Християнство — це не те, коли люди моляться на ікони, не те, коли вони осіняють себе хрестами, не те, коли вони бояться бісів і диявола, не те, коли вони випрошують собі порятунок од пекла та іншого зла або намагаються вимолити собі всіляких земних благ.

Християнство — це те, коли люди, виконуючи Вчення Ісуса Христа, оголошують нещадну боротьбу своїм порокам, з ретельністю зрощують у собі позитивні якості, яких не вистачає, і всім своїм єством спрямовуються на пошуки Бога-Отця з метою пізнання Його і Злиття з Ним. І хай буде так!

Навколо рішення Конституційного Суду щодо скасування політичної реформи 2004 року уже накопичується певна критична маса, і ось-ось в Україні настане черговий пік фестивалю політичних перевертнів.

На диво, що участь у ньому беруть усі головні політичні сили країни. Саме вони складають основу зрушень, на порозі яких стоїть Україна. Вона знову опинилася катастрофічно залежною. В принципі їй ніколи не давали волі свої ж ватажки.
Рівень політичного лицемірства завжди був не найнижчим в країні, але сьогодні він більше, ніж зашкалює. Де взяти сил, щоб розібратися в цій отруйній каші?

Один із зубрів українського табору перевертнів Президент Кучма продавив політичну реформу наприкінці свого президентського терміну. Він прагнув понад усе обмежити владу наступного Президента і узалежнити його від парламенту.

І це робила та людина, яка усі 10 років президентства чубився з Верховною Радою як кіт із собакою. Так і пішов він із влади академіком перевертнів.

Його наступник Президент Ющенко увесь свій строк відчував на собі кучмівський зашморг реформи 2004 року. В його таборі не раз говорили про необхідність переглянути цю кабальну залежність Президента.

Блок Юлії Тимошенко, який від самого початку протистояв кучмівському задуму, не раз відкрито закликав скасувати цю реформу. Але на захист парламентсько-президентської форми правління стояла могутня сила Партії регіонів.

Особливо сильно відчула ця партія перевагу парламенту над Президентом, коли Ющенко дав посаду Прем'єр-міністра Вікторові Януковичу.

Тоді Партія регіонів втратила від активності відчуття балансу і почала скуповувати депутатів, щоб створити конституційну більшість і повністю підкорити собі владу в країні через прем'єрство. Тим самим Партія регіонів створила навколо себе хвилю роздратування і усе закінчилося тотальною кризою.

Нові умови – нові крутійства

Сьогодні все кардинально помінялося. Перевертні обох таборів активно грають недавні ролі своїх суперників. Регіонали захищають ідею скасування реформи. Їх опоненти хапаються за цю реформу, аби якось обмежити владу Януковича.

Між ними як завжди майорить Володимир Литвин. Посада у нього така. Він координував проходження реформи 2004 року. Він же проводжає її в останню путь в 2010 році.

Як у гоголівського Тараса Бульби – «Я тебе породив, я тебе і уб...» Ми не ставимо крапки, оскільки не знаємо, чим усе це закінчиться. Чи не станеться того, що оту реформу буде відновлено? І там, десь поблизу знову стоятиме Володимир Литвин?

Парадокс, але саме він змушений бути посередником її народження і її скасування через шість років після. Чи відчуває він якийсь дискомфорт – це залишається його персональною таємницею.

Назовні виявляється, що Володимир Литвин може робити дві абсолютно протилежні функції з однаковою мірою професійності посередника між перевертнями. Ледве чи міг би він опанувати цю якість, не будучи сам перевертнем вищого ґатунку.

Ще один представник руху перевертнів лідер українського комунізму Петро Симоненко може бути повністю задоволеним – в Україні є достатньо послідовників Леніна як визнаного майстра «текущего момента». Недарма Україну називали кузнею комуністичних кадрів. Наплодила, як для себе, так і з Москвою поділилася.

Отакий політично-бісівський фестиваль в Україні біля останньої чверті 2010 року. Хто там зараз сучасний Гоголь, який описав би це типово українське чортовиння!


http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1732

Деякі цікаві цитати.
Матвій Шестопал
ЄВРЕЇ НА УКРАЇНІ
(історична довідка)
Повністю: http://exlibris.org.ua/szestopal/index.html

У практиці політичних відносин не було випадку, щоб загарбник, прийшовши до своєї жертви, сказав: я буду тебе грабувати. Для прикриття своїх справжніх цілей він придумує тисячі різних причин. Поляки, наприклад, несли в Україну «світло цивілізації», а вивозили назад плоди української праці. Росіяни завжди подавали руку «братньої допомоги» поки не прибрали до рук Україну. А євреї… євреї, як видно, єдині прийшли сюди з добром, тільки й їх «примусили», бачте, чинити нам зло…
Приховувати правду про експлуататорів українців – значить, виправдовувати євреїв, давати привід для продовження цієї експлуатації в інший час і в нових формах. Балачки про те, що євреїв нібито примушували грабувати українців, мають на меті одне – виправдати їхню спілку з експлуататорами.

***

Горілка в руках колонізаторів була й справді одним із головних знарядь економічного визиску і духовного поневолення трудящих. Позбутися цього лиха було мрією не одного покоління українців.
У повісті І. Франка «Великий шум» селяни по скасуванні панщини в Галичині мріють, як поліпшити своє становище. В їхніх планах на перше місце висувається боротьба із споюванням народу. «І жидів витиснемо з сіл, - міркують уголос селяни, - бо яке їх тут діло? Вони землі не оброблюють, навіть кілька грядок коло корчми скопати самі лінуються та хлопських бабів кличуть. Лише горілку продають та затягують людей у свою лихву. То – п’явки, то – вороги народні. Зробити так, аби їх місця в селі не було, нехай забираються з шумом».
У Росії й Україні існував у минулому сторіччі справжній масовий рух за народну тверезість. І треба визнати, що навіть офіційна влада, зацікавлена в прибутках від виноторгівлі, не чинила опору цьому рухові. На заваді йому стояли тільки євреї. В статті «Мери правітельства относітельно трезвості» газета О. Герцена «Колокол» писала: «Гражданскіє власті нісколько не протіводействовалі распространєнію трезвості. Протівнікамі єйо заявілі себя євреі, і особенно те із ніх, коториє непосредственно заінтерісовани в процветаніі откупа».
Споюючи і розорюючи населення, відкупники і корчмарі наживали величезні багатства.

***

Своїми діями євреї не тільки економічно руйнували українців, а й завдавали великої шкоди народній моралі, сильно понижуючи її рівень.
М.І. Костомаров свідчить: «Мешканці південних і західних губерній знають, як часто іудеї поширюють у селян схильність до пиятики, охоче дають їм у борг горілки, щоб потім заплутати, розорити, щоб всі надбання п’яниці перейшло в їх шинки, як спонукають селян до крадіжки і приймають крадені речі, як прислужуються розпусті і зваблюють жінок, як вміють використати всілякі пристрасті, щоб довести людину до положення, вигідного для себе, хоча б це безповоротно було для неї. Це робиться зовсім не по якому-небудь без моральному мотиву, не через схильності до зла, а по холодності і без участі до світу, що стоїть за межами іудейства».

***

У тому ж «Колоколе» розповідалося про одеських євреїв, які систематично продавали українських дівчат у турецькі гареми. Торгівці жінками записувалися в турецько-молдавські піддані і з турецькими паспортами під виглядом іноземців без кінця переїжджали кордон туди й назад, вербували дівчат, обіцяючи їм золоті гори, а потім з фальшивими паспортами відвозили їх в Константинополь, де продавали на базарі, а «брак» здавали в будинки розпусти.
«З усіх міст Південної Росії привозилися в Одесу «девки, опутанніе долгами рублей в 50 или 100», продавалися місцевим утримувачам, які в свою чергу вербували дівчат в Одесі, і все це відправлялося в Туреччину на торгівлю, словом, торгівля йшла повним ходом. Яка-небудь жидівка їхала «мандрувати» за кордон – з трьома «дочками», з «сином», «жінкою сина» і «сестрою». Через певний час вона поверталася вже з одним сином і турецькою підданою. Потім знову їхала за кордон з «дочками» і так далі».
Лише в 1897р. з Одеси для продажу в гарем і будинки розпусти Константинополя вивезено таким чином до 200 українських дівчат.

***

Услід за купівлею товарів на гроші з’явилася грошова позика, а разом з нею – процент і лихварство. Паразитизм єврейської буржуазії виявився найяскравіше саме в лихварстві, тобто в грошових позиках під високий процент, що було найжорстокішою формою експлуатації селян, ремісників, дрібних крамарів, причиною їхнього масового розорення.

***

Засилля євреїв було однією з головних причин нерозвинутості капіталістичних відносин в Україні і майже повної відсутності української національної буржуазії, яка, мов курча в яйці, не могла пробити потрійної товщі російсько-еврейсько-польської конкуренції. Якщо в незалежних країнах місцева буржуазія користувалася протекціоністською системою, яка провадилася в широких межах і в більшості випадків доходила навіть до повного усунення будь-якої іноземної конкуренції, то для колоніально-залежної України про це нічого було й думати. З цього погляду на особливу увагу заслуговує доля чумацького промислу в Україні.

Чумацтво існувало протягом чотирьох століть – з другої половини 16 ст., тобто з часу виникнення, і до кінця 19 ст. Після землеробства і скотарства воно вважалося одним із найважливіших занять сільського населення і було наймасовішим.
Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-візницький. Предметом чумацького візництва були, крім традиційної риби й солі, кам’яне вугілля, яке почали використовувати як паливо на промислових підприємствах, будівельні матеріали, цукор, імпортні й експортні товари. Про розміри транспортних перевезень можна судити з того, що в середині 19 ст. в Одесу щороку прибувало до 700 тисяч возів, які привозили щонайменше 60 млн. пудів різних вантажів. «Перевезення на чумацьких возах становило не менше 50%, а можливо, навіть значно більше всіх вантажів, що тоді транспортувалися».
За відсутності залізниць і слабкого річкового транспорту чумацтво становило основний вид транспорту в Україні. Воно могло відіграти і почати відіграло важливу роль в економічному житті краю, сприяло зміцненню господарських зв’язків і торговельних відносин між окремими районами України, а також між Україною та сусідніми територіями.
Проте на цьому не вичерпувалась історична місія чумацтва. Торгово-візницький промисел, за умов нормального розвитку, повинен був викликати майнову нерівність і соціальне розшарування селянсько-козацької маси і таким чином породити численні кадри національної буржуазії та її антиподу – пролетаріату. Саме з числа багатих чумаків у процесі первісного нагромадження капіталу повинна була витворитися українська буржуазія, якій належало зосередити у своїх руках усі «нитки і торговельного… і промислового капіталу».
Однак цього, як відомо, не сталося. Радянський історик І.Слабєєв, автор монографічного дослідження про чумацтво, змушений констатувати, що «кількісно група заможних і багатих чумаків (цих потенційних українських капіталістів) була порівняно невелика». І це при масовому характері чумацького промислу! Слабєєв не пояснює причин такого становища. А справа в тому, що в умовах кріпосництва і колоніалізму основна маса чумаків була не вільними робітниками, що працювали на себе, а кріпаками, які, за словами Маркса, «належать безпосередньо до числа засобів виробництва» і є власністю поміщика. Ці чумаки – кріпаки працювали на збагачення своїх гнобителів і, навіть випадково розбагатівши, не завжди могли позбутися свого кріпацького стану. Першою основною умовою буржуазної підприємницької діяльності Енгельс вважав безпеку самого купця і його власність. Такої безпеки деспотичні порядки кріпосницької Росії не могли гарантувати українцям.
Зате євреї, будучи вільними людьми, мали повну свободу комерційної діяльності, що дало їм змогу захопити у свої руки всі вигідні промисли і торгівлю. «Порабощенное состояниє землєдельцев – писав Костомаров, - прічіна, повод, что іудеї продолжали держать в руках промишленность і торговлю».
Можна припустити, що частина кріпаків з числа державних селян, які не відбували панщини, могли б вибитися із злиднів, але їм, як і всім чумакам взагалі, буквально поперек дороги поряд з чужинцем-поміщиком стояв ненависний жид-шкуродер. Орендуючи поміщицький маєток, він брав непомірно високу плату за користування степами, де чумаки випасали худобу, і водопоями, обдирав навіть за проїзд через орендовану ділянку, що робило нерентабельним візництво, економічно невигідним сам чумацький промисел.
…
Закриваючи на це очі або приховувати правду – значить створювати враження що в українців були рівні з іншими можливості, яких вони з власної вини не зуміли використати. Це не що інше, як спроба виправдати колонізаторів і звести наклеп на український народ.
Таким чином, євреї у своїй масі були не просто представниками експлуататорської верхівки, їдцями-нахлібниками, а виступали в ролі гальма суспільного процесу на Україні.
…
Шаповал, діяч Центральної Ради, відомий своїми працями з історії революції на Україні, написаними вже на еміграції, цілком слушно вживав до українців означення «неповної нації», тобто народу, соціально-класовій структурі якого бракувало певних компонентів, у даному разі класу поміщиків і капіталістів.

***

Один із персонажів роману, український священик Дудич, у розмові зі своїм сусідом євреєм лікарем Севеллою робить слушний закид: «Під любов’ю до батьківщини угорці розуміють пригнічення всіх не угорців. Свобода для них означає цілковите беправя всіх громадян, які говорять не угорською мовою. А ви, євреї, підтримуєте таку любов до батьківщини, таку свободу! Хіба не так?»

***

«Без перебільшення можна сказати, що «велікая» соціалістична революція була зроблена саме руками євреїв. Хіба темні, забиті «русскіе крестьяне» і робочі могли б самі скинути з себе кандали буржуазії? Ні, саме євреї вели російський пролетаріат до зірки інтернаціоналізму, і не тільки вели, але і зараз радянська справа знаходиться і їх надійних руках. Ми можемо бути спокійними, доки керівництво Червоної Армії належить тов. Леву Троїцькому. Правда, євреїв немає в рядах червоної армії в якості простих рядових. Проте в комітетах і радах, в якості комісарів, євреї і зараз безстрашно ведуть до перемоги маси російського пролетаріату…»
Однією з причин існуючого й досі прихованого антагонізму між євреями і національною більшістю населення країни є нічим не обґрунтована претензія євреїв сидіти «в комітетах і советах», відводячи для всіх інших роль «простих рядових». Ця претензія особливо яскраво виявилася в перші роки радянської влади, і зокрема в Україні.

***

По суті справи громадянська війна в Україні була продовженням війни росіян і євреїв за владу, проти української незалежності. Ця війна велася спочатку відкрито і збройне, хоч і з перелицюванням, а згодом тільки з перелицюванням і головним шляхом політичних репресій.

***

М.І. Костомаров, як видно, був недалеко від істини, коли свого часу писав про євреїв: цей народ «вивчає пружини суспільства», серед якого живе, «пізнає його слабкі сторони, користується ними і, наче в насмішці над тими хто їх зневажає, знаходить собі в неприязному суспільстві таке місце, що захоплюють у володіння найважливіші гілки суспільних сил: крутить королями, папами, баронами, в його руках торгівля, гроші – душа світу. Гроші! «Жид любить гроші, більше за все любить жид гроші» - повторюється із стародавніх часів ця затерта фраза. Справді, і в 12 столітті жид через гроші керував боротьбою італійських партій, і в 16 столітті жид вийшов на сцену в геніальному типі у Шекспіра, в його Шейлоці, і в 19 столітті той же вічний жид з’явився в складному образі європейського банкірства. Цей вічний жид впіймав слабку струнку світу і тримається за неї і водить світом, і світ був обманутий: світ думав, що жид у нього під п’ятою, а сам і не почув, як опинився у жида на прив’язі».

***

В особливий антагонізм на цьому ґрунті зайшли євреї з українцями, яких вони обкрадають упродовж віків і в масштабах, невідомих жодному народові світу. Сам по собі знаменитим є той факт, що Україна була і поки що лишається головним у Європі розсадником єврейства. Формальна ж логіка говорить за те, що хвороботворні мікроби почувають себе найкраще в слабкому організмі. Саме такою слабкою, нежиттєздатною націю, придатною лише на поживу іншим, уявляють українців деякі євреї.
Певною мірою погляди євреїв на Україну висловила ще роза Люксембург. Слідом за іншими ворогами нашого народу, які заперечували право українців на самостійне існування. Роза так само не здобувалася на глибше розуміння українських проблем. У 1918 р. спеціально про Україну вона писала, що ідея української незалежності є «нічим іншим, як простою дурницею пари дюжин дрібнобуржуазних інтелігентів, без якого-небудь коріння в господарському, політичному і духовному відношенні країни, без якої-небудь історичної традиції, так як Україна ніколи не складала нації чи держави; без якої-небудь національної культури, крім реакційно-романтичних віршів».
Аби не відволікатись від теми, не будемо зупинятися на цій злобній інвективі. Звернемо увагу на одну особливість національного характеру євреїв і українців, яким він здається стороннім людям. І тих, і других називають хитрими. Євреїв за те, що вони справді хитрі. В українців же цим словом підкреслюють їхню життєву кмітливість і господарську практичність.
З давніх-давен українець бився над тим, як би зробити так, аби земля родила щедріше, аби жилося на ній людям сито і затишно. Для цього він вдосконалював знаряддя праці і техніку обробітку ґрунту, виводив нові сорти рослин і породи худоби. Він сукав довгу, як вічність, нитку і чинив шкури, шив з них взуття й одяг, добував руду і будував палаци, плавив метал і кував списи та шаблі, яких не випускав з рук протягом усього життя.
Предок свійської корови дикий тур відомий був багатьом мешканцям причорноморських степів. Але не вони, а стародавні руси-українці, приручивши його, методом народної селекції вивели потім безліч порід худоби: сіру українську, лебединську, чорно-рябу, червону степову, буру карпатську, молоко яких так люблять єврейські діти. З праці українця виросли миргородські, кролевецькі, тернавські свині, вівця асканівська тонкорунна, гуска велика біла, качка українська сіра, кури полтавські зозулясті, глинясті, чорні. На ніжному їхньому м’ясі зросли численні покоління євреїв, які потім кпили з «дурного гречкосія». А пшениці: білоцерківська, миргородська, миронівська, одеська… Збагачуючи природу, людина вдосконалювала саму себе. Втому щоденної праці вона змивала чарівною піснею, мрійною казкою, веселим, дотепним словом, які теж стали здобутком людства.
Поки українець займався цими корисними речами, єврей туманив його сивухою, грабував лихварством, підривав його сили тисячею інших способів, а сам при запнутих вікнах крадькома, як той злодій, поїдав награбоване.
Коли над Україною згущалися хмари і ворог з чотирьох боків підступав до її серця, українець вважав за свій святий обов’язок, захищаючи рідний край, перемогти або лягти трупом. А єврей якщо не сприяв ворогові, то, набивши краденим свою кибитку, втікав в інші, спокійніші землі. При цьому він ще й ремствував на свою долю, хоч кров’ю спливав українець.

“Дві тисячі літ тому умер Христос, промучившися декілька годин на хресті, а я знаю сотки таких Христів, що все життя своє мучилися в казематах, кріпостях, в Сибіру і умирали в тисячу раз страшнішою смертю. ...Падаємо ми щодня перед образом Христа, то що ж ми повинні почувати перед сими невідомими героями, кістками котрих засія¬лася вся земля, а імен їх не знає ніхто” (Гнат М. Хоткевич, “Вони”).

Якщо ворог мудрий і сильний, то вивчай його мудрість і силу, і розбий його своєю мудрістю і силою! Справжнім переможцем є той, хто у ворога силу бере і його ж силою його розбиває. Той, хто мудрого ворога зве дурнем, обманює себе і стає його жертвою.

Л.С.

“За українську Україну”, — говорить мудрий і достойний Українець. Ті, які хочуть, щоб в Україні була форма українська, а зміст чужий, ширять гасла — “за християнську Україну”, “за совєтську Україну”.

416. “Геть панів!” — ми кажемо, хапаючи сокири, щоб визволитися з рабства. І пов¬стання українських хліборобів починає зва¬тися “холопським повстанням”. Холопи — лю¬ди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хлібо¬роб¬ському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.

417. Іде польська орда, очолена полко¬водцем Станіславом Жолкевським. Орда має, як пише історик, “знамениту артилерію”, до¬бірних вишколених вояків. Вторжники топ¬чуть святу Українську землю — ідуть, щоб українців втопити в українській крові в українській хаті. Під Прилукою (на Поділлі) полководець Наливайко, побачивши Поль¬ську орду, не почав бою. Він повів своїх воїнів (селянських синів) Уманськими лісами на Корсунь. Біля Білої Церкви він об’єднався з запорожцями, очоленими кошовим Шаулом. Українці розгромили передові загони Поль¬сь¬кої орди. І пішли до Дніпра, щоб зустрінутися з новими повстанськими загонами.

Жолкевський, кільцем оточивши україн¬ське народне військо, сказав, щоб українці видали йому Наливайка і Шаулу, і віддали всю зброю. Ворог у полководцеві Нали¬вайкові бачив брилянтного провідника і хотів мати його голову у своєму мішку. “Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе” (І. Крип’якевич).
420. Гетман Кремпський з 1500 воїнами вночі вийшов з оточення. І пішов звати За¬порізьку Січ на допомогу. Гетман вірив, що оточені (змучені голодом косаки, діти і жін¬ки), віддавши зброю польському вторжникові Жолкевському, будуть відпущені в свої села. Не так сталося. Оточені “повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви, й срібні труби, що прислав австрійський цісар, видати Наливайка і інших головних про¬відників повстання. Косаки згодилися на це, але коли вони віддали зброю, то на них накинулися Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю, або й більш труп лежав на трупові. Було всіх в таборі з жінками й дітьми до десяти тисяч”, “Това¬ришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму року 1597-го, мало не рік, і, як з’їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на полях його руки, ноги й голову” (М. Аркас, стор. 144).

421. “На милю, або й більше, труп лежить на трупові...”. Ось лежить мертва — ще зовсім молоденька світлоока україночка, “руса коса до пояса, в косах стрічка голуба”. Її груди гострими шаблями порізали польські вторж¬ники. О, тут лежить багато таких, як вона: проводжали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав’ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідав¬шись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару ви права не мали! “Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!” — таку мали мораль внуки Дажбожі.

Так, як ви¬дали Наливайка, Сулиму, Павлюка, Томи¬ленка...

467. “Обізвався пан Трясило: “А годі жу¬риться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!” “Поганий Конецпольський... зібрав шляхту всю докупи та й ну частувати”. “А козаки, як та хмара, ляхів обступили. Як став місяць серед неба, ревнула гармата”. “Про¬кинулись ляшки-панки, та й не повставали: зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали”. Не забудуть ляшки-панки Тарасової ночі. (Дії кожного народу, який виганяє з своєї землі вторжників, священні, Тарасова ніч — Свята ніч народної помсти).
470. 6-го грудня українці, очолені гет¬маном Павлюком, почали на річці Рось громити польських вторжників, очолених Потоцьким. Та від вибуху гарматних набоїв загорівся порох на запорозьких возах. Оче¬видці написали, що “то було пекло”. Під час цього замішання польська кіннота вторглася в табір повстанців. І “5000 українських повстанців лягло на полі бою”. 20 грудня оточеним повстанцям М. Потоцький сказав, що вони будуть звільнені з полону, коли видадуть своїх головних провідників.

Адам Кисіль (“дук-срібляник, народом зненавиджений польський лакей) почав, як істинний православний, цілувати хреста і казати: “Видайте, їм нічого не буде”. І польські старшини, обвішані ізуїтськими хрес¬тами, запевняли “Маткою Боскою”, що провідники народного повстання не будуть смертю покарані. І українські люди (народні повстанці), бачачи “цілування хрестів”, повірили. І віддали ляхам гетмана Павла (Павлюка), полковника Василя Томиленка. (О, легковірні люди побожної глупоти, у вас украдена священна істина, яка вчить: той, хто рідного провідника віддає на муки чужинцям-вторжникам, ще не є людиною).
471. Гляньте! Поляки закутих гетмана Павлюка і полковника Томиленка привезли у Варшаву. Привезли тих українців, які люб¬лять українців і були українцями пов’язані й видані на муки ляшкам-панкам: народ не винуватий, винуваті ті, які беззастережно застерегли за собою право виховувати народ. І ми бачимо страшні плоди їхнього вихо¬вання. Гляньте, у Варшаві на сеймі вирішено: “Павлюкові за те, що він хотів бути само¬стійним українським гетманом, наділи на голову розпечену залізну корону, а в руки дали розпечену залізну па¬лицю, немов би булаву” (М. Аркас). Щоб знав Павлюк (і всі, хто хоче бути гетманом са¬мостійної України-Руси), що “народ, скла¬дений з холопів темних і побожних, не здібний пошанувати своїх провідників. Не здібний бути незалежним господарем на батьківській землі, не здібний бути архітектом держави”.
Київський воєвода (польський лакей віри православної) Адам Кисіль почав у короля Польщі просити милосердя. І милосердя прийшло: замість розпеченої корони, відру¬бати сокирою голови гетманові України (Ру¬си) Павлюкові і його старшинам. Відрубані голови понастромляли на списи: вирок сповідники віри Христової виконали.


(Побожні раби православні, віддаючи свого провідника чужинцям на катування, казали: “Прощай, господине! Нехай твоя голова за всі наші”. Звідки появилися такі ставлення побожних до побожного провід¬ника? З церковних “казань”: “Господь віддав своє життя за всіх нас”: коли Христос не повагався померти за грішників, то чому ти, гетмане Наливайко, чи гетмане Сулиме, не хочеш за наше життя іти на муки. Зв’яжемо і віддамо ляхам!”).

Ляшки-панки казали: “Холопське бидло вольности захотіло! Биймо бидло так, щоб й коріння по ньому не лиши¬лося!”

476. Великий і славний народ України (Руси) названий “бидлом”. Чому? Є в Европі всталене поняття: благородні люди життя своє віддають за вірного провідника свого; провідник даний народові Богом, обда¬рований він вищими інстинктами розуму й почувань, у ньому втілені кращі сили народу. “Бидло” цієї істини не знає, і тому своїх провідників не поважає, вибирає і в скрутний час зв’язує і віддає ворогам (чужинцям-вторжникам) на страшні муки, “це не люди, це бидло!” — казали польські магнати.

Україні (Русі) страшні не зовнішні, а внутрішні вороги, які її виснажують і роз’єд¬нують. Діють чотири внутрішні сили, орга¬нізовані єреями овець стада Христового. 1: Православні попи польської орієнтації, очо¬лені православним Київським митрополитом С. Косівим, Києво-печерським архиманд¬ритом Й. Тризною, та іншими архи¬ман¬дри¬тами, єпископами, протопопами. 2: Право¬славні попи московської орієнтації, очолені протопопом Мужиловським (його син Силуян — полковник С. Мужиловський, довірена людина в штабі гетмана Богдана). Він (Му¬жиловський) у січні 1649 року, будучи в Москві, встановив дипльоматичні відносини між Україною (Руссю) і Московією; він підтриманий діями бродяги-єрусалимського патріярха Паїсія, який мандрує між Москвою і Києвом. Поповичу (полковникові Силуянові Мужиловському) доручено вивідувати пляни гетмана Богдана і орієнтувати його на промосковську політику патріарха Паїсія. 3:Невелика групка попів, яка підтримує гетмана Богдана, вважаючи, що православіє повинне не залежати від чужих патріярхій. Їх¬ні сини є сотниками у війську гетмана Бог¬дана, вони дуже слабі, не підтримані магна¬тами православія. 4: Попи-юніяти, очолені юніят¬сь¬ким Київським митрополитом Анто¬ном Селявою (білорусом), повністю здезорієн¬товані й ослаблені.

Л.С.

До 120-ліття від Дня народження

ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ Іван Васильович (26.09.1890 – 17.01.1957, Мюнхен, Німеччина). Військовий і громадський діяч; осавул 2-го Лінійного полку Кубанського війська, старшина школи броньових автомобілів (Петроград, 1917), організатор і отаман відділу Вільного козацтва у Петрограді (06.1917), наказний військовий отаман Вільного козацтва (10.1917 – 1918), член Генеральної ради Вільного козацтва (10.1917 – 1918), генеральний писар Гетьмана України (1918), повстанський отаман, військовий отаман Українського вільного козацтва на чужині (1920 – 1932), отаман Українського національного козацького товариства (УКАКОТО); військові звання – осавул Кубанського козацького війська, підполковник російської армії, полковник Вільного козацтва, полковник Армії Української Держави.
Під час Першої світової війни, за свідченням генерала Олександра Рогози, “був видатним офіцером, мав всі ордени, включаючи Георгіївську зброю”. Організатор експропріації в Історичному музеї в м. Петроград козацьких прапорів і зброї.. Ініціатор і один з організаторів Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва (Чигирин, 1917). Павло Скоропадський зазначав, що Іван Полтавець-Остряниця був “великим українським ентузіастом”, “авантюристом у повному розумінні цього слова, його можна було підбити на будь-який патріотичний захід”, “він дійсно чудово говорив і володів пером і гарно малював”.
“Ми гадаємо, – говорив Іван Полтавець Остряниця, – що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество, як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьогоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом – диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена”.
Вважав, що “саме демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі”. Розробляв проекти створення Вільного козацтва у складі Вермахту.

Передмова до книги спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці”

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із “генеральною лінією” уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку – дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників – поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?! Хто відповість за них?
“Чого ми відходимо, від кого тікаємо?” – запитували козаки у старшин, а старшини – у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…
Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно-медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував, незважаючи на те що “ми маємо все Правобережжя” з усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, “опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.
Полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що “здобув на ворогові” або вилучав на цукроварнях чи спиртових заводах. Гола і боса армія, без зв’язку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.
А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.
Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо “ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно”. Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити “грабунки”. І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.
Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: “Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, – інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…”
Хто відповість на ці питання?
Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галицькій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Петлюра? Хто винний у цьому?
Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чотири роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити “м’яким місцем”, продав гешефтяру з Товмача реквізовану в панському маєтку пшеничку – щоб купити собі штани, сорочку і черевики.
– Панове судці, – тихим голосом визнав обвинувачений, – так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав – і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, дійсно, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я заслужив право на сорочку... Воші й бруд – чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я – чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..
Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади “іменем Української Народної Республіки” засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Петлюра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Батьківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:
– Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбницю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат поляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.
Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насамперед мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про трагедію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв’язок, харчування, постачання, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників зі свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не віддав їм величезні українські території з мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу “споминів”.
Але ж ні – Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів: “При владі тоді був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну “інспектуру”. Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду”.
А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. “Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, – сказав він, – і мене підганяти не треба!”

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна”. Вермахт програв, а хто програв – завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.
І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…
Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.
Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.
Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує “красних героїв”, з якими на смерть билися їхні земляки – брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.
Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ
http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=508

Хоч влада російського народу й утверджувалася на наших землях, але ужитися з дикими переможцями було неможливо. Несамовиті репресії росіян та їхніх посіпак викликали завзятий спротив. Особливо він зріс наприкінці 1920 – х років, під час т.зв. колективізації, насправді – немилосердного пограбування українського селянства.
Масові виступи селян почалися в Київській, Запорізькій, Криворізькій, Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій та Волинській округах. У квітні 1929 року Запорізькій окружний відділ ГПУ повідомив про масові протести в м. Гуляйполі, в яких взяли участь 800 осіб. 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи. У травні 1929 року, під час проведення т. зв. землевпорядкування, забунтували хлібороби у Володіївці Могилів-Подільської округи. 4 травня 1929 року піднялося населення у с. Тернівка Шевченківської округи, причиною стала спроба міліції арештувати священика. Наступного дня з тієї-таки причини відбулися масові заворушення у с. Ротмістрівка. В с. Березівка Волинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву. На початку травня 1929 р. під час антирелігійних демонстрацій сутички сталися в с. Нова Правга Зіновївської округи. 16 травня проти советської влади виступили селяни Старобільська на Донеччині, а на початку червня – в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков…
Таких повідомлень ГПУ реєструвала сотні і тисячі. Частину з них опубліковано в книзі Валерія Васильєва і Лінн Віоли «Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.)». один з документів (від 1 січні 1930 р.) має назву «Доповідна записка голови ГПУ В. Галицького секретарю ЦК КП(б)У Л. Картвелішвілі про масові виступи в Криворізькій окрузі». Галицький оповідав про повстання в Новолазарівці та Новоскелеватці Казанківського району Криворізької округи, які вибухнули 24 – 25 листопада 1929 року. Його спровокували нелюдським сталенням до хліборобів уповноважений ГПУ Бурдіно, секретар Казанківського райпаркому Басанський, уповноважений з хлібозаготівлі Шевченко та їхні підмогачі.
Приїхавши 19 листопада в с. Новолазарівка, Бурдіно та Хасанський одразу арештували десять селян, серед них шість бідняків. Людей цілу добу протримали в холодному приміщенні. Бурдіно поводився надзвичайно нахабно і грубо. Людей били і залякували.
- Бєй Єво па галавє, штоби ана раскололась, атвєчать не будеш! – наказував він своїм посіпакам. – Вязьмі отава гада, пасаді в халодную і пусть ляжет на зубья борони!
Біднячка Юзова під час незаконного арешту погрожували, що на знак протесту повіситься.
- Іді вешайся! – кричав садист. – Дать єй канат, пусть павєсітса, ат етаво рєволюция не пастрадаєт!
Зазнали лиха і хлібороби Новоскелеватки. Ще до приїзду в село Бурдіно і Хасанського уповноважений Шевченко всіляко збиткував ся над людьми: «…крестьяне избивались и арестовывались, их бросали в погреба, в том числе женщин с маленькими детьми. С приездом в названное село Бурдино и Басанского положение обострилось еще больше. По их разпоряжению были арестованы члены хлебозаготовительной комисии – бедняки и батраки, которые отказались от применения незаконных методов хлебозаготовок… Все население простояло целую ночь на Морозе, у бедняков забирался даже посевной материал, производились повальные обыски, сопровождающиеся руганью и избиениями… В обращении с бедняками и середняками Бурдино угро жал револьвером… Избивая отдельніх лиц, издеваясь над ними, угрожая смертью, Бурдино и его сучасники предупреждали, что в случае разоблачения он с ними окончательно расправится».
Чинив розбій Бурдіно і в селі Друге-Миколаївське. «В процес се раследования, - писав Всеволод Галицький, - выявлені факты перегибов и терроризирования крестьян из основных прослоек при проведении хлебозагатовок в целом ряде сел (Баштино, Братолюбовка, Варварочка, Гурова и др.) Долинського района». А також у селах Катеринівка й Новогригорівка. В селі Башти не селян били, підвішували на ременях, садили у вигрібні ями, зачиняли у погребах. У Варварів ці і Братолюбівці знімали одяг, змушували вночі стояти напівроздягненими.
Насилля викликало опір. Принаймні у селах Новолазарівка і Новоскелеватка вибухнули масові виступи селян проти хлібозаготівлі та совєтської влади. Селяни висунули вимоги відмінити хлібозаготівлю, звільнити арештованих, припинити репресії.
На початку 1930 р. селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: «Геть СРСР!», «Геть комуністів!», «Дайте другу державу!», «Хай живе Самостійна Україна!», «Геть СОЗи й комуни!», «Когосп – це стара панщина. Найкраще – це зробити повстання, знищити радянську владу», «Звільнемо Україну від московської влади!», «Хай живе Україна! Хай живуть захисники наші!», «Геть радянську владу!», «Не треба нас СОЗу, а дайте нам волю і свободу, вонйни ми ждемо… Не хочемо крові послідньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить».
Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ГПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнюківському та Петропавлівському районах зорганізувався загін кількістю близько 80 осіб, озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками, під гаслом: «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». Повстанці вчинили низку нападів на совєтські органи сіл згаданих районів та Павлоградщини, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Маївка, Путятине, Тернівка, Богданівна, хутори Осадчий, Нова Дача). Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для його ліквідації від окружного ГПУ було виділено 15 чекістів і 230 міліціонерів. Повстанці вступили у бій із каральними загонами і, зазнавши втрат, розпорошилися.
Повстанські відділи творилися повсюдно. Тільки за 40 днів (20.02 – 2.04.1930) ГПУ зафіксувало 1716 масових виступів селян проти совєтської влади, з них у Кременчуцькій окрузі – 13, Криворізькій – 44, Одеській – 48, Первомайській – 52, Дніпропетровській – 81. Найбільше повстань чекісти зафіксували у Бердичівській окрузі (130) і Тульчинській (146). Москва знову кинула на селян армію, війська ГПУ та міліцію. Придушенням селянських заворушень особисто керував голова ГПУ УСРР Всеволод Галицький. Використовувались таки, гармати і літаки. Попри це, Галицький 13 березня 1930 р. зазначав, що становище безперервно загострюється і погіршується. В цілому ряді населених пунктів повстанські тенденції зростали. Масові виступи набували ще гострішого характеру.
Советську владу було вигнано з сотень, якщо не тисяч, сіл. У багатьох селах по «соввласті» було відслужено панахиди…
Широкі народні повстання проти «московсько-жидівської» комуни на десятий рік після того, як Армія УНР припинили боротьбу, показали Москві, що український народ не змирився. Щоб понемовляти його, виявилося мало військової та політичної перемоги, багатолітньої економічної експлуатації, масових депортацій, розстрілів, ув’язнень. Народ продовжував мріяти про свою державу і боротися за свій національний ідеал. Треба було ухвалювати якісь апокаліптичні рішення. Пересили в сибіри пятидесятимільйонний народ виявилося Москві не під силу. Тоді у головах кагановичів і сталіних і виникла ідея Голодомору. Щоб перетворити наш народ у перегній… А нашу землю заселити росіянами, євреями та іншими «братами і сестрами».
І втілювати цей задум мала комуністична партія в тісній взаємодій з Красною армією та органами ГПУ.

Роман Коваль. Операція "Заповіт". Чекістська справа "206.