Перемога чекістів над гестапівцями – великий день для СССР і Східної Європи.
Валерія НОВОДВОРСЬКА

Втрати СРСР у Другій світовій війні склали 26,6 мільйона людських життів. Загальні втрати Німеччини - трохи менше 6 мільйонів.

У ці дні 65 років тому закінчились бойові дії Другої світової війни в Європі. Війни, розв’язаної двома агресорами, які, поділивши світ на мапі, взялися різати його по живому. У тому числі й тіло України - у німецько-радянькому розділі Польщі й Галичини з Волинню, мадярському аншлюсі Карпатської України та "добровільному" поверненні Бесарабії.

Що ж навоювали "маршали перемоги"? За ціною таки не постояли

Й донині демографи продовжують підрахунок втрат серед військових і мирного населення в роки Другої світової війни 1939-1945 років. Але, якщо західні дослідники говорять про похибку в сотні, тисячу, ну десяток тисяч чоловік, то в комуністичній імперії, де "ніщо не забуте" - лік іде на мільйони...

То ж, навіть через 65 років, оцінка загальних втрат держави, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб.

І остання цифра напевне найбільш повна. Вона враховує загиблих і не народжених, убитих, розстріляних, спалених у крематоріях, закопаних і залитих цементом на новобудовах соціалізму, поранених, зраджених і покинутих напризволяще...

Міністерство оборони Росії, у черговий раз звівши баланс, обрахувало загальні людські втрати СРСР у роки Великої Вітчизняної війни з урахуванням Далекосхідної кампанії.

Отже: втрати цивільного населення й війська згідно із цими, далеко не бездоганними підрахунками, склали 26,6 мільйона осіб. При цьому безповоротні втрати особового складу радянських збройних сил склали понад 8,6 мільйона осіб. Саме ці цифри доповідатимуть президентові Росії для того, щоб їх озвучити 9 травня.

Для порівняння: загальні втрати Німеччини, що воювала з половиною світу - від 5,3 мільйонів до майже 6 мільйонів осіб. Із них, за різними даними, від 780 тисяч до двох мільйонів мирних жителів.

Маємо констатувати, що й ці обрахунки дуже наближені. Бо, як видається, тут не враховували жертв ані польської, ані фінської воєн, ані загиблих у ті роки в німецьких та радянських концтаборах.
Цього висновку можна дійти, просто зрівнявши різні цифри, наведені самим же Міноборони Росії.

Так, на момент початку війни 1941 року в Червоній армії перебували трохи менше 4,9 мільйона військовослужбовців. За весь час війни було мобілізовано 29,5 мільйона осіб. Станом на 1 липня 1945 року в армії перебували майже 11,4 мільйона осіб.
Беремо калькулятор: 4,9 + 29,5 - 11,4

То ж на цьому кривавому млині саме на фронті перемололи вбитими й інвалідами 23 (!) мільйони.

То ж маємо підставу рахувати як більш правдиву цифру, що наводять різні джерела - 10,465 мільйонів військових втрат і 18 мільйонів серед мирного населення. Тут і 6,3 мільйони військовополонених, із котрих 4 мільйони померли в полоні та багато сотень тисяч вже після визволення - у радянському ГУЛАГу.

Останнім часом стараннями "ревнителів правильної історії" відбулася, і з кожним роком поглиблюється банальна приватизація Росією Великої Перемоги. Проте навіть сухі цифри свідчать - цю перемогу в нас вкрали, як і багато чого в нашій історії.

Україна заплатила за Перемогу найбільшу ціну

Загальні демографічні втрати України - включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, - становлять не менше 14 млн. чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.

Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР.

З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони чоловік.

То ж втрати цивільного населення України: 5,5-6 мільйонів чоловік, понад 2,5 мільйони уродженців України загинуло на фронтах. Виходить, усього як мінімум 8 мільйонів осіб.

Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід - це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра - 2,4 мільйони остарбайтерів із 2,8 мільйона радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство!

На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів та НДІ; а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.
І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу.

Бо масштаб сталінських репресій у передвоєнні роки та в перші місяці війни в Галичині й на Волині, у період відступу, - був не менш вражаючим.

Багато сотень тисяч репресованих, розстріляних, депортованих у Сибір і Казахстан - українців, поляків, євреїв.

Найяскравіші приклади виконання злочинної тактики "випаленої землі" - знищення центру Києва восени 1941 року та підрив Дніпрогесу, вигорілі ниви й села.

А ще - життя й покалічені "визволителями" долі людей у повоєнне десятиліття.

За 1944-1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині було репресовано, лише за офіційними даними, 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тисяч, убито понад 153 тисяч, виселено за межі України 203 тисячі.

То ж маємо вшановувати світлу пам’ять наших дідів, батьків, сестер і братів. Але вшановувати не під фальшиво-цинічні звуки фанфар, не під прапорами гнобителів і катів нашої нації, а в щирій молитві за упокій їх душ та за долю України.

http://sd.org.ua/news.php?id=18358

Яків Шут розповідає, що в старину часто випадали роки народниих лихоліть. За рік перед смертю Скута, як переказував йому батько, була страшна посуха. Хліба, трав не було. Цілими хмарами носилася сарана, і не знаходячи їжі, здихала, розмовсюджуючи страшний заразний сморід... Худоба помирала, люди пухли з голоду, їли жолуді, до муки домішували курай... До всього додалася сувора зима. Хати, ліс, все було засипано снігом. Весна прийшла з великими повінями. По Дніпру плили ліс, млини, хліви, рублені комори і навіть дахи з хат... Літо було одне із найврожайніших, але збитки не могло покрити. Але і після цього, каже старий, було багато лихих років, про які довго довелося б розповідати...

Користуючись жерелами про Новоросійський край, вваажємо незайвим навести роки народної біди, що описується вище.

1170 р. Скрізь неврожай, голод.
1771 р. В Запорожжі морова язва. Багато сіл, шанців стали безлюдними.
1772 р. Чума в Криму, на Українській лінії, в Донщині. Руйнівна повінь.
1780-81 р. Неврожай, посуха, сарана.
1783-84р. Чума на Півдні, карантин в Катеринославській губернії.
1785-86 р. Чума.
1788. Жорстока зима.
1789. Страшна повінь.
1794. Неврожай, посуха, сарана. Припинення вивозу хліба за кордон із Новоросійський портів.
1798-99. Посуха, сарана. Роздача хліба із провіанту магазинів. Заборона вивезення хліюу за кордон. Смертність, мор худоби. Жорстока зима.
1805. Неврожай, сарана.
1807. Повінь в Придніпровї.
1812. Чума на півдні. В Катеринославській губ, посилення карантину. Голод. Сурова зима.
1813. Жорстока зима, мор худоби. Недивлячись на малонаселеність в той час Катеринославській губ., загинуло 13 544 коней, 40330 шт. великої рогатої худоби, 70 323 шт. овець, на суму 1 668 094 руб.
1818. Повінь в Придніпровї, страшні втрати.
1821. Неврожай, сарана. Видача харчів із провіантів магазинів.

Новицький Я. твори в 5-ти томах. Т.1. - Запоріжжя: ПП. "АА Тандем", 2007. - 508 с., 16с. іл.

В Україні кількість бійців приватних армій олігархів перевищила чисельність Збройних сил

В Україні чисельність працівників приватних охоронних структур уже перевищила чисельність Збройних сил країни — фактично, сьогодні можна говорити про появу приватних армій. Про це у свіжому випуску пише київський журнал «Власть дєнєг».

http://sd.org.ua/news.php?id=18262

Книги якого жанру ви читаєте?

Ніяк невдавалося віднайти цей матеріал....


У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолю¬вав керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супро¬тивника Гітлера — Георга Штрассера .
Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необме¬жений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.
У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”» .
1926  //населення 1939 //населення // % зміни
СРСР 147,027,900 170,557,100 +15.7
росіяни 77,791,100 99,591,500 +28.0
білоруси 4,738,900 5,275,400 +11.3
українці 31,195,000 28,111,000 - 9.9
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этно¬де¬мографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.
Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123» . При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встанов¬леному законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодіш¬нього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм...
Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжах¬ливіша соціальна катастрофа нашого століття — призве¬ла до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського ре¬жи¬му проти влас¬ного народу , відлуння якої чутно й дотепер. <…> ...У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до чис¬ла цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелє¬вим оцінив число по¬мер¬лих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти» .
Породжений голодомором каніба¬лізм не був рідкістю тоді в Укра¬їні — найба¬гатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника україн¬сько¬го ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодек¬су, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбува¬ється між селянством і на¬шим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком пе¬ре¬вірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут госпо¬дар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну» .
Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків .
Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленін¬градській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капі¬танові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізна¬тися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьє¬гор¬ська — столиці Бєломор¬канала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік . Я перечитав багато матеріалів Нюрн¬берзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...

Володимир ФЕДЬКО

На фресках Софії Київської насправді - князь Володимир з родиною? Протягом кількох останніх років українські науковці зробили ряд відкриттів на території Софії Київської, що змушують інакше поглянути на історію однієї з головних святинь Київської Русі та України. Зокрема, виходить, що засновано собор було на кілька десятиріч раніше, ніж це стверджувала офіційна історіографія. Багато хто в академічних колах рішуче спростовував цю гіпотезу. Однак нещодавно вже всесвітня організація культурної спадщини ЮНЕСКО закликала світову громадськість до вшанування дати закладання собору Святої Софії Київської саме у 1011 році, тобто, відзначити 1000-ліття собору. І знову академіки протестують, наполягаючи на іншій даті – 1037 році. Що стоїть за цією історією? Коли і як були зроблені відкриття, що породили таке зіткнення думок і гостру полеміку? На чиєму боці правда? УНІАН звернувся до людини, безпосередньо причетної до всіх відкриттів останніх років.  Надія Нікітенко працює науковцем в заповіднику “Софія Київська” 33 роки, нині завідувач відділом науково-історичних досліджень. В 1993 році в московському академічному Інституті всесвітньої історії захистила кандидатську дисертацію, присвячену Софії Київській. У 2002 році захистила докторську дисертацію в Інституті української археографії та джерелознавства НАНУ, також присвячену Софії. - Софію треба вивчати все життя, інакше ти нічого нового не скажеш. Мене вразив той факт, що весь живопис собору, його сюжети прославляють не Ярослава Мудрого, а його батька Володимира Святославича та його дружину, візантійську царівну Анну. В ті часи твори мистецтва, в тому числі храмові розписи прославляли своїх замовників, нинішньою мовою - інвесторів. Особливо рельєфно образ замовника князя Володимира проступає у світських, не релігійних розписах собору. Це княжий портрет в центрі собору, і фрески сходових веж. Написи, що визначали б груповий портрет як родину Ярослава Мудрого, відсутні. Дослідники були переконані, якщо літопис говорить, що собор збудував Ярослав Мудрий, отже тут зображена його родина. За датами, написаними в графіті собору, його споруджено не пізніше 1018-1021 рр. Діти ж князя представлені на портреті дорослими, між тим як діти Ярослава лише тільки народилися в 20-х - 30-х рр. ХІ ст. Вивчаючи портрет, я дійшла висновку, що на ньому зображено не родину Ярослава, а родину Володимира. Вежами княжа родина та її почет піднімалися на хори, “полаті” собору.  Спираючись на візантійські традиції, які прийшли до Києва разом з християнством, я доводила, що на сходових вежах зображено укладення династичного шлюбу Володимира і візантійської принцеси Анни. Шлюб укладений був наприкінці десятого століття, і поклав початок хрещенню Руси. Сама ж Софія є храмом-меморіалом цієї події. В релігійному живопису, в мозаїках і фресках собору, простежується прославлення Володимира і Анни через символічні прообрази. Через святих, що є небесними патронами цієї князівської пари, володарів землі київської. Завжди так практикувалося у візантійському і у давньоруському мистецтві. Що на тему заснування собору кажуть руські літописи? Переглянула усі писемні джерела. Передусім літописи. Вони називають дві дати заснування собору. “Новгородський літопис” - 1017 рік, а “Повість временних літ” - 1037 рік. Остання дата стала хрестоматійною. Багато вчених писали дослідження, відштовхуючись від 37-го року. Дотримуються цієї дати і Толочки. Одначе маємо інші джерела. Звернула увагу на “Слово про Закон і Благодать” київського митрополита Іларіона. Той власними очима спостерігав будівництво собору. Київський митрополит в “Слові” прославляє будівничу діяльність князя Володимира і його сина Ярослава. Говорить, що так само, як біблійний цар Соломон завершив справу свого батька Давида, споруджуючи Єрусалимський храм, так і князь Ярослав завершив справу свого батька Володимира, закінчуючи спорудження Софійського собору. Незалежні закордонні авторитети мають окрему думку? Це хроніки німецького єпископа Тітмара Мерзебурзького початку XI століття. До своєї смерті у 1018 році він встиг зробити запис, де говорить про взяття Києва військом польського князя Болеслава Хороброго і його зятя Святополка Окаянного, сина князя Володимира. Володимир у 1015 році помер. Почалася міжусобна колотнеча за київський престол, що тривала до 1019-го року. У серпні 1018-го року переможців в Києві зустрічав київський митрополит. Тітмар говорить, що цей митрополит з мощами святих зустрів прийдешніх - Болеслава і Святополка – у монастирі Святої Софії, який в минулому 1017-му році погорів. Тітмара Мерзебурзького ніхто з істориків не заперечує. Його хроніка абсолютно об’єктивна, ніякої зацікавленості у викривленні подій на Русі у німця не було. Цього не можна сказати про придворних літописців князя Ярослава. До того ж літописи дійшли до нас декілька разів відредагованими і переписаними, у списках кінця XIV-XV ст. Заангажовані датою 1037 рік історики кажуть, що у 1017-му році буцімто згоріла якась нікому не відома дерев’яна Софія, яку, мовляв, швиденько за рік відновив Ярослав Мудрий. Але все це вчені домисли. Які безпосередньо ваші відкриття у будівлі храму збудили наукову громадськість? Найбільш достовірними свідченнями є графіті на стінах Святої Софії Київської. Це написи з датами на стінах. Їх писали всі, від князя і митрополита до простої людини, і ніхто нічого в них не перекручував.  Донедавна було опубліковано 311 графіті Софійського собору. Зараз в заповіднику працює талановитий молодий вчений, кандидат історичних наук В’ячеслав Корнієнко. Вперше цей науковець вивчає графіті не вибірково, як робили до нього, а суцільно, фронтально. На сьогодні вже їх виявлено понад 2000. Та це лише одна третина від написів, що ймовірно можуть бути виявлені надалі. У різних місцях Софії вже знайдено дев’ять графіті з датами, які повністю перекреслюють можливість заснування Софії не тільки у 1037 році, а й у 1017 році. Це графіті 1018-го або ж 1021 року (остання цифра пошкоджена), наступне графіті 1019 року, далі - 1022 року, 1028 року, три графіті, що в різних місцях собору, 1033 року, ще одне - 1036 року. І 1038-го, бо навіть, якщо 37-го року почали будувати, то до 38-го, коли й було залишено графіті на фресці, стіни собору ще не були готові. Так само неможливо уявити, що собор, якби його заснували 1017 р., був зведений до 1018 - 1019 рр. ЮНЕСКО певно хотіла би почути від київських науковців точну дату заснування собору? Завдяки графіті, можна розрахувати точний час зведення Софії. З давньоруських Святців відомі дні освячення собору Софії. Це 4 листопада і 11 травня. Ми знаємо, що Софійські храми Візантії і на Русі, як і більшість храмів взагалі, освячувалися виключно по недільних днях. Неділя (“воскрєсєніє”) - то є День Господень. Якщо числа, що називають Святці, накласти на хронологічну канву отих графіті, виходить, що в другому десятиріччі 11-го століття недільні дні випадають на 4 листопада 1011 року, і на 11 травня 1018 року. Таким чином ми з’ясували, що закладення Софії (освячення її місця) було здійснено Володимиром у 1011 році, а освячення престолу його сином Ярославом у 1018 році. Будівництво тривало сім років. Це число у християнстві є сакральним символом. Майже таку саму Десятинну церкву також будували сім років. І найдавніший Єрусалимський храм будували сім років. А на ті часи Київ вже перебрав на себе роль Нового Єрусалиму - землі Руської. 1634 року на замовлення київського митрополита Петра Могили реставрувався собор, і на чотирьох арках центрального купола Святої Софії було зроблено великий напис, який містив у собі коротку біографію споруди. Починається він тим, що храм Премудрості Божої був закладений у 1011 році. Цю дату цитують архівні документи XVIII століття. Лише в самому кінці XVIII ст., при утворенні Київської губернії, коли Україна остаточно увійшла до складу Російської імперії, всі релігійні відправи, книги, навіть літописи піддалися імперській уніфікації. Напис “1011 р.” було переправлено на “1037 р.” Та при пізніших реставраційних роботах було віднайдено первинний, оригінальний напис дати початку будівництва собору. Цікаво, що дата 1011 рік як час заснування Софії аж до середини ХІХ ст. існувала і над центральним входом до собору. Тобто вона була цілком прийнятною в очах киян, нікого не обурювала, на відміну від деяких сучасних істориків, що носять високі наукові звання. Петро Могила не мав наукових ступеней, не захищав дисертацій, але він відомий нам як людина книжна, обізнана з історією Церкви взагалі і Софії зокрема. Скоріше за все, митрополит київський користувався архівом собору, який не дійшов до нас. Пожежа, в якій згорів архів, сталася пізніше, наприкінці XVII ст. P.S. Нещодавно ЮНЕСКО направило в державні органи України листа, де було висловлено прохання організувати влітку 2011 року урочисті заходи до 1000-річчя початку будівництва центрального храму України Святої Софії Київської. Відзначення цієї дати міжнародна організація поставила у свій всесвітній календар. Українська влада досі тримає паузу. Спочатку була зайнята президентськими виборами. Майже одразу проти достовірності названої дати виступив поважний науковець Петро Толочко. Категоричну позицію вельмишановного академіка української радянсько-незалежної історичної думки підтримав молодий і дуже перспективний вчений (син академіка) Олексій Толочко. Обидва абсолютно незалежних від кон’юнктури історика крім наполегливих заперечень, надісланих у високі державні інстанції, опублікували у пресі статті на спростування ініціативи ЮНЕСКО. Заперечення нових відкриттів від групи істориків (батько і син), певно, викликані зрозумілим психологічним фактором, що й у послідовників відмираючої теорії еволюції Дарвіна. Поважний науковець Чарльз Дарвін подарував людству теорію його походження від мавпи. Дарвінізм - теорія розвитку від нижчих приматів до людини розумної - тримався досить довго. Похитнувся з новими знахідками антропологів. Послідовники Дарвіна спочатку чинили шалений опір. Заперечуючи знахідки, що не вкладалися у їхнє світосприйняття, називали їх “фальсифікацією”. Психологічно дарвіністів можна зрозуміти. Важко було дослідникам, які видали сотні книг, захистили тисячі дисертацій... й, раптом погодитися, що їхня дослідницька доріжка - це минуле науки. Бо привела в тупик, й походження людини й надалі лишається відкритою темою. От і виходить, що шановний в свій час науковець Чарльз Дарвін насправді виявився казкарем-мрійником.

Георгій Бурсов

оригінал статті http://culture.unian.net/ukr/detail/188423

"Найбільше Катинь відома через масові розстріли інтернованих поляків, здійснених органами НКВС в часи Другої Світової Війни."

Трагедія?
А у Волинській різні українці винні, бо захищалися... українців розстрілювати то не трагедія?

Або... німці когось розстріляли - фашисти, а те, скільки німців розстріляли до уваги не береться - "ярость благородная"?

Забагато лицемірства...

«В ставленні до німців поляки застосовували свою улюблену історичну тактику, підлизувалися до них, запрошували на всілякі родинні свята, опоювали і омотували своїми впливами, підсовували своїх красунь і так брали їх в руки. У той спосіб вони розігнали не одну бурю, що збиралася над їх головами. Особливо ж з’єднували собі німців відданою співпрацею у поборюванні українців»

«В останньому часі дуже міцно посилили свою боротьбу в терені північно-західних українських земель поляки і комуністи. Польські організації діють на цілому просторі Північних ЗУЗ, зцентралізовані, однак, в різних теренах під різними назвами: Легіони смерті, Бяли ожел, …., Польська організація терористична,… - все зустрічається в цілому терені. Їх спільна політична програма «Непідлегла Польська». Це їх разом об’єднує. Всі діють проти українців. Ми для них найбільші вороги (в своїй хаті ворог для якогось зайди), може, більші, як німці».

Позиція польських урядовців, жовтень – листопад 1939р.: «Мусимо протестувати проти будь-яких спроб поставити під сумнів наші права на цілісність державної території Польщі, які, можливо, робитимуться урядами або громадськістю в союзницькими нам країнах. Водночас слід переконати союзників, Ватикан і Америку в тому, що Польща повинна мати спільний кордон з Румунією. (Жаба цицьки дасть!) При цьому необхідно стверджувати, що українці є ненадійним партнером для союзників…, що у випадку віддання українцям Малопольщі (Галичини) Румунії буде загрожувати втрата Бессарабії і Буковини (звісно, бо чуже треба віддавати) і що Східна Малопольща (Східна Галичина) є територією зі змішаним населенням, котре скоріш буде прагнути належати до демократичної Польщі (демократична???), аніж до України – країни молодої і тому більш націоналістичної».

Випадок.
«15 вересня 1939р. місцеві українські селяни вбили девятьох поляків, застосувавши перед тим проти них тортури. Замордованих вивезли до сусіднього Радовицького лісу, де всі вони були закопані в землю у спільній могилі».
Джерелом цієї інформації, як вказують автори, для них слугували матеріали архіву осередку воїнів 27-ї Волинської дивізії АК. При цьому В. і Є. Семашки не повідомляють, ні ким саме були вбиті польські громадяни, ні за яких обставин стався цей злочин. Натомість інше джерело, де знаходимо відповідь на ці питання, дещо змінює уявлення про подію. У доповідній записці наркома внутрішніх справ УРСР Івана Серова від 13 жовтня 1939р., надісланій зі Львова до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, читаємо:
«8 октября сего года в лесу близ Турийска Ковельського уезда были обнаружены трупы убитых и зарытых в землю 5 мужчин и 1 женщины. Расследованием установлено, что они являются жителями деревни Клюсик Турийской волости… Эти лица были расстреляны по решению группы членов КПЗУ и бывших политзаключенных из числа жителей этой деревни как провокаторы на следующий день после занятия г. Ковеля частями Красной Армии. Расстрел был якобы санкционирован комиссаром одной из войсковых частей Красной Армии. Непосредственное участие в расстреле принимали…все члены КПЗУ, освобожденные из тюрьмы нашими войсками. При выезде наших работников на место местные жители представили документы, подтверждающие провокаторскую деятельность расстрелянных, изъятые ими из архивов судов и полиции».

Я. Дашкевич: «Слід відверто сказати правду, що це був акт (акція «Вісла») помсти за велику волинсько-галицьку програну війну. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу збірної відповідальності до цивільного населення лише тому, що воно було українським, а не до безпосередніх винуватців». І далі: «Правду, тут треба внести певну поправку на ментальність. Не лише помста за Волинь і Галичину, але й за те, що український народ був нечемний, підступний і невдячний (кому?)».

Ігор Ілюшин. УПА і АК. Протистояння в Західній Україні 1939-1945рр.


Ми всю свою життєву енергію і політичну діяльність спрямовували на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію з того, що це нам не вдалося. Дивлячись на ту страхітливу різанину, яка відбувається в Югославії, уявіть собі, що б могло коїтися зараз на Волині чи у Східній Галичині, якщо б вони залишилися за Польщею.
(з промови міністра закордрнних справ польського еміграційного уряду в Лондоні Едварда Рачинського, 1993р.)