- Тут жив богатир, тіко не докажу, чи наш він був, чи турській… Після того, як богатиря не стало, жили запорожці, а після їх уже – полоз.
- Що ж це таке, діду, за полоз був?
- А ви й не знаєте? Такий зачортований гад.
- Як це «зачортований» ?
- А такий великий! На гадину гріх казати здорова, от у нас і кажуть «зачортована».
- А ви бачили хоча б раз полоза?
- Бачив, цур йому… Як згадаєш, та і тепер страшно.
- А розкажіть, діду.
- Був я хлопцем. Ну, звісно, - яка забава малому. Дереш було гав, сорок, шулік. От зібралась раз дітей ціла юрба, по брали кійки і гайда до Багатиревої. Прийшли, пороздягалися, порозбувалися та й давай лазить по дубах. От понадирали повні пазухи яєць та й згукуємось. Зійшлися до купи, похвалилися хто стіко надрав і нум додму. Стали добігати до одежі, - коли це воно як підніме голову, як поверне хвостом!.. Гульк, - аж полоз… Ми в крик; та стіко мочі додому. Біжемо, падаємо… Яйця побили, сорочки, штани хлющать, по ногам юшка, шкаралущі.. Насилу добігли до села. Досталося нам от батьків… Одежу нам принесли уже третього дня, чі що.
- А яких розмірів був полоз?
- Довжінею далеко більше голоблі, а товщиною як добра кроква. Голова велика, страшна; ротом так, стерво, і воде на людей.
- А швидко рухався полоз?
- Він лізе, кажуть, швидко, як жовтобрюх. Воно не втім сила, що швидко лазе, а в тім, що котиться колесом. Тоді не доводь Господи нікому хрещеному: і конем не втечеш. Від його треба тікати проти сонця – він тоді не бачить.
- Бували випадки, щоб полоз вловив кого-небудь?
- А чом же! Пійма, задаве – та й амінь… Того ж його і боялися люди…
- А чим він харчувався?
- А так, що потрапе, те й лопа: пійма ящірку, тхора, зайця – не випусте, пійма ягня – і його з’їсть.
- Скажіть, діду, чи є і тепер де полози?
- У нас Бог милує – перевелись, а он на тім боці, у канцирських німців, там, чутка ходе, і тепер є.



Записав Я. П. Новицький 1883 р. в с. Маркусовка (Павло-Кічкас) зі слів Дмитра Бута (75 років).

"Як на мене, чи не найбільшою проблемою, яку ми не тільки вирішувати, а й називати лякаємося, є російська етнічна присутність, через яку Кремль і проводить антидержавницьку, антиукраїнську політику на наших теренах", - писав Леонід Капелюшний у книжці "Час сутіні", що вийшла в київському видавництві " Факт" у 2009 році.

Коли українська нація в середині ХVII століття, у стадії формування козацької держави, переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції, на територію України вдерлась етнічна антисистема - Московія.

"Безмірно трагічнішою є ситуація, за якої в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община". Так казав Лев Гумільов.

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/24/5316669/

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".

Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

[ Далі ]
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/13/5296670/

Україну врятуєш тільки ТИ!

26 серпня о 14.00 відбудеться засідання Київського апеляційного адміністративного суду, де під тиском влади може бути прийняте рішення про відбирання частот і ліцензій у 5-го каналу та ТВі.

Безпосередню зацікавленість у такому рішенні суду мають як влада в цілому (на цих двох каналах сьогодні ще можна почути альтернативну думку), так і голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський, який прагне зробити свою "ІнтерМедіаГруп" монополістом українського медійного ринку.

Мова йде не просто про два ці канали, до яких у багатьох громадян можуть бути свої претензії (наприклад, з 5-го каналу під тиском влади зникли програми "5 копійок" Романа Чайки і ток-шоу Ганни Безулик "Я так думаю"). І навіть не про те, що ліцензії і частоти нова влада має намір відібрати ще в 14 загальноукраїнських та місцевих телеканалів.

Питання стоїть значно ширше: свобода слова в Україні може зникнути взагалі, як поступово зникають й інші свободи (наприклад, суди заборонами акцій протесту обмежують свободу зібрань). Як колись в Радянському Союзі, переважна більшість населення житиме в інформаційному вакуумі й не знатиме, що десь щось відбувається, оскільки ніхто невигідних для влади подій просто не висвітлюватиме.

Якщо сьогодні відберуть частоти в каналів, власниками яких не є представники влади, то завтра альтернативна правлячій верхівці думка з телеекранів зникне взагалі (сьогодні навіть провладні канали через наявність конкурентів у телепросторі змушені, хоч і дозовано, подавати не лише провладну інформацію). Зосередження телевізійного мовлення в одних руках і відсутність конкуренції призведе до погіршення стану телеефіру не лише в політичній сфері. Адже для влади зникне сенс утримувати багато телеканалів, і просто з метою економії коштів їх кількість рано чи пізно скоротять. Отже, в Україні стане менше цікавих передач, менше показуватимуть кінофільмів, і такий винахід людства, як пульт, стане непотрібним. Бо не буде сенсу гортати телепрограми в пошуках чогось цікавого, якщо, як колись в СРСР, в нас буде 2-3 канали-близнюки.

Тенденцію повернення України в брехливий і маніпулятивний совок яскраво засвідчив той факт, що акцію 16 серпня (http://vkontakte.ru/event19346224) під тим самим судом (засідання було перенесене на 26 серпня) більшість українських телеканалів не показали. Провладні журналісти просто "не помітили" такої резонансної події, як суд щодо відбирання частот у двох загальнодержавних каналів, тоді як в нормальній країні це було б топ-новиною у всіх випусках.

Тому звертаємося до всіх, хто відчуває себе Людиною, а не бидлом, якому хтось нагорі визначатиме необхідну дозу інформації: прийдіть 26 серпня на 14.00 до будівлі суду (м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30) заради підтримки не лише 5 каналу чи ТВі, а свободи слова взагалі, заради підтримки власної честі та гідності, бо кожна людина має право на отримання всебічної інформації.

Ми також звертаємось до усіх громадських організацій та громадських ініціатив долучитися до захисту 5-го каналу та ТВі, оскільки сьогодні чиниться розправа над журналістами, а завтра прийде наша черга.

В акції візьмуть участь:
Рух "Митці проти цензури"
Рух "Стоп цензурі"
Громадянський рух "Відсіч"
Молодіжний рух "Спротив"
Журналісти 5 каналу та ТВІ
Відомі музиканти, співаки, поети та письменники

Сподіваємося, що до 26 серпня кількість бажаючих виступити на захист свободи слова збільшиться.

Прохання до всіх, хто долучиться до проведення акції, не перетворювати її на змагання партійних та організаційних прапорів, а своє ставлення до події висловити у написах на одягу (футболках, кепках тощо), плакатах, транспарантах тощо.

Мiсто:	Київ
Район:	Печерський
Адреса	Московська, 8
Станція метро:	Арсенальна
Початок:	26 серп 2010 о 13:00
Закiнчення:	26 серп 2010 о 17:00

 

Контактна iнформацiя
Телефон:	093 758-0897; 066 136-5984

 Сторінка: http://vkontakte.ru/event19445723

Враховуючи важливість, публікую цю інформацію одночасно в кількох співтовариствах. Тому наперед прошу вибачити, якщо хтось через це її одночасно в кількох спільнотах і отримає.

- Чи я гадав, що воно таке погане, мале, з великими патлами? – схвильовано мовив старий Валентину, який із нетерпінням чекав новин. – А казали Махно – цар, Махно – Бог! Хіба ж такі погані бувають царі!? Нікчемне, одне слово… Дідусь перехрестився. – Так ото зійшлися вони – Махно і Щусь, почоломкалися і щось балакають. А безнога «Правда», наче пес, за ними лазе!... Десь з’явилась бричка з самогоном, хлібом і медом… І почали частуватись і других частувати. Дають і мені, а я кажу: «Дякуючи Богові, власне маю, боюсь чужим, то ще й награбованим, подавитися». Махновець зиркнув як звірюка і кинув в обличчя мені хліб святий з метод. Нагнувся я, підняв. «Собаки з’їдять», - сказав. І пішов додому.

Р. Коваль. Багряні жнива Української революції.

Що ж стосується Івана 4, то його манила в Престольний Край зовсім не жага наживи і навіть не турбота про безпеку своїх границь (бо Хаджи-Тархан ніколи не погрожував Московії), а та сама слава золотоординського спадку, що дозволила б йому претендувати на обширні простори обох материків.

Ще в 1547 році великий князь московський проголосив себе царем.(?) Ніяких прав на цей найвищий титул він не мав, оскільки пращури Івана були не царями, а лише великими князями. З точки зору кримських ханів Велике князівство Московське було одним із улусів Орди і титул великого князя приблизно відповідав чину улусного бея – такого, наприклад, як керівник Мангитів при ординському дворі. Це видно із переписки московських князів і мангитських беїв початку 16 століття: оскільки обидві сторони вважалися рівними за рангом, то відношення старшинства між ними визначалися не титулами, а лише різницею у віці, яка встановлювала, хто буде вважатися «старшим братом», а хто «молодшим». Але жоден із мангитських беїв, яким би могутнім він не був, ніколи не насмілювався проголосити себе ханом – а саме це зробив тепер амбіційний московський правитель. Недивно, що кримський двір не визнав за ним цього статусу (як не визнав і цілий ряд країн Європи).

Ієрархія чингизьських і західноєвропейських титулів не зовсім тотожна між собою, але, в цілому, титул хана можна співнести з титулом короля. Але Іван ставив себе вище європейських королів і визнавав рівним собі лише германського імператора і османського султана – в очах Криму він наважився проголосити себе не ханом, а «ханом над ханами», тобто падишахом, хаканом…

Для спорів із Заходом у Івана була готова легенда про походження московських правителей від древньоримських імператорів, а для спорів із Сходом – важко спростовний довід: ким же ще, як не «ханом над ханами», може зватися правитель, якому давно служать хани-Чингизіди в Касимовському юрті? Недавні події на Волзі (знищення Казані) лише підкріплювали цю аргументацію: той, хто заволодів двома ханства ми, може бути лише ханом («царем»). Прихильники Москви у Великому Улусі, намагаючись вислужитися, вже давно присвоїли йому цей титул, величаючи Івана «Білим падишахом» і навіть заявляючи – всупереч здоровому глузду – про його пряме чингизьке походження.

Так на простори Улусу виступив самопроголошений хакан, що намагався утвердити на зміну Старому Сараю Бату-хана і щасливому Сараю Менгли Гірею свій «Новий Сарай» Москву. Він вступив в боротьбу з природними нащадками Чингіза за спадок Золотої Орди, і на його стороні стояли сила і військова удача. (?) Для того, щоб стать єдиним власником цього спадку, йому залишалося перемогти нинішнього хакана Великого Улусу.
Тобто, завоювати Крим!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

О. Гайворонський. Повелителі двох материків.

П.С. Із хлопів хакана у "царі", потім у "царі всія Русі", а до візантійських імператорів легенду зробили, а проголосити невстигли.  Ревалюція тавварісчі!

Севастополь - русскій город, руссской "слави"

Багато років тому, рушивши завойовувати світ, нащадки Чингізхана присвоювали підкореним народам старі монгольські назви, до яких самі звикли в рідних степах. Так, народи-землероби з їх вуст отримали назву «тат» (в самій Монголії так називали уйгуров), а кипчаки-стотарі – «татар» (так називалося монгольське плем’я винищене Чингізханом). Ці імена прижилися: свої «тати» і свої «татари» були в Центральній Азії, на Кавказі, в Криму і в багатьох інших краях, де правили Чингізиди. Різноплемінні «татари» в різних куточках Великого Улусу сильно відрізнялися між собою, і об’єднувала їх лише влада монгольської династії і однакові назви, що присвоїли їм завойовники.

О. Гайворонський. Володарі двох материків.

Доходило не те що до якихось дивних чи неоправданих явищ, а просто до чогось такого, чому й назви прибрати трудно, бо назва «курйоз» була б занадто слабою кваліфікацією. Загальна «система» вимагала того, щоб справа робилася чи завдання виконувалося не по суті, а лише формально, напоказ. На цьому плодючому ґрунті виростали знамениті квітки. Для ілюстрації один лише факт. «Форма» вимагала, щоб вояки по команді «плі» (стріль) стріляли всі як один. Чи вони «по суті» вміють стріляти – це не так важливо. Отже, коли в армії забракло зброї, то й резервові батальйони далекого запілля мали обмаль гвинтівок для навчання нових вояків. Тому один (в може, й не один!) запільний «герой» навчив своїх вихованців стріляти «залпом» не більше, не менше, як … у долоні, ц.зн. по команді «плі» всі плескали в долоні, причому строго вимагалось, щоб плескали всі як один. А що вони не тримали ніколи в руках гвинтівки, - це мабуть запільний «герой» уважав за річ другорядного значення , бо ж він сам був продуктом «системи», для якої головну роль грала форма. Отже, замість того, щоб з невеликою кількістю гвинтівок вивчити по черзі всіх вояків з ними поводитися та вміти з них стріляти, той «герой» волів вивчити їх ляскати в долоні, бо навчити при малій кількості гвинтівок велику кількість вояків стріляти «по суті» - це справа довга і трудна, а «по формі», ц.зн. ляскати в долоні, можна доволі скоро й легко вивчити хоч цілу армію. Коли ж ці «формальні» стрільці долонями прийшли на фронт і взяли уперше, очевидно, до рук гвинтівки, то на інспекції при команді «плі» вони спочатку не знали, що робити, а потім поклали гвинтівки на землю (стояли на коліні) і … ляснули в долоні. Чи могла б людська фантазія видувати щось подібне, я не знаю, але «система» це завдання виконувала щодня прекрасно, бо вона мала своїх ретельних виконавців.
Мені мало доводилося бачити серед кадрових старшин таких, які б не тільки чесно виконували добровільно прийняті на себе обов’язки військової людини, але які б активно поборювали й негативні наслідки знаменитої російської «системи».

Микола Галаган. Із моїх споминів...

Коли не хочеться переживати ту мерзоту, яка є, краще думати про те, чого вже тут давно нема. Раніше воно ще траплялося, але вже й тоді, коли я застав його, воно трималося на межі зникнення. То були дрібниці, які здавалися курйозними, одірваними од первісного смислу. Приміром, моя баба казала:

— Вітя, постав віник ік строці!

Або:

— Чого ото віник лежить не к строці?

Те дивне словосполучення вимовлялося не так, як тут написано, а разом — ”ікстроці”, ”некстроці”, причому з наголосом на ”о”, і це заважало розгадати його. Воно здавалося неправильним, бо не звучало по радіо й не траплялося в книжках. Хоча, як я здогадався згодом, походження його якраз книжне, воно з лексикону писарів, які ще писали гусячими перами, а може, й з лексикону поетів, що були тими самими писарями.

Не ік строці — значить щось таке, що не лягає в цей рядок (в цю ”строку”).

Баба була цілковито неграмотна, отже, це словосполучення дісталося їй від якоїсь давнішої цивілізації, де в побуті мислили категоріями віршотворення. А порядок уявлявся, як строфа, куди вписується і віник, і все, що завгодно.

Крім баби, те словосполучення уживали лиш кілька людей, останній з них (зовсім останній) загинув зовсім недавно — їхав на велосипеді і його збила машина.


Або ще у баби було:

— Ну що ти порозкладав свої лейстри!

Це коли в мене зошити й книжки по всьому столу. Я аж потім зрозумів, що ”лейстри” — то реєстри. Слово з козацького XVII століття. Воно звучало у баби зневажливо — мабуть, дісталося їй вже тоді, коли ці реєстри втратили цінність.

До теперішніх трендів-брендів баба не дожила. Та в неї були свої претензії до слів, що здавалися всім зрозумілими. От радіодиктор каже: ”…нарастить производство молока и мяса!” Баба щоразу відповідала йому:

— І-і-і… шоб тебе собаки з’їли!


Віталій ЖЕЖЕРА http://gazeta.ua/index.php?id=348305