Провали України в державницькому, соціально-економічному і мовно-культурному розвитку значною мірою пояснюються низькою якістю її інтелектуальної верстви.
Розумом, честю і совістю в колишньому СРСР із притаманним їй нахабством називала себе КПРС. Але ж насправді розумом, честю і совістю нації вважають її інтелектуальний прошарок, розумову та моральну еліту кожної людської спільноти. Саме вона бере на себе тягар відповідальності за долю свого народу та своєї держави. Інтелігенція покликана бути духовним провідником нації, саме в цьому полягає сенс її існування. Хто, як не вона, має дати мудру пораду співвітчизникам, особливо на доленосних поворотах історії? Інтелектуальна верства не має права баламутити свою націю, створювати в її головах хаос, не може позбавляти народ віри і впевненості в собі чи вести націю манівцями. Саме вона має бути генератором творчих ідей, великих національних проектів. Хто ще, крім неї, глибоко повинен аналізувати минуле свого народу, правильно оцінювати сучасність і конструювати надихаючу й водночас реальну візію майбутнього?
Чи мають українці нині саме таку інтелігенцію? У них є дещо інше: сучукрінт – сучасна українська інтелігенція. Йдеться не про тисячі вчителів, лікарів, інженерів, бібліотекарів, а про українськомовну інтелігенцію, знаних письменників, літературних критиків, журналістів, режисерів, істориків і публіцистів, себто тих, хто на видноті, хто має вплив, до чиїх слів дослухаються, кому вірять. Через те ці діячі можуть зробити багато доброго і багато шкідливого, це вже залежить від особистого вибору кожного з них.
Провалений іспит
Складним іспитом для суч укрінту стали драматичні президентські вибори 2010 року. Диспозиція була доволі простою: з одного боку, неповноцінно українські, сказати б, недоукраїнські сили, а з іншого – сили безнадійно антиукраїнські, причому ідейно однозначно ворожі українськості як такій в усіх її виявах. Продемонструвавши неспроможність мислити, вирішувати не такі вже cкладні проблеми, аналізувати реальність, деякі знані українські інтелектуали значною мірою посприяли приходу до влади українофобів. Так, вибір був далекий від натхненного: або ще п’ять років борсатися в українському політичному болоті, маючи шанс із нього вилізти, або досить швидко потрапити в інше, неукраїнське політичне болото без жодних шансів.
Невміння правильно оцінювати ситуацію з боку тих, хто претендує на роль мозку нації, просто вражає. Проте це можна назва ти характерною рисою нашого сучукрінту. Він легко повів ся на добре опрацьовану Луб’янкою політичну технологію «вони всі однакові» і став її рупором. Треба було бути цілковитим йолопом, щоб не зрозуміти, кому з двох претендентів на булаву допоможе перемогти оте кляте «противсіхство». Не проти всіх голосували метри сучукрінту, це вони тільки проголошують із властивим їм лицемірством, а за одного з двох. За того, хто нині при владі. Посприявши його тріумфу, вони тепер жорстко його засуджують. Це так по-українськи: допомогти монстру, а потім обурюватися з приводу його неподобств. Один знаний український критик став на захист «противсіхів» (мабуть, як завжди, з-за меж України): мовляв, чому ви так кидаєтеся на цих «нещасних людей», адже їх було близько 3%, чому мовчите про ті мільйони українців, які взагалі не прийшли на вибори… По-перше, цих 3% цілком вистачило для перемоги українофобів, ці 3% «противсіхів» стали тією «соломинкою», що зламала хребет верблюдові. По-друге, а скільки українців не прийшли на вибори саме під впливом вашої, панове ідеологи «противсіхства», агітації? Це ви зловживали своєю авторитетністю і впливовістю на шкоду українському народові. А тепер намагаєтесь удавати, що не маєте жодного стосунку до тріумфу Партії регіонів, мовляв, ви тут сторонні спостерігачі. Ні, ви активні учасники. Тож не відмовляйтеся від своїх цілком заслужених лаврів.
«Духовні світочі»
Відома українська письменниця, котра на виборах натхненно закликала голосувати проти всіх, нині намагається виправдатися, але дещо дивним чином. Вона виголосила те, що суперечить повсякденному практичному досвідові мільйонів людей: виявляється, як стверджує, «зло не буває більшим і меншим». Якщо шановній пані вдасться це довести, то вона перший в Україні кандидат на «Нобеля». Між тим звичайна людина, з мізками, які не зазнали згубного впливу сучукрінту, знає, що ліпше втратити палець, ніж руку. Краще втратити частину, ніж ціле. Краще потерпати від болю під час операції, ніж гарантовано померти. Ось так легко й невимушено мислять метри нашої сучасної української інтелігенції. Коли її запитали про наслідки виборів 2010 року та ставлення до власної позиції під час таких, то почули: «Усе, що відбулося після виборів в Україні, якраз, по-моєму, найкраще підтверджує абсолютну слушність тієї позиції, яку я висловила перед виборами». У чому ж слушність? У тому, щоб привести до влади ліквідаційну комісію української держави й тихо радіти з цього приводу? Хіба це відповідь на конкретне запитання? Це якесь пророцтво в стилі аятоли Мусаві Рухалли Хомейні. Так би мовити, одкровення генія з високої гори темним і примітивним масам. А нинішня влада, здається, з погляду письменниці, це справді не так вже й погано. В.Ф. Янукович – це, на її думку, такий собі «хлопчик», що недовчив українську історію. Регіонали, котрих українська інтелігентка називає «чуваками», виявляється, зовсім не страшні, це такі собі смішні маленькі істоти, безпорадні та нікчемні. Спіч пані письменниці є чудовою ілюстрацією аналітичних здібностей сучукрінту. Ці «безпорадні» та «нікчемні» за шість місяців зробили те, чого Ющенко не спромігся за п’ять років своєї каденції. Вони створили жорстку вертикаль влади, зачистили всі ключові структури від проукраїнських елементів (Ющенко навіть не намагався боротися проти антиукраїнської п’ятої колони), скрізь поставили своїх людей, докорінно змінили напрям зовнішньої і гуманітарної політики тощо. Вони встановили контроль над усіма регіонами держави. А якщо чогось не зробили – Москва підкаже. Адже там у деяких спеціальних інституціях сидять тисячі розумних московських хлопчиків із гарвардською і оксфордською освітою. Вони завжди допоможуть методиками найефективнішого руйнування України. Цим «безпорадним», як стверджує наша «інженерка людських душ», у тій державі ніколи не відмовляться порадити. Отже, на її думку, Янукович зовсім не страшний, або, як кажуть китайські товариші, це типовий «паперовий тигр». Зате Тимошенко… Це, як запевняє письменниця, Сталін, Троцький і Гітлер у одній особі та в одній спідниці. Ось і виходить, що Янукович – менше зло для «противсіхів». Більше того, метр красного письменства побачила небачене і почула нечуване: виявляється, з’явилася особлива форма фашизму – жіночий фашизм (стогніть, політологи!) І Тимошенко – це, так би мовити, перший кандидат на фюрер-бабу. Шкода, ані логіки, ані аргументації, ані фактів – суцільна вербалізація якихось хворобливих фантазій. Від цього тхне такою миргородською калюжею, такою безнадійною духовною провінцією, від якої не врятує ніяке гасання Нью-Йорками, Лондонами й Парижами, адже провінція – це не місце на мапі, а стан душі. Наші інтелектуали є рабами особистого, своїх індивідуальних симпатій і антипатій. Піднестися над ними вони не здатні за визначенням. А коли одна жінка полум’яно не любить іншу (і без доктора Фройда тут нічого не зрозуміти), то виникають істинно шекспірівські сюжети.
Проте одного разу припустившись помилки, наші інтелектуали, замість чесно і шляхетно, мужньо її визнати (чого, на жаль, вони геть позбавлені), починають її приховувати, для чого доводиться незграбно її виправдовувати, занурюючись у пошуки хитромудрих аргументів.
Інший знаний письменник, практично живий класик, зажадав територіального пошматування України, бо, бачте, важко українська ідея поширюється в Криму й на Донбасі. Якби той галицький пан ці 19 років, не встигаючи витирати піт із чола, поширював ту ідею в цих регіонах, тоді на його скарги ще можна було б якось реагувати. Проте, здається, нога його ступала на Донеччині значно рідше, ніж на берлінщині. Справді, навіщо їздити до Криму й Донбасу, де російський шовініст може обматюкати твою ніжну та незайману українську душу чи й загалом жбурнути в пику якийсь твердий тупий предмет, коли ліпше відвідати Чикаго, Філадельфію, провінцію Альберта в Канаді, де з приємністю, під оплески, агітувати ветеранів ОУН-УПА за Україну? До речі, дуже полюбляють наші сучасні класики паразитувати на патріотичних почуттях діаспори. А я хочу сказати зарубіжним українцям: «Люди добрі, женіть їх у шию, женіть в Україну, нехай борються в краю за свою державу, а не швендяють по світах!» Нехай вчаться боротися, хоча ця публіка є носієм не культури боротьби, а культури капітуляції та пристосування до будь-якої влади. Такою була їхня «кредитна історія». Вони починали з комсомольських годівничок для творчої молоді, потім переходили до творчих спілок під егідою ЦК КПУ, де отримували заповідане ще товаришем Сталіним «корито» у вигляді квартир, дач, автівок, будинків творчості, премій і нагород, поїздок у братні республіки та за кордон тощо.
Тепер це поміняли на західні гранти, але людська суть споживачів подачок не змінилася. Інша річ, що можна помітити, як раптом ці духовні світочі починають дуже акуратно ставитися і давати гранично «зважені» оцінки тим чи іншим країнам. А хто ж кусатиме руку, що годує? Звісно, нічого безплатного в цьому світі немає, тому «скачи, враже, як пан каже…» Зрештою, це їхнє право в межах моралі, поширеної в їхньому середовищі, влаштовуватися в цьому житті. Тільки не треба удавати національних пророків і провідників нації. Адже саме завдяки діячам подібного людського типу Україна лише в російському ярмі була понад 300 років. З таким духовним проводом навіть найгероїчніший народ не має відрадних перспектив. Ці люди не можуть (хоча й дуже пнуться зі шкури!) за визначенням бути національними лідерами, бо це унеможливлюється їхньою дріб’язковістю, егоїзмом, боягузтвом, заздрістю тощо. А крім того хворобливою схильністю до дешевого самопіару з будь-якого приводу. Вони прагнуть вбратися в тогу борців за Україну, нічим не пожертвувавши заради неї. Ці діячі вже давно відшукали собі хлібні місця в краю та «в екзилі» й тримаються за них як воша за кожух. У разі якихось струсів у Вітчизні вони чкурнуть на заздалегідь нагріті квартири у вільному світі, повчаючи з безпечної відстані українців на материку, як правильно боротися за Україну. Та ще й напишуть грубезні томи мемуарів про те, як вони (кільканадцятий раз!) «проср…ли» Україну, які ввійдуть до певної мемуарної традиції, починаючи з достойників Центральної Ради. А деякі з них так люблять Україну, що залишаться в краю й догоджатимуть будь-якій владі, демонструючи вищий клас добровільного, за покликом серця, холуйства. Адже хто змушував світочів духу брати участь у гуманітарній раді при Вікторі Януковичі? Невже, якби не погодились, їх би розстріляли, посадили, залишили б без їжі їхніх дітей і онуків? Але як писав Микола Гоголь: «Має руська людина безкорисливу любов до підлості». Коли сьогодні готується закон про фактичне вбивство (і тепер уже остаточне!) української мови, ці малоросійські інтелігенти мовчать, як партизани на допиті. Потім вони доводитимуть, що десь у коридорі встигли попрохати в президента амністії для української… Мовляв, ми плакали й благали, але не допомогло.
За кордоном ці діячі, що можуть представляти лише самих себе, чомусь говорять від імені України, подають свої особисті фантазії як голос громадської думки країни. Хоча їм цього ніхто не доручав.
Інтелігенція – це...
Звідки в них така схильність до колаборантства, вирішення приватних проблем за рахунок держави? Звідки патологічне прагнення до самозвеличування? Вони можуть без вагань своїми легковажними претензійними заявами вдарити у спину тих, хто справді бореться за Україну. Своє розпухле від комплексів «Я» їм насправді набагато важливіше, ніж якась там Україна, яку вони вже зіштовхнули в прірву, звісно, не через антиукраїнські наміри, а виключно через свою егоїстичність, самозакоханість, провінційність та дріб’яз ковість. І навіть не помітили, що при пустилися жахливої, мото рошної, можливо, невиправної помилки. Вони й зараз не бачать, що Україна швидкими темпами втрачає незалежність. (головне, що покарали не симпатичного їм політика!)
Якби наші інтелектуали були людьми освіченими, а не тільки дипломованими і добре знали історію, то звернули б увагу на вражаючі паралелі між нинішньою Україною та Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР) зразка 1920–1922 років. Нині, як і тоді, процес входження України до москвоцентричної наддержави відбувається шляхом об’єднання спочатку визначальних економічних та інфраструктурних комплексів: атомна енергетика РФ й України, Нафтогаз і Газпром, авіапром Росії та України, морські порти, гідроенергетика на Дніпрі тощо. На очах Україна стрімко перетворюється на підсистему російської системи. Це повторення процесів тих років, коли об’єднували шляхи сполучення (зі створенням єдиного союзного наркомату), телефон і телеграф, пошту, стратегічні підприємства тощо. Ця матриця швидкими темпами запрацювала в Україні, а за якісь шість місяців «безпорадні» та «нікчемні» (як уважають наші «генії») зуміли надати цьому процесу рис незворотності.
Замість істеричних спічів на телебаченні, нашій інтелігенції треба було всі роки незалежності вести велику органічну роботу. Зокрема, творити концептуальні схеми розвитку України, мовної і культурної політики, інформаційного простору й книжкового ринку. А тут, якщо буде треба, якщо навіть прийде до влади нормальна політична сила, похвалитися нашим «високочолим» нічим. Коли дивишся на сусідню Польщу, яка є нині розвиненою європейською країною, то розумієш, що в цих успіхах є величезний внесок польської інтелігенції, яка проводила конструктивну ідейну роботу задовго до виникнення «Солідарності». А що зробив сучукрінт за 19 років незалежності? Де продукти інтелектуальної діяльності цієї верстви? Вона, до речі, аж ніяк не є лідером нації, коли треба кликати до дії, до національної роботи, то від неї радше почуєш «Не трать, куме, сили, опускайтеся на дно». Інтелігенція квола, слабка, не дуже освічена, схильна до нічим не виправданого нарцисизму, аморальних компромісів тощо. І ще. Вона страшенно боїться боротьби, а це ознака не українства, а саме малоросійства. Провали України в державницькому, соціально-економічному й мовно-культурному розвитку значною мірою пояснюються негативною якістю її інтелектуальної верстви. А суїцидна в національно-політичному сенсі поведінка цієї публіки на президентських виборах 2010 року змушує згадати слова вождя світового пролетаріату, сказані «засновникові пролетарської літератури» Максіму Горькому: «Інтелігенція – це не мозок нації, а її…». Спробую пом’якшити вислів Ілліча, сказавши, що йдеться про кінцевий продукт травлення в людському організмі. Стосовно певної частини нашої інтелігенції, то це, на жаль, свята правда.
Згадую, як три роки тому, виходячи з офісу української редакції «Радіо Свобода», знаний український критик абсолютно серйозно сказав мені: «Якщо в Україні не можуть забезпечити права українськомовних, нехай нас оголосять національною меншиною і забезпечать якусь резервацію для збереження нашої мови і культури». Ці люди не можуть бути духовним проводом повноцінної нації, хіба що зацькованого провінційного племені…
http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1750