О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

R_

R_

10 документальних фільмів про Революцію Гідності

  • 05.12.19, 14:03
10 документальних фільмів про Революцію Гідності
Революція Гідності, що трапилась в Україні в кінці 2013 та початку 2014 років, безумовно є однією з найважливіших подій в новітній історії нашої країни. Однак, повстання українського народу проти проросійського режиму залишилось не тільки в книжках з історії та серцях українців, але і в безлічі документальних стрічок, що були зняті під час Майдану. Пропонуємо вам добірку документальних фільмів про події, що відбулись шість років тому.

1. «Зима в огні» («Молитва за Україну»), режисер Євген Афінеєвський  (2015)

«Зима у вогні: Боротьба України за свободу»  – документальний фільм знятий в копродукції України, США та Великобританії. Стрічка Євгена Афінеєвського на початку була відома під назвою «Молитва за Україну», однак в усьому світі вона більше відома як «Зима в огні». Оскільки фільм створювався за підтримки стрімінгової платформи Netflix, це, можливо, найбільш відомий документальний фільм про зиму 2013-2014 років.

Ось що говорить про свій фільм режисер Євген Афінеєвський:

«Молитва за Україну»  це культурний пам’ятник тим, хто ціною свого благополуччя, здоров’я і навіть життя відстоював свої права та права своїх дітей на гідне майбутнє у власній країні».

Фільм-номінант на премію Оскар 2016 в номінації в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».  У 2019 році «Зима в огні» стала одним із символів гонконгських протестів.

2. «Майдан», режисер Сергій Лозниця (2014)

Копродукційна документальна стрічка Нідерландів та України, режисером якої виступив Сергій Лозниця. «Майдан» був знятий за допомогою статичної камери в дещо «відстороненій» манері. Стрічка Лозниці немає закадрової розповіді чи будь-яких інших засобів, що допомагають глядачу більше зануритись в контекст подій Революції Гідності. Фільм отримав позитивні відгуки на Каннському кінофестивалі, однак на Одеському кінофестивалі відгуки були неоднозначними. Сам Лозниця про свій фільм говорив так:

«Головний герой зимових подій  народ, я не можу зробити героєм одну чи 10 людей, тому що тоді це було б  їхнім поглядом на події. Мені було важливо триваліше спостереження за всім і всіма, щоб показати дію і на першому, і на другому, і на третьому плані. До того ж, вибраний метод допомагає мені триматись відстороненим, ця картина і так занадто емоційна для мене».  

3. «Зима, що нас змінила», Вавилон’13 (2014)

Цикл документальних стрічок, які розповідають про події Революції Гідності. Прем’єра відбулася у квітні 2014 року, її було присвячено сороковинам за вбитими в протистоянні на Інститутській. Фільми спричинили в США та країнах Європи резонанс, позаяк вони познайомили широку міжнародну громадськість із правдивим поглядом на ті події без прикрас і применшення. «Зима, що нас змінила» дозволяє в структурованій формі знову поглянути на нашу недавню історію – на унікальні моменти Майдану, зафіксовані професійними кінематографістами.

У травні 2014-го перший фільм із циклу «Небесна сотня» був презентований на Каннському кінофестивалі. В ньому йдеться про найстрашнішу, криваву ніч Майдану та героїчну самопожертву звичайних людей у боротьбі проти несправедливості.

До циклу входить сім стрічок: «Небесна сотня», «Перша смерть», «Коктейлі Грушевського», «Межигір’я. Батіна хата», «Самооборона», «Пожежа у Будинку Профспілок», «Автомайдан».

4. «Жіночі обличчя революції», режисер Наталія П’ятигіна (2014)

Документальна стрічка Наталії П’ятигіної, про долі українських жінок під час Революції Гідності.  Героїні стрічки – п’ять жінок, що вийшли на барикади: Ірини Гурик (матері Героя «Небесної сотні» Романа Гурика), Шури Рязанцевої (активістки «Автомайдану»), Євгенії Янченко (волонтера-медика, дружини сотника 42-ї сотні «Львівська Брама» Андрія Янченка), Діани Гербе (студентки, активістки «Євромайдану», дівчини Героя «Небесної сотні» Сергія Нігояна), Ольги Патлатенко (матері солдата внутрішніх військ).

Ніхто з цих жінок не знайомий між собою, але їх об’єднує любов: до сина, до чоловіка, до Батьківщини. І цей фільм цікавий саме жіночим поглядом на події Революції Гідності. Хоча режисер Наталія Пятигіна показує глядачу конкретних людей, ці п’ять історій насправді є універсальними й зачіпають споконвічну тему, як в часи на кшталт Майдану жінки з берегинь перетворюються на справжніх воїнів, готових дивитись в обличчя смерті.

5. «Сильніше, ніж зброя», Вавилон’13 (2014)

Сильніше, ніж зброя – перша документальна стрічка групи українських документалістів «Babylon’13». У фільмі показані події від стихійної спроби захоплення будівлі президентської адміністрації 1 грудня 2013 року до кривавих боїв у руїнах Донецького аеропорту восени 2014-го. Стрічка була знята без бюджету.

«Ваші камери сильніші, ніж зброя»

Ці слова були почуті одним з учасників групи «Вавилон 13» Ярославом Пілунським від бойовика, коли у березні разом з іншим оператором Юрієм Грузіновим потрапив у полон в Криму. Саме так було вирішено, що кращої назви для фільму не знайти, пригадує документаліст Володимир Войтенко.

Стрічка отримала премію Національної спілки кінематографістів України як найкращий документальний фільм 2014 року та Бронзову нагороду 7 Міжнародного Лондонського арт-фестивалю «Passion For Freedom». Колектив кінооб’єднання «Вавилон’13» був відзначений поважною нагородою 44-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» за видатний внесок в українське кіномистецтво.

6. «Бійня на Майдані», режисер Джон Бек-Хоффман (2014)

Американець Джон Бек-Хоффман у 2014 році зняв документальний фільм-розслідування. Одна з небагатьох іноземних стрічок знятих про зиму 2013-2014 років намагається відповісти на питання: хто розстрілював людей в центрі Києва 18 і 20 лютого. В стрічці представлені різні версії щодо трагічних подій в центрі української столиці, однак автор не стає на бік жодної з них. «Бійня на Майдані» отримала Гран-прі глядацьких симпатій на XVIII міжнародному кінофестивалі в Сієні, де фільм викликав справжній фурор.

7. «Майдан: Мистецтво спротиву», режисер Антін Мухарський (2014)

«Майдан: Мистецтво спротиву» – документальний фільм Антіна Мухарського, що показує події Революції Гідності з точки зору митців. Ось як його описують самі автори фільму:

«Мало кому відомий, але доведений документально факт  вогонь української революції запалили митці! Саме вони 1-го грудня на Банковій кинули перші коктейлі Молотова, саме вони почали активну фазу протистояння на вул. Грушевського 19 січня. «Страшні екстремісти» від мистецтва, музики, архітектури знаходились в гущині усіх революційних подій, ба навіть більше, прогнозували їх у своїх творах і мистецьких проектах».

Основну історію розповідає в кадрі сам режисер. Стрічку відмічають за енергійний монтаж, закадрову музику та багато людських історій, що розказані від першої особи.

8. «Євромайдан: Чорновий монтаж», режисери Володимир Тихий, Андрій Литвиненко, Катерина Горностай, Роман Бондарчук, Юлія Гонтарук, Андрєй Кісєльов, Роман Любий, Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков (2014)

Збірка короткометражних фільмів українських режисерів, що вперше була показана невдовзі після Майдану на фестивалі Docudays UA. «Калейдоскоп революції, що не потребує коментарів» – кращий опис для цього фільму важко підібрати. Стрічка показує як найгарячіші та трагічні події Революції Гідності, так і буденне життя Майдану.

«Для мене «Євромайдан…» дорогий тим, що там присутня різна енергія різних режисерів. Цим він співзвучний революції, де енергія різних людей, об’єднавшись, досягла перемоги», – каже співавтор фільму Роман Бондарчук.

9. «Все палає», режисери Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков (2014)

«Все палає» – документальна стрічка, знята дебютантами Олександром Течинським, Олексієм Солодуновим та Дмитром Стойковим, що досліджує процес трансформації мирного протесту в повноцінне повстання. Стрічка знята з самого епіцентру подій, а точніше з трьох різних боків: силовиків, мітингувальників та із нейтрального боку. Під час зйомок розгону людей силовиками Олексію Солодунову розбили камеру й вказівний палець. На фестивалі DOK Leipzig у Німеччині, де відбулась світова прем’єра фільму, «Все палає» був визнаний найкращим східноєвропейським документальним фільмом.

10. «Перша сотня», режисери Ярослав Пілунський, Юлія Шашкова, Юрій Грузінов (2018)

Ця стрічка розповідає історію Першої сотні Майдану, яка подолала внутрішнього ворога та пішла на фронт, щоб боротися із зовнішнім ворогом. «Перша сотня» в першу чергу про людей та їх вибір. Так фільм показує історію героїв, що пройшли довгий шлях від зведення перших барикад і сутичок в Києві, до бойових дій на сході України. І ці герої є конкретним прикладом того, як з 2013 року мінялась наша країна. Це занурення в епіцентр подій, відвертий художній та громадянський погляд на людські стосунки на тлі кривавих соціальних заворушень.

Автор: Кирило Пищиков

Джерело https://plomin.club/10-documentaries-about-maidan/

Інформаційна війна. Росія повертається на наш книжковий ринок

  • 03.12.19, 15:15

Малевич К., Чорний квадрат (замість ілюстрації блоку новин)
«Нові гравці» урочисто внесли прапори. російські видавництва офіційно повертаються на український ринок. Наголос саме на офіційному поверненні, адже попри поширену думку про заборону і обмеження на друковану продукцію країни, яка понад п'ять років тому здійснила військову агресію проти України, реальні факти говорять про інше . Хроніка повернення в публічну площину наступна:
Конфлікт із заборгованістю українським видавництвам від мережі «Буква» яка на той час повністю належала російській видавничій групі Ексмо, закінчився процедурою банкрутства і зміною власників. Незважаючи на те, що події співпали з Революцією Гідності, жодних законодавчих ініціатив на державному рівні на той час не було. В Ексмо лишився імпринт Країна Мрій а також мережа дружніх структур, які забезпечували інтереси групи на території України. А Буква повністю перейшла до українських власників, правда політика мережі в питанні роботи з постачальниками в цілому залишилась без змін.
Подібні процеси реалізували і низка інших видавництв з російським капіталом – формально залишивши ринок, вони створили мережу з власних імпринтів, офіційних дистрибуторів та структур, що забезпечували представництво їх інтересів в Україні.
Варто окремо зазначити, що жодних заборон, ембарго чи інших радикальних заходів не було. Тож з боку росвидавців це був радше тактичний відступ з публічної площини, а ніж вимушений вихід з бізнесу.
Попри звернення на підтримку російської друкованої продукції від частини представників вітчизняного книжкового ринку та фітнес союзу (sic!) до Яценюка А .П., який на той час обіймав посаду Прем’єр-міністра України, з 1 січня 2017 року вступив в силу закон №5114. З повним переліком організацій і осіб, які поставили свій підпис проти цього закону, можна ознайомитись за посиланням. Цим документом вводилися заборона на друковану продукцію виключно з антиукраїнським змістом і запроваджувалась лише процедура ліцензування імпортованих книг. Отже, очевидно, що про жодну тотальну заборону не йшлось. На середину 2019 року не пропустили менше ніж 2000 книг через неоформлений чи не повний пакет документів.
19 березня 2019 року було введене в дію Рішення РНБО про персональні економічні санкції, які поширювались на окремі (біля десяти) рос. видавництва (зокрема Ексмо) та розповсюджувачів (озон, лабіринт тощо).
20-22 листопада, 2019 року, Видавництво Старого Лева повернуло до українського лексикону визначення «хороше російське видавництво» (на фоні конфлікту з продажу авторських прав в росію). А менше ніж за тиждень, 28 листопада, український ринок отримав ще один евфемізм - «новий гравець» у вигляді Альпіна Паблішинг Україна, формально окрема юридично-правова форма згідно законодавства України. De Facto представництво однієї з крупних російських видавничих груп, в портфелі якої книга розмов президента країни-агресора та одіозного режисера О. Стоуна, відомого своєю підтримкою диктаторських режимів.
На сьогодні маємо видання російською мовою книги ВСЛ, яке замінило на вітчизняному ринку український оригінал, активний демпінг зі сторони друкованого рос. ширпотребу (на сайтах багатьох основних оналйн ритейлерів можна знайти товари-замінники російською за ціною нижче на 30-50% від українського видання), компанія Форс продовжує те, що робили окремі українські видавництва останніми роками, і передруковує російські видання, зокрема від забороненого видавництва Ексмо.
На фоні останніх новин іншого забарвлення набуває 100-річний «ювілей» оприлюднення 21 листопада 1919 року «Тез з украінського питання», в яких проголошувався курс на повне поглинання України більшовиками і остаточного розв'язання мовного питання. А 29 листопада 1919 року пленум ЦК РКП(б) ухвалив «Про Радянську владу на Україні».

Про радянську науку...

  • 30.11.19, 10:30

Трохим Лисенко: радянський вчений, що кастрував квіти та годував корів шоколадками

А ще він заперечував генетику як науку. Через це загинуло багато дійсно крутих вчених, які жили й творили у Радянському союзі...

Радянський союз — це тотальний маскарад ідіотизму. І це не наші гучні слівця, не спосіб привернути увагу до якоїсь фейкової чи малозначної теми. Це реальність, якою жила та держава 70 років, стримуючи прогрес України та інших країн, котрі входили до його складу. І зараз ми вам розкажемо про один з проявів того ідіотизму: заперечення генетики як науки або так звану "Лисенківщину".

Жив-був Трохим Лисенко. Якось так сталося, що читати й писати він навчився у віці 13 років. Сам із селянської родини походив. Народився 1898 року в містечку Карлівка, Полтавської губернії. Навчався у Полтаві, в школі початковій школі садівництва, потім в Умані — у середній школі садівництво. Ех садівництво — цікава наука така, що були та початкові й середні школи. Може й вища десь була?

Але Умань — то кошерно. Мабуть, знаєте про уманський дендропарк. То логічно припустити, якщо там така краса, такі ландшафти, значить якісь спеціалісти все мають то впорядковувати. От одним із таких спеціалістів й був Трохим Лисенко.

От з того часу Лисенко назавжди пов'язав своє життя з садівництвом, городництвом та аграрною наукою. І слава прийшла до Лисенка, коли йому виповнилося 29.

1927 рік. Виходить черговий номер газети "Правда". У ньому стаття — про сільського генія Трохима Лисенка, який придумав божевільно-фантастичний спосіб, як одержати ще більший урожай від озимої пшениці. Коли наступає осінь та холоди, за нею — зима, то паростки так званої озимої пшениці треба протримати на холоді. Потім, коли прийде весна — їх треба сіяти. Тут є озима і ярова — це два різні види пшениці. Першу засівають восени, а другу — весною. І от, саме ті паростки ярової, котрі збереглися, швидко ростуть навесні. Шляхом такого лайфхаку можна збирати два врожаї на рік. Проте є ризик: якщо зима занадто холодна чи надто тепла або якщо паростки загубила рання повінь — то нічого з цього не вийде.

Простіше кажучи — тримай паростки пшениці на холоді, потім сій їх навесну і буде тоді врожай великий. Цю технологію назвали яровизація. Радянські газети писали про неї, як про винахід Лисенка. Але була одна проблемка. Яровизацію знали в Європі та Америці ще з 1854 року. Тому, на жаль, радянська преса поширила ще один фейк.

Та завдяки цьому фейку кар'єра Лисенка пішла угору. На жаль. Бо далі почався треш.

Незрозуміло як Лисенко додумався каструвати квіти, але за його ідеєю тисячі селян просто дарма згаяли час в полі. Ідея полягала в тому, що коли обрізати квіти й давати їм можливість запилюватися будь-яким пилком, що витає у повітрі й таким чином давати кращі врожаї.

А далі ще гірше. Радянській владі потрібно було в усьому відрізнятися від капіталістичних країн. Тому й науку треба було мати свою. Лисенко ідеально вписався у цю схему. Він придумав так зване "мічурінське вчення". Це була концепція спадковості, мінливості та видоутворення живих організмів: види перетворюються з одного на другий, шляхом стрибку, розвитку.. Наприклад, із пшениці – на жито, із вівса можна отримати вівсюг, із граба — ліщину. Зозуля стрибком виникає з яєць дроздів.

При цьому Лисенко серйозно вважав, що гени – це вигадка генетиків. Мовляв, їх ніхто не бачив, а значить їх немає.

Професійні біологи запросили Лисенка в інститут генетики АН СРСР, щоби показати — ось гени, чувак, поглянь у мікроскоп. Але Трохим ніколи не користувався мікроскопом, бо тож капіталістичне зло, в яке заглядати не треба.

Пізніше Лисенко говорив, що генетика — то плід фашизму, що не можуть хвороби передаватися спадково, що радянські люди чисті та здорові.

І от радянська влада, які був вигідний Лисенко, як новий радянський, свій, некапіталістичний науковець, почала репресії проти генетиків. 1940 року заарештувала майже нобелівського лауреата з генетики Миколу Вавілова. Бо він критикував погляди Лисенка. Просто критикував ту псевдонаукову маячню й за це загримів до таборів. 1943 року Вавілов помер.

А ще Лисенко годував корів шоколадками. Казав, що так у них молоко жирніше та смачніше буде. Цю маячню можна знайти у мемуарах самого Лисенка.

У радянських діячів взагалі якийсь патологічний потяг до корів був. Он лідер українських комуністів Петро Шелест взагалі, коли їздив у відрядження потягом, брав свою улюблену корову до вагона. Бо молоко добре давала.

Отакий от маскарад творився у СРСР. Маскарад ідіотизму, через який гинули й прості селяни й потужні науковці.

Лисенківщина закінчилася після 1965 року, коли Хрущов пішов із влади. Кукурудзяний диктатор любив "озимого" довбака, бо Лисенко на думку Хрущова був людиною народу. Та все ж таки нормальні вчені, користуючись мінімальними зсувами у свободі слова, таки витиснули Лисенка на задвірки науки


Артефакт

Кінопоказ «Іловайськ 2014» в Одесі, 29.11

  • 25.11.19, 11:06
Герої фільму «Іловайськ 2014» не тільки професійні актори, а й добровольці, учасники подій — ветерани батальйону «Донбас». Стрічка заснована на реальних подіях. Сценарій гнаписаний за численними матеріалами в пресі і реальними історіями ветеранів-добровольців, які брали участь в операції зі звільнення Іловайська.
У п'ятницю, 29 листопада, Український інститут національної пам'яті в Одесі покаже фільм всім охочим.
Полський уззвіз, 13. Конгрес-хол готелю "Марлін". 19:00.
Вхід вільний.


R_

R_

Про бандерівців в таборах ГУЛАГу

  • 22.11.19, 15:38
...«На воле я слышал о бандеровцах только черные слова, — пишет поэт Анатолий Бергер в мемуарах „Этап“. В 1969-1974 годах он отбывал наказание за „антисоветскую агитацию и пропаганду“ в Мордовии. — Вероятно, и такие слова нелживы: убийств и жестокости у них хватало. Но в лагере эти люди производили сильное впечатление. Лица у них были не такие, как у полицаев. Эти лица светились, дышали убежденностью и верой.

Среди них не было стукачей. Сидя те же 25 лет, они сносили тяжкое наказание достойно. К евреям в лагере относились дружелюбно. Да и вообще среди бандеровцев было много людей образованных, знающих европейские языки. Они твердо верили в свое предназначение, в грядущую независимость Украины, в правоту своего дела»...

...«Они также отличались от всех, — вспоминает еврей Анатолий Радыгин в книге „Жизнь в мордовских концлагерях вблизи“. В 1974 ее издали в Мюнхене на украинском языке. — Когда вдруг к ковырявшейся массе подоходил мужчина подтянутый и аккуратный, спокойный и малословный, выбритый, в чистой рубашке и вычищенной обуви, в бережно разглаженной арестантской одежде, можно было почти без ошибки угадать его национальность, партийность и знамя, под которым он воевал»...

«Воры в законе пытались держать в полном подчинении и остальных зэков, — пишет Валерий Ронкин в книге „На смену декабрю приходит январь“. — Коллега рассказывал и о том, как к ним в зону, где царил воровской закон, прислали большой этап бандеровцев. Те пошли к пахану и попробовали договориться с ворами, чтобы они не трогали политиков.

Но на следующий день демонстративно был убит политический, не пожелавший делиться посылкой с ворами. После очередного убийства бандеровцы подожгли воровской барак, предварительно заколотив его двери. Выскакивавших из окон бросали обратно. С той поры воровская власть в зоне кончилась».

«Конфликты между враждующими лагерями „блатные“ — „суки“ были нам очень на руку, — вспоминает закарпатец Василий Рогач в воспоминаниях „Счастье в борьбе“. — После таких „разборок“ одних сажали в БУР (барак усиленного режима), других отправляли на этап. А в жилой зоне на некоторое время устанавливалось затишье — прекращались грабежи, кражи, опасные схватки. Позже мы даже старались провоцировать эти конфликты. И долгое время они нам удавались».

Рогач отбывал наказание в лагерях РечЛАГ вблизи Воркуты. Администрация решила завезти сюда две сотни уголовников, чтобы поставить на место «бандеровцев».

— Замолчать, стерва бандеровская! Скоро мы вам рога обломаем, — бросился авторитет Чернобров на украинца, который вечером играл на мандолине в бараке.

— Думать нечего — утром будет поздно. Целый барак освобождают, готовят для блатной швали, — решили его земляки после короткого совещания.

Через час Чернобров пошел в туалет и больше не вернулся. Когда утром привезли остальные «блатных», те узнали, что их «атамана» убили. Селиться в одном бараке с украинцами отказались. На следующий день их увезли в неизвестном направлении.

Мирослав Симчич, который отбывал наказание на шахте в Бутугычаке в 500 километрах к северу от Магадана, вспоминает: «В лагере администрация с помощью прихвостней бесчинствует, особенно достается каторжанам-украинцам от нарядчика Бубновского. Весь лагерь, огромная колонна невольников, стоит на разводе. Выкрикивают номера каторжан. Цимбалюк на свой ??номер вышел из колонны и направился к нарядчику. Не успел Бубновский опомниться, как лежал с расколотой головой. Цимбалюк отдал топор конвоиру и отправился в режимную часть за новыми 25 годами».

«Не знаю, где и как, а у нас это началось с приезда Дубовского этапа — в основном западных украинцев, ОУНовцев, — пишет о сопротивлении уголовникам Александр Солженицын в романе «Архипелаг ГУЛАГ». — Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронул воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа. Молодые, сильные ребята, взятые прямо с партизанской тропы, они в Дубовке огляделись, ужаснулись этой спячке и рабству — и потянулись к ножу.

Солженицын также ввел термин «рубиловка». Так назвал очищение лагерей от прислужников администрации — жестоких бригадиров и «секретных сотрудников». В СтепЛАГе в Казахстане она проходила в одно время — в ??5.00, когда надзиратели только открывали бараки.

Узник СтепЛАГа Михаил Король описывает в книге «Одиссея разведчика»: «Ночью бандеровцы вошли в барак и вывели двух бандитов. Те поняли, что их убьют. Один убежал, а второго так покалечили, что он остался лежать на месте. А бандеровцы пошли на вахту и доложили: „Идите, подберите блатного. Мы его убили“. На следующий день руководителя бандеровцев арестовали, повели на вахту и в тюрьму. Бандеровцы догнали повозку и отбили своего».

«В этом жутком спорте ушам заключённых слышался подземный гонг справедливости», — добавляет Солженицын.

«Беспощадному террору МГБ противостояли, насколько возможно, только бандеровцы — украинские повстанцы Степана Бандеры, — вспоминает венгр Ирани Бела. — Несколько месяцев они вели себя очень тихо, а потом сориентировались и начали действовать. Они были хорошими рабочими и везде завоевывали доверие руководства лагеря и дружбу членов бригады. Всех поразила невиданная доселе серия убийств людей, которых подозревали в доносах на своих товарищей. Виновников не смогли поймать, и это смущало политофицера».

Хладнокровие, с которым происходило уничтожение «сексотов», сеяло страшную панику. Многие умоляли о помощи руководство. Просились в этап или клялись прекратить «черные дела».

Такая работа требовала большой внутренней дисциплины. Еврей Давид Цифринович-Таксер в книге «Страна Лимония» описывает, что повар-«бандеровец» боялся себе налить порцию гуще, чем другим. А украинец, который нес сахар на целую бригаду, не удержался и попробовал немного, был вынужден ходить от барака к бараку с табличкой «Я у своих товарищей украл сахар». От предложения надзирателей закрыть его в БУР — барак усиленного режима — украинцы отказались. В лагере они сами могли вершить судопроизводство.

«Бандеры, что на этом лагпункте заправляют, — пишет Цифринович-Таксер, — мало того, что своему Богу молятся, так организовали и для евреев, и для мусульман их праздники. Выставляют людей на шухере, чтоб предупреждать, если надзиратель поблизости».

В последующие десятилетия криминальный элемент с удивлением и часто с уважением воспринимал политических осужденных. Воин УПА Мирослав Симчич после отбытия 25 лет продолжал сидеть — теперь уже по статье «лагерный бандитизм». Свой очередной срок он отбывал среди уголовников:

«Неожиданно для них и для себя я стал в камере „авторитетом“ для воров. Они часто спорили между собой, а меня, как тюремного „долгожителя“, просили рассудить».


http://argumentua.com/stati/sredi-nikh-ne-bylo-stukachei-banderovtsy-i-suchi-voiny

Ні, це не фотографії жертв Голодомору в Україні 1932–1933 рр.

  • 22.11.19, 10:25

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, що відзначається у четверту суботу листопада, LikБез вважає необхідним привернути увагу журналістів та всіх небайдужих до важливої теми візуалізації трагедії Голодомору та її коректного і правдивого представлення.

Спочатку кілька загальних тез для характеристики проблеми.

Зазвичай ілюстраціями до інформаційних повідомлень, науково-популярних та наукових статей, а також фільмів про Голодомор слугують кілька типів візуальних джерел (“картинок”). Назвемо найголовніші. Це:

  • документальні фотографії;
  • різноманітні архівні матеріали;
  • сторінки тогочасних українських газет із повідомленнями про “чорні дошки” та інформацією про (не)виконання планів хлібозаготівель та ін.;
  • сторінки тогочасних закордонних газет та журналів із повідомленнями про голод в Україні;
  • мистецькі твори (створені як очевидцями, так і сучасними митцями);
  • меморіальні місця (пам’ятники та пам’ятні знаки);
  • нарешті, це фотографії сучасних заходів із вшанування пам’яті жертв Голодомору як в Україні, так і закордоном.

Тобто варіантів, що саме обрати для візуального ряду, достатньо.

Та найчастіше використовуються документальні фотографії. Адже саме світлини, що фіксують момент трагедії, найсильніше впливають на читача / глядача. Хіба може залишити когось байдужим знімка розпухлої від голоду дитини у лахміттях чи фото помираючих від голоду?! Звісно, що ні.

Крім того, ці фото виконують також роль неабиякого аргументу, заперечувати який не виходить. Вже самим фактом свого існування вони промовляють: “Це було, було! Дивіться!”

Але.

Але якщо серед наведених у публікаціях зображень виявляються неправдиві фото (байдуже – через незнання, помилку чи злий намір) і це стає відомим, то і довіра до інших наведених джерел однозначно пропадає, а висловлені судження переходять до категорії сумнівних чи навіть сфальшованих.

Поговорімо про це докладніше.

Так склалось, що документальних фотографій, що зафіксували б жертв Голодомору 1932–1933 рр., збереглось небагато. Це і зрозуміло. Влада, здійснюючи терор голодом, всіляко намагалась приховати свої злочини. Кореспонденти до голодуючих та вимираючих сіл не допускались. У населення (особливо у селян) на руках фотоапаратів практично не було. Ті кілька фотографій, що на сьогодні чітко атрибутовані, були зроблені іноземними спеціалістами, які у той час працювали в радянській Україні, і таємно вивезені закордон.

Між тим у публікаціях, у фільмах, а часом навіть у музейних експозиціях та на документальних архівних виставках бачимо численні фотографії начебто жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Деякі з цих світлин “кочують” з однієї статті до іншої та вже перетворились на “візитівку” Голодомору.

Питання: Чи всі вони справді були зроблені саме в Україні та саме в цей час?

Відповідь категорична: Ні!

На жаль, дуже часто для ілюстрування жахів Голодомору в Україні 1932–1933 рр. помилково використовують фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

Весною 1921 р. у кількох районах Росії, а саме у Поволжі та на Північному Кавказі, через страшну посуху та неврожай розпочався голод. Масовий голод охопив також Південь України, проте звідти продовжували вивозити хліб до Росії, посилаючись на те, що в Україні, начебто, не голод, а просто неврожай.

Після довгого замовчування трагедії лише у серпні 1921 р. уряд радянської Росії звернувся по міжнародну допомогу. В Кремлі очікували, що європейські уряди нададуть Росії кредит у 10 млн. фунтів стерлінгів. Однак в Європі виникли підозри щодо імовірних зловживань та майбутнього нецільового використання коштів радянським урядом, і у кредиті було відмовлено. Зрештою, після тривалих нарад і консультацій допомога була надана, але на умовах роботи в Росії спеціальної комісії та визнання більшовиками боргів царської Росії.

Згаданою спеціальною комісією став Міжнародний комітет допомоги голодуючим у Росії. Ця організація, створена в Європі під егідою Міжнародного комітету Червоного Хреста, об’єднала більш ніж три десятки доброчинних та релігійно-доброчинних товариств. Очолив комітет визначний полярний дослідник та громадський діяч норвежець Фрітьоф Нансен, тому ця гуманітарна структура отримала неофіційну назву “місія Нансена”.

Восени 1921 р. Нансен приїхав до Росії та у листопаді-грудні 1921 р. відвідав охоплені голодом райони, зокрема Поволжя та Північний Кавказ. Звідти він привіз кілька десятків негативів на склі та фотографій, що були зроблені співробітниками місії. Для широкого розповсюдження Нансен відібрав 63 зображення голодуючих та тіл тих, хто помер від голоду. Фотографії широко розійшлись Європою та Америкою. Вони неодноразово друкувались у пресі та окремо у вигляді листівок для збирання коштів для голодуючих в Росії, пізніше – також як ілюстративні додатки до численних книг про життя та діяльність Ф. Нансена.

Нині ці фотографії знаходяться у вільному доступі на сайті Національної бібліотеки Норвегії у фотоархіві Ф.Нансена.

Вважаємо, що нині публікація фотографій, зроблених у Поволжі у 1921–1922 рр., як фотографій Голодомору в Україні 1932–1933 рр. є шкідливою та цілковито неприпустимою. Така – свідома чи несвідома – підміна веде до знецінювання інформації щодо українського Голодомору-геноциду та підважує правдивість інших свідчень, дає підстави звинувачувати дослідників у фальсифікації Голодомору.

Легковажити достовірністю поданих ілюстративних матеріалів не варто.

Аби уникнути подальших тиражувань неправдивої інформації, наводимо ті фотографії 1921 р. із відповідними підписами, що найчастіше помилково використовуються як ілюстрації Голодомору. Підписи мають гіперлінки, що відсилають на сайт Національної бібліотеки Норвегії.

Ні, це не фотографії жертв Голодомору в Україні 1932–1933 років!

Це фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

.1-h

Родина, що помирає на березі річки Волги. Осінь 1921 р.

 

 

 

 

2-h

 

Семирічний хлопчик, знайдений на вокзалі у Самарі. Він помирає від голоду та виснаження. Осінь 1921 р.

 

 

 

 

3-h

 

Голодуюча семирічна дівчинка із роздутим животом через довге голодування та вживання трави у їжу. Бугуруслан, осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

 

4-h

 

Інше фото із тією ж дівчинкою. Голодуюча родина. Бугуруслан, осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

5-h

 

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, знайдених та звезених на кладовище впродовж двох днів. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

 

 

 

 

6-h

 

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, перед похованням у братській могилі. Одяг із дітей зняли для подальшого використання. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

 

 

 

 

7-h

 

Тіла дітей, які померли від голоду. Місто Марксштадт (нині – м. Маркс Саратовської області Російської Федерації), грудень 1921 р.

 

 

 

 

 

8-h

 

Листівка із фото голодуючих хлопчиків, зроблена співробітниками місії Нансена. Листівка була випущена у 1922 р. у Женеві для збирання коштів для допомоги голодуючим у Росії.

 

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
42
предыдущая
следующая