу не собирается. И даже наоборот – не против сам чего-нибудь у народа отжать.

Его соратники по партии за луганские деньги еще поборются. Зря что ли сливали голоса своих избирателей в 2010 году? Борьба, судя по всему, будет серьезная. В ПР явно решили, что достаточно отплатили красным за сдачу Луганска три года назад, и теперь собираются побороться с коммунистическими протеже на рынке пассажирских перевозок. КПУ, в свою очередь, до последнего будет отрабатывать деньги своих партнеров.

И все это под гневные призывы к борьбе с олигархами. Какой восхитительный и незамутненный цинизм.

frankensstein

Як зазначає він, ще у квітні цього року уряд Азарова-Арбузова підготував проект указу президента «Про затвердження Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні (далі – Концепція).

Аналіз Концепції засвідчує, що на другому етапі реформи (2015-2020 роки) передбачається закладення "конституційної основи утворення виконавчих органів обласних та районних рад і розмежування повноважень між ними та відповідними місцевими державними адміністраціями". Статус останніх (районних та обласних, Київської і Севастопольської міських), які підпорядковуватимуться президентові й Кабміну, пропонується визначати "повноваженнями контролю за законністю актів органів місцевого самоврядування на відповідній території".

«Виходячи з Концепції, Україна ризикує ще й Севастополем, оскільки відповідно до документа виконавчий орган міської ради як регіональної планується створити і в цьому місті, де дислокується іноземна військова база – ЧФ РФ», - пише Скумін.

Він нагадує, що зараз у Севастопольській міськраді 50 представників ПР, 8 – «Російського блоку», 7 – КПУ, 3 – ПСПУ Наталії Вітренко, по 3 депутати представляють «Сильну Україну» і «Народну партію». Майже у повному складі вона декларує проросійські позиції. Але на сьогодні виконавча влада там належить міській і районним державним адміністраціям, голів яких призначає та звільняє президент України за поданням Кабміну. У разі ж створення виконкому Севастопольської міськради, склад якого затверджуватимуть її відверто антиукраїнські депутати, Київ втрачає реальний контроль над ситуацією в місті. А в міськдержадміністрації залишиться лише контрольна функція за діяльністю самоврядних органів, і вона буде безсилою, якщо виконком Севастопольської міськради ухвалить сепаратистські рішення, додає оглядач.

«Фактично після 2015 року ми можемо отримати в Севастополі придністровську модель 12-річної давності: проросійська виконавча влада разом із командуванням ЧФ РФ дуже нагадує проросійський виконком Тираспольської міськради на чолі з Ігорем Смірновим і 14-ту російську армію під командуванням генерала Алєксандра Лєбєдя у 1992-му. Тобто, вирішуючи стратегічне завдання – збереження влади хоча б на своєму рідному Донбасі, регіонали (свідомо чи несвідомо – то вже інше питання) паралельно створюють можливості, щоб скористатися «перевагами» децентралізації для Москви та проросійських сил в Україні, які не приховують своєї зацікавленості у «федералізації» нашої держави та виведенні з-під контролю Києва низки стратегічних регіонів, як-от Севастополь», – зазначає Скумін.

Детальніше про підготовку реформи місцевого самоврядування читайте у матеріалі «Сєверодонецьк-2?» у №25-26 «Українського тижня»

Хто такі українці й чого вони хочуть? Свого часу це питання поставив у однойменному нарисі Михайло Грушевський. Тоді, в час Української національної революції, йшлося про підставові речі: що об’єднувало українців як націю колись і що їх має об’єднувати тепер. Відповіді були досить простими й відтоді стали мало не підручниковими істинами: їх, як і кожну питомо європейську націю, об’єднують спільні історія й культура, а в теперішній час повинен згуртувати спільний проект розбудови демократичної суверенної держави, у якій панівною має бути українська мова як визначник власне того соціокультурного коду, котрий робить цю державу національною (див. Тиждень, № 27/2012, № 21/2013, № 23/2013). Далі був ще довгий перелік спільних прагнень, які мали б гуртувати українців ситуативно, так би мовити, «на злобу дня» (питання власності, освіти, політичних свобод). Натомість це credo нації та її держави в найстислішому розумінні насправді мало змінилося відтоді. Запитаймо француза, італійця, англійця чи поляка, що визначає їхню національну належність тепер, і почуємо ті самі відповіді: спільність минулого, єдність у теперішніх цілях і, звичайно ж, мова та культура.

Утім, поглянувши на ситуацію, що склалася в Україні майже через 100 років після виходу памфлету Грушевського, побачимо активно пропаговану нову ідентичність: не українську, а як «укрАінскую» (неодмінно з таким наголосом!), парадоксальність та потворність якої водночас і смішить, і лякає. 

Після приходу до влади в 2010-му, донецький істеблішмент раптом усвідомив, що його регіонального патріотизму й специфічної мови символів і соціальних знаків явно замало, щоб пояснити всій країні, чому саме їхній президент та уряд найкращі, як вони піклуватимуться про решту регіонів і куди взагалі поведуть країну завтра. Прибравши до своїх рук державу, нові господарі розгублено з’ясували, що це господарство набагато більше за єнакіївську автобазу й до того ж строкатіше і складніше у своїх настроях та уподобаннях, аніж вони звикли його бачити на картах електоральних округів. Відтак слова «Україна» й «українці» вони почали вимовляти по-своєму, вкладаючи в нього власний, тільки їхнім світоглядом і логікою продиктований, сенс. 

Анатомія «укрАінства»

Ідентичність «укрАінцев» є вибуховою сумішшю совкових цінностей і блатних «понятій», тобто поєднанням цінностей тих, хто брав участь у її витворенні. «УкрАінєц», з погляду цієї ідеології, має бути терплячим, лояльним до держави, обов’язково вдячним їй за опіку і турботу, пишатися нею, її історією та культурою. Під останніми мається на увазі повний комплект реінкарнованого сучасною російською пропагандою імперсько-радянського коктейлю: «Вєлікая побєда», слов’янська єдність, православ’я, захист від зловорожих підступів Заходу. Додамо сюди ще святкування 23 лютого, 8 березня та 9 травня на рівні з Великоднем і Різдвом, вклоніння «мученически убиенному государю Николаю ІІ с семьей» та відзначення дня Комсомолу, Новий рік під «блакитний вогник» із Шаболовки, ностальгійний салат «Олів’є» і сакраментальне «ліш би нє било войни». Стрижнем ідентичності «укрАінца» є «спільні цінності», про відродження яких торік заявив прем’єр Микола Азаров і які мають вивести суспільство з економічної кризи, скерувати його до нових перемог. Те, з чим і ким саме ці цінності виявляють спільність, також не приховують – це Росія й загалом той простір, що в культурному відношенні обертається довкола її історичної традиції.

Ідентичність «укрАінца» хоч і є мутантною за своєю сутністю, однак має й цілком чіткі просторово-часові координати. Не вірите? Згадаймо лише, як їх озвучував у 2011–2012 роках віце-прем’єр-міністр з інфраструктури Борис Колесніков – перший експрес-потяг закордонного сполучення мав, згідно з його планами, зв’язати українську столицю із Москвою. Пунктом другим ідентифікаційного орієнтування був час – ні-ні, не середньоєвропейський, як годилося б зробити, готуючись до європейського чемпіонату з футболу, а саме московський, навіть попри те що в самій Білокам’яній остаточно так і не визначилися, з якими часовими поясами їй синхронізуватися.

 Увесь цей мікс озвучують та підносять так, нібито якраз він і є справжньою сутністю українців як народу. «УкрАінци» – це ми, промовляють вони з телеекранів, ми народ цієї країни, виразники її традицій, цінностей і майбутнього. У своїй самооцінці політичний «укрАінєц» любить підкреслювати власну духовну вищість і навіть певний моральний месіанізм, як-от міський голова Луганська Сергій Кравченко, котрий, порівнюючи своє місто зі Львовом, якось заявив: «Львів – специфічне місто. Важке місто. У нас сприятливіше місто щодо моралі. Львів старовинний. Він має свої традиції, був під Польщею. У нас більш інтернаціональне місто. У нас терпиміше місто».

«УкрАінци» та їхнє походження

Звичайно, у справі формування такої світоглядної картинки найлегше все було б списати на пресловутий донбаський менталітет, котрий нині задає тон і мотивації чинної влади. Однак не все так просто. По-перше, Донбас завжди був надто бідним на інтелектуальні й творчі ресурси, щоб виробити щось-більш менш схоже на ідентифікаційний код. Його рядовий мешканець упродовж десятиліть цілком задовольнявся невибагливою мішанкою регіональної гордості з російсько-радянськими цінностями, а нова еліта зрощувалася на суміші кримінальних «понятій» і кволих залишків партійної субординації.

Те, що в сучасному вигляді сприйнято й озвучується панівними елітами в Україні, насправді виникло трохи раніше й геть в іншому середовищі. Одним з отців-фундаторів «укрАінства» можна вважати колишнього харківського губернатора й очільника АП Євгена Кушнарьова. Доволі освічений і діяльний комсомольський функціонер ще наприкінці 1980-х років заявив про себе не лише як перспективний комуніст-опозиціонер, а й як генератор нових ідей. Після 1991-го, коли кар’єрні пріоритети різко змінилися, Кушнарьов став засновником так званої східної платформи, харківської групи, ідеологія якої ґрунтувалася на визнанні російської мови як основи «укрАінского» проекту й низці популістських соціально-економічних гасел. Після невдалого членства в прокучмівській Народно-демократичній партії, він перейшов до ПР, де більш організовані, але ідеологічно «стерильні» донецькі підхопили його концепції, зробивши їх ідейною платформою своєї програми. На сумнозвісному з’їзді в Сєверодонецьку, який закликав до федералізації України як порятунку від помаранчевої чуми, теза Кушнарьова «мы укрАинцы, и мы говорим по-русски» вже звучала як гасло «укрАінского резистанса». Теперішня редакція ідеології «укрАінства», що пройшла шліфовку Колесніченка – Табачника, ґрунтується на тих самих підвалинах, але стала більш гнучкою і всеохопною. Її історико-культурний бекграунд має утвердити у свідомості сучасників кілька фундаментальних тез: український історичний проект ніколи не був самодостатнім і завжди наражався на поразки в періоди відірваності від загальнослов’янської (читай – російської) спільноти, альтернативні погляди на українську ідентичність – це не що інше, як зловорожі вигадки тих, хто прагне підірвати оту слов’янсько-російську спільність та звести нанівець її моральну місію. Зрештою, як пише сам Колесніченко, «в одиночку в нынешнем глобальном мире никто не выживет. Поэтому стоять больше нельзя, нужно двигаться. Что касается направления движения, то совершено понятно, что у нас нет реальной альтернативы интеграции с нашими славянскими братьями. Ведь только в таком объединении мы получаем статус равных с равными. А в любых других форматах нам отводится роль недоразвитого придатка. Только единение славян способно дать нам статус глобального центра силы». Втім, у чому переваги «недоразвитого придатка», тільки «Русского міра», Колесніченко воліє не уточнювати.

Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний етнографічний регіон Великої Росії, не позбавлений, утім, власного шарму: тут м’який клімат, є море й сало, ну і загалом якось комфортніше порівняно з помешканням «старшого брата». Тому Україна для «укрАінцев» – це не країна й тим паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне, але загалом аж ніяк не патріотичне й емоційне ставлення.

Показово, що багато росіян прагнуть долучитися до розбудови в Україні другої Росії, сприймаючи її як запасну базу «Русского міра», як «второе Русское государство» (так, до речі, у 1918 році прихильники «єдіной і нєдєлімой» спочатку бачили проект Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, однак врешті-решт помилилися у своїх розрахунках, розпочавши відновлення загиблої імперії з території України). Зокрема, відомий російський журналіст і телеведучий Євґєній Кісєльов нещодавно вирішив подати документи на здобуття українського громадянства. Очевидно, такий крок не можна вважати з його боку зрадою батьківщини, адже Україна в його розумінні – то лише одна з частин Росії, яка тимчасово перебуває в автономному плаванні й де наразі існує м’якший політичний клімат. 

«УкрАінєц» анфас і профіль

Особливий тип «укрАінской» ідентичності репрезентують зірки естради та спорту – завдяки ЗМІ вони більш помітні, відомі, до них прислухаються. «Реабілітована» з приходом до влади Партії регіонів співачка Таїсія Повалій стала одним із наочних прикладів нової «укрАінской» ментальності – саме так оцінив її громадянську позицію й творче служіння Микола Азаров, заявивши: «На мій погляд, це людина, яка має не тільки унікальний, чудовий голос, а й є патріотом має патріотичні переконання. Вона була з нами в найскрутніші часи. Коли чинна опозиція була при владі, то займалася справжнім переслідуванням, зокрема й Таїсії Повалій». Сама патріотка дуже довго відхрещувалася від виходу у велику політику, заявляючи, що хоче «просто пєть», і зрештою таки увійшла до першої п’ятірки виборчого списку ПР, потіснивши навіть такого суперпрофесійного патріота, якГанну Герман.

Якщо глибоких одкровень з приводу національного почуття від Повалій практично не чути, то її чоловік і продюсер Ігор Ліхута, навпаки, набагато балакучіший та відвертіший. На його думку, українці належать до великої слов’янської нації й говорять спільною слов’янською мовою, котра залежно від регіону може називатися російською, білоруською чи українською, що насправді важить небагато. Головне – духовна спільність і православна солідарність, осердям якої все ж таки, як не крути, є Росія. Ліхута не приховує, що як продюсер мислить прагматичними категоріями: у сучасному світі є три великих сили – США, Китай і Росія, до яких туляться всі інші. «Я смотрю больше в сторону России!» – каже він. Чому? Все дуже просто: «Во-первых, наш менталитет славянский, мы говорим на одном языке – славянском... Во-вторых, у нас по сравнению с неславянскими странами даже восприятие музыки другое. Только наши, славянские женщины качаются в такт музыке. Мы хлопаем на сильные доли в такте, а американцы – на слабые. У нас в крови разные гармонии».

Не меншою своєрідністю вирізняється самоідентифікація ще одного «укрАінца», на відміну від Повалій, відомого не лише на пострадянському терені, – футболіста Андрія Шевченка. Погодьтеся, почуття патріотизму має дуже багато спільного зі спортивним вболіванням «за своїх». З якою ж командою-нацією ототожнює себе сам Шева? Безумовно, з «укрАінской», тому й переживає, що його діти майже не розмовляють… російською. Недарма ж він вважає Владіміра Путіна своїм політичним кумиром, «людиною-історією» та «сильною особистістю». 

Цей паноптикум персонажів здатний і налякати, і розсмішити. Сподіваймося, що дуже швидко вони стануть матеріалом для сатири в стилі «Мини Мазайла» вікопомного Миколи Куліша. Але не забуваймо, що нині країна і всі ми опинилися заручниками їхньої свідомості й політичної волі, хоча самі вони своє майбутнє та майбутнє своїх дітей із долею України явно не пов’язують. Варто замислитися.