О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

«Буря» у стінах НКВС. Історія одного арештанта

  • 10.05.20, 08:33

Петро Пилипишин
Петро Пилипишин
Фото: архів СБУ

«Росія забрала в мене всіх і все, кого я любила. Брата, сина, церкву, землю, нажиту мозолями, все майно». 

Моя прабабця Лікерка часто нарікала на Москву, посилаючи на Кремль прокльони та гострі словечка. Зараз я думаю, як це вона всі роки Союзу не боялася? Росію називала москальською джумою, росіян - не братами, а вбивцями. Мабуть, коли втрачаєш найрідніших, з ними втрачаєш і страх…  

Про брата Лікерки, Петра Пилипишина, я знала мало. Такий собі хіпі навіть за нинішніми мірками — пустив батьківський спадок на театр, з яким подорожував Україною. Для 1930-тих тандем сільського хлопця з театром - взагалі щось немислиме. З розповідей прабабці мені найбільше запам’яталося, що він, коли навідувався вгості, забороняв стелити йому ліжко. “Мені, Лікерцю, треба до твердого звикати” — арґументував. 

Відчував щось, мабуть. В травні 1941-го його арештували - за зв’язки з ОУН. Прабабця побігла до нього в Гримайлівську тюрму, куди його спочатку кинули, понесла якусь ковдру і харчі. Він заказав приходити - “В тебе діти”. І передав аркуш паперу з автопортретом, намальованим вугликом. Це - єдине, що лишилося від нього і досі зберігається моєю родиною. 

***

Я сиджу в читальному залі СБУ. На столі переді мною скріплені в теку різні документи формату А-4 і меншого розміру довідки. Пожовклі від старості. Відбиток пальця. Внизу на кожній сторінці допиту незграбний підпис. Одне фото в профіль та анфас. Стандартне для слідства. Чоловік, котрого я ніколи не бачила і який дуже схожий на мою прабабцю. 

«Дело № 13682 по обвинению Пилипишина Петра Теодоровича. Начато 10 ноября 1941, окончено 3 декабря 1941»

Звична для тих часів 58 стаття кримінального кодексу — «контрреволюційна діяльність». 

Чого ж звинувачення почали 10-го листопада, якщо арештували в кінці травня, що до того часу? Пазлик за пазликом складаю докупи події і дні з життя рідної по крові мені людини. Розшифровую красиві і не дуже почерки слідчих, котрі в різні часи проводять допити. Примітно, що на папері до підозрюваного вони звертаються виключно на Ви і з великої літери… Сторінка за сторінкою вимальовую картину життя Петра Пилипишина.

***

1916 рік. Село Буцики Гусятинського району. В родині три доньки і народжується четвертий син. Сім’я, як запишуть через 25 років в матеріалах кримінальної справи — «средних крестьян». 7 років школи. Далі — рік роботи в адвокатській канцелярії м. Гримайлів (містечко поряд з Буциками). Участь у «Просвіті» та в хоровому і театральному гуртках при сільському клубі. Отак — у маленькому селі Буцики з двомастами жителями в 30-тих роках 20-того століття були Просвіта та гуртки. Їх зі Львова підтримували партії Соціальні демократи та Соціальні радикали. Зокрема надсилали в село газети та книжки. Принаймні, таку інформацію Пилипишин надає слідчим. 

В 1934-му Петро їде до Львова. Я підозрюю, що на чиєсь запрошення. Бо місяць працює вантажником у магазині. А потім зразу — у видавництві «Українська рекляма». Яке випускає часопис «Дажбог» та «Юні друзі». А друкуються в них Богдан-Ігор АнтоничБогдан Кравців, Богдан Лепкий. В першому номері «Дажбога» редактори пояснюють свою мету — «об’єднати при журналі поетів молодої ґенерації, націоналістів» та «інформувати про все, що є в літературі, в театрі й у кіні інтересного, по змозі як найбільш інтересно» (Слово до читачів. – 1932. – Ч. 1). І це вдається. Часопис з видавництвом гуртують активну патріотичну молодь. 

Чим конкретно займався мій родич в «Українській реклямі», невідомо. На допиті він каже, що збирав адреси, за якими доставляли рекламу, газети та журнали видавництва. Та чи так це було? Я сумніваюся, бо на інших допитах він називає прізвище головного редактора (Іван Шавель) та авторів. Для чого така інформація простому збирачу адрес? Через пів року Петро звільняється з «Української реклями», на його місце приїжджає працювати двоюрідний брат — Іван Вороновський (1940-го його теж арештовують за участь в ОУН). Я припускаю, що так була налагоджена робота націоналістичних рухів. Молоді активісти з провінції приїжджали до Львова, їх навчали й далі вони виконували різні завдання — залучали нових учасників, розповсюджували інформацію і тощо.

Після видавництва Петро йде на роботу до організації «Українська культура». Там працює майже рік. Чим саме займається, теж невідомо. А далі починає грати в пересувному театрі імені Котляревського. Віддає на нього всі гроші, отримані від продажу землі, що йому в спадок лишив батько. Гастролює по Галичині та Польщі. Ось фрагмент з допиту, де йдеться власне про останні дні роботи театру.  

«— Скажите, каким образом вы попали на территорию Германии?

— В 1939 році я разом з групою артистів театру в’їхав в Коломию для постановки п’єси «Маруся Богуславка» (драма Нечуя-Левицького), «На полі крові» (драма Лесі Українки), але постановку ми не зробили, нас застала війна, з-поміж артистів частину мобілізували, а частина виїхала на територію колишньої Польщі. Їхали ми по території Румунії, де нас і затримали. З поїзда нікуди не випускали, через ніч ми в’їхали в Заліщики, звідти я поїхав на Тернопіль, а далі — на Скалат. То була осінь 1939-го року. На території Німеччини я не був. (переклад з російської)». 

Власне, з приходом на Галичину Червоної армії театр припиняє своє існування. Але Петро повертається додому не одразу. В одному з допитів слідчий запитує його про арешт польською поліцією. І він розказує - затримали за участь в акції, присвяченій пам’яті загиблих українських націоналістів в 1918-1920-му роках при обороні Львова від поляків. За це в польській в’язниці він сидить два тижні. І вже після цього вертається в Буцики.  

З кінця осені 1939-го до травня 1941 працює вчителем початкової школи в сусідньому селі Рудки.

Петро Пилипишин (ліворуч)
Петро Пилипишин (ліворуч)
Фото: з особистого архіву сім'ї

Арештують його 24 травня 1941 року. Кінець весни. Мабуть, цвітуть яблуні, буяє зелень. А разом з нею буянить Червона армія. Арешти відбуваються по всіх селах. Затримують вчителів, священників, інтелігенцію. В документах напишуть, що при обшуку в Пилипишина вилучено блокнот з записами та малюнком тризуба.

Постанова на арешт від 19 травня 1941-го року. Разом з нею витяги з допитів двох затриманих із зізнаннями — в ОУН їх вербував Петро Пилипишин і на його вимогу вони збирали інформацію про розміщення військ та адреси радянських чиновників. Тобто Петра беруть за доносом.  

Перший допит Пилипишину влаштовують в день арешту. Він заперечує свою причетність до ОУН. Наступного дня - знову допит. Фактично ті самі питання і ті самі відповіді : про ОУН чув, читав в газетах, ніколи учасником не був. І ось допит за 26 травня 1941-го. Два дні після арешту. Відповіді вже інші. Мова - абсолютно канцелярська.  

— … на следствии 24 мая 1941 года я скрыл от следствия свою принадлежность к ОУН. А теперь решил открыто заявить следствию, что я являюсь членом ОУН, куда вступил в 1934-ом году в городе Львове.  

Ніби-то в 1934-му в громадській читальні Львова він познайомився з людиною, яка розказала йому про ідею Самостійної України і що ОУН за неї бореться. І запропонувала вступити в організацію. Після того вони зустрічалися в Личаківському парку і знайомилися з 10 оунівськими заповідями. Ще було двоє інших чоловіків. Прізвищ один одного вони не знали. Такі були правила. Далі, мовляв, вони отримали доручення вербувати нових членів. 

На цьому ж допиті є розповідь Петра про складання присяги з клятвою, записаною рукою слідчого. 

«Я — Буря, син українського народу підтверджую, що цілком добровільно вступаю в члени ОУН. Життя і боротьба — це мої обов’язки в знак Ордену. В цьому мені Боже допоможи».

Знаходжу в матеріалах справи свідчення, що присягу приймав товариш «Зозуля». «Зозуля» був лише трохи старшим і неосвіченим — але за правилами організації Пилипишин мав йому повністю підкоритися. Одразу після присяги дістав доручення — збирати інформацію, де живуть радянські партійці. І до наступної зустрічі мав вивчити напам’ять 10 заповідей і 12 оунівських правил. 

Тут же на листку рукою Пилипишина, дуже нерівним і поганим почерком, написано цих 10 заповідей ОУН. В кінці стоїть дата — 26.05.941. Тобто написано під час допиту. Або змусили писати з пам’яті, або диктували. Мабуть, щоб мати речовий доказ до справи.

Далі Петро називає прізвища людей, котрих вербував і розказує про обставини, за яких це сталося. Зливає усіх. Прізвища і самЕ зізнання в протоколі допиту підкреслено червоним… А сам допит, судячи з офіційних документів, закінчують 26 хвилин на другу ночі…. 

Нині вже покійна прабабця Лікерка стверджувала, що через кілька днів після арешту, Петра перевезли до Чортківської тюрми. Однак, я сумніваюся, що це так. Бо на кінець червня через наступ німців НКВедисти розстріляли понад 800 арештантів тієї в’язниці. А 2-го липня 954 чортківських в’язні пішки пішли на Умань. 187 не прибули — їх застрелили по дорозі або ж вони померли від виснаження. Решту знищили в Умані. Всіх. Тобто, якби Петро Пилипишин був на той момент у Чортківській тюрмі, в нього не було б шансів дістатися до Росії.

А в його справі записано - етапований з Тернопільської області в Златоустівську тюрму у зв’язку з воєнними діями. Цікаво те, що сам Петро в Челябінську область доїхав. А його справа з допитами і з визнанням вини загубилась по дорозі. В руки тамтешніх слідчих вона не потрапила. Тому вони відкривають справу з нуля. І з початку починають допитувати.  

Пилипишин всю вину відкидає. В ОУН не був. Про організацію знає лише з газет. Коли згадують арештованого двоюрідного брата, каже, що з ним про українських націоналістів ніколи не говорив. Слідчі запитують ще й про односельця Володимира Фішку, так сталося, що Пилипишин зустрівся з ним в Магнітогорській тюрмі і навіть сидів в одній камері, але Петро каже - до в’язниці вони були ледве знайомі. В результаті в обвинувальному висновку запишуть: 

  1. речових доказів по справі немає;
  2. свідків по справі немає;
  3. первинна слідча справа не поступила. 

Попри це 12 грудня 1941-го винесуть вирок — 8 років у виправному трудовому таборі. За буржуазну антирадянську діяльність. 

Все відбудеться дуже швидко.

Обвинувачення пред’являть 2 грудня 1941 року, попереднє слідство завершать 3-тього грудня і 12 — обвинувальний висновок. В ньому підкреслять — слідкувати за Пилипишиним треба і далі, бо у в’язниці він може зв’язуватися з контрреволюціонерами.

Мою увагу привертає такий собі меморандум, де загальна інформація про в’язня. Там окрім біографічних даних є питання до слідчого: «Можна ли вербовать заключенного и для какой работы?» Відповідь однозначна: «Вербовать нельзя. На следствии вел себя неискренне». 

27 квітня в НКВС Челябінської області з тюрми, де Петро Пилипишин просидів більше року, відправлять довідку з грифом «Секретно». Довідку про смерть. Лікарі напишуть, що в’язень помер 28 лютого 1941-го року від авітамінозного ентероколіту. Тобто довідка видана лише через два місяці після смерті…

Я не знаю, як його похоронили. Свідки, котрі вижили в таборах, розповідають — не церемонились ні з живими, ні з мертвими. Викопували велику яму і зсипали туди 20-25 тіл. Голих чи в лахміттях. А в тюрмах щодня гинули десятки людей. Бувало, що хоронили в одиночній могилі. Під номером, без імені та прізвища. Але таке траплялося нечасто.

***

У фільмах завжди інакше. Герої ніколи не здають своїх побратимів на допитах, виходять живими з в’язниці, або помирають при втечі чи героїчною смертю. У житті не всі витримують знущання слідчих. І, як мій родич, часто конають геть негероїчно. «Авітамінозний ентереколіт» — кишкове інфекційне захворювання через погане харчування, яке супроводжується частими рідкими виділеннями. Смерть — страшна і неприємна. Якщо у 27 років вона може бути нестрашною. 

Старша на 8 років за свого брата Петра моя прабабця Лікерка 1-го грудня 1991-го на референдумі проголосувала за незалежність України. І ще 9 років прожила під синьо-жовтим прапором та тризубом, малюнок якого знайшли в блокноті її брата. Своїм довгим життям моя прабабця ніби підтвердила той факт, що смерть її брата Петра в розквіті сил була недаремною.

2014. Як росіяни захопили Донбас

  • 04.05.20, 15:20
Окупація Донбасу не почалася на рівному місці, цьому передувала складна й довга історія русифікації. Якщо ви маєте знайомих, у кого “не все так однозначно”, покажіть їм це відео.



2014 року на Донбасі почалася російсько-українська війна і тимчасова окупація Донбасу військами Росії. Щоб зрозуміти, що сталося на Донбасі 2014-го року, треба згадати історію цього регіону.

А для тих, хто поза політикою, ми зазначимо: це не політика, а наша з вами історія.



Фільм "Рубіж. Грубешівська операція"

  • 01.05.20, 08:46
Два воїни – один з Української повстанської армії, другий – з польської Армії Крайової розповідають про жахи радянської та німецької окупації у 1939-1946 роках та сперечаються про колишні взаємні кривди. Вони билися з нацистами, протистояли комуністам, нівечили долі одне одному, але врешті-решт усвідомили, що їхня взаємна боротьба була завжди вигідна лише сильним цього світу – спершу Гітлеру, а пізніше – Сталіну. Їхня історія – це історія двох народів, які пройшли шлях від ненависті до єднання у боротьбі проти спільного ворога – нещадної комуністичної імперії. Глибоко символічна співпраця #УПА та #АК найпотужніше проявилася на україно-польському прикордонні – там, де прокотилося кілька хвиль світової війни, де під пресом НКВД та СС гинули тисячі невинних людей і де вкрай важко визначити рубіж між українським та польським народами. Саме там відбулася найбільш пам’ятна спільна операція послідовників АК, організації #ВіН (Вольность і Нєзавіслость), та УПА – напад на контрольоване комуністами польське місто #Грубешів.


Гебісти проти Шухевичів

  • 27.04.20, 07:57

Що читаємо? Збірка документів під назвою "Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950)" (Київ, 2007). Двотомник з матеріалів Галузевого державного архіву СБУ вмістив кількасот документів, які донедавна мали різні обмежувальні грифи. Загальна редакція - професор Володимир Сергійчук.

Що цікавого? 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у селі Білогорща, що на околиці Львова. Це стало наслідком кількарічного полювання на "Вовка" - так чекісти називали повстанського ватажка, якого знали за псевдами "Тарас Чупринка", "Тур", "Туча", "Степан", "Мамай", "Жар", "Чернец", "Билый", "Щука", "Шух" та іншими.

До того, кілька разів нагору вже звітували про його знешкодження. Приміром, у жовтні 1947-го на Лубянку, головному спецу з українських справ генералу Пітовранову, пішла оперативна інформація щодо опізнання можливого трупа Р. Шухевича.

Напередодні в Глинянському районі Львівщини було знайдено схрон, в якому переховувалися 5 повстанців. Серед ліквідованих був і той, кого агенти МГБ (швидше за все, колишні підпільники) визнали Шухевичем. Правда, дружина "бандита" заявила, что "убитый не является её мужем".

Агентурне діло з пошуків головного командира УПА та інших членів центрального проводу ОУН мало назву "Берлога". Крім кількох сотень підпільників, яких планомірно ліквідовували, наближаючись до Шухевича, невільними жертвами стали й члени його родини.


Наталка Березинська. Фото з архіву Центра досліджень визвольного руху

Наталя Шухевич-Березинська, дружина, була засуджена.

В її обвинувальному висновку, зокрема, міститься звинувачення - "имела с мужем тесную связь до момента её ареста органами Советской власти, а именно: проживая с детьми и матерью, находилась на иждивении мужа, получала от него материальную помощь, деньгами, продуктами питания".

Вона та її мати були обвинувачені, що не донесли владі про місцезнаходження Шухевича. Вирок - відповідно 10 і 5 років таборів з конфіскацією майна.

Дітей Шухевича - Юрія та Марію - примусово відправили в Чорнобильський дитбудинок Київської області.

У повідомленні МГБ вказано - "Содержание писем Юрия к ПОСЛАВСКОЙ [Марія Йосипівна, їхня бабуся] та БАРАН нам неизвестно, по сообщению ... они были обычного бытового характера".

Зверніть увагу на три крапки - це вилучене прізвисько інформатора, судячи з контексту - людини, наближеної до родини, інакше б звідки їй знати, про що пише онук бабуні?..

У тому ж документі від 1946 року - "Шухевич Юрий сейчас учится в 6 классе, вступил в пионерский отряд, принимает участие в выпуске стенной газеты. О родителях заявляет, что его мать работает на железной дороге или же находится в гор. Киеве, а об отце утверждает, что тот служит в Красной Армии". Насправді ж, його мати - Наталія - була заарештована органами МГБ.

Згодом Юрка з сестрою перекинули в дитбудинок в селище Рутченково, що на Донбасі, подалі від батька й численних родичів.

26 березня 1948 року оперуповноважений Сталінського МГБ Карнаушенко виніс постанову про арешт Юрія Березинського (він тоді носив прізвище матері), 1933 року народження, який проживав за підробленими документами на ім'я Богдана Левчука на нелегальному становищі.

15-річний син головного командира УПА незадовго до цього втік з дитбудинку й нібито "имел намерения вести вооружённую борьбу против Советской власти".

В серпні 47-го батько і син зустрічалися на стику Станіславської, Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей. Шухевич-старший попросив сина Юрка витягнути з дитбудинку сеструМарію, для чого треба було повернутися з Галичини на Донеччину. Вдруге і востаннє їхня зустріч відбулася і січні 1948 року у Львові.

В січні 1949 року Юрій, який не мав і 16 років, мав бути засуджений до 10 років позбавлення волі. Однак, "добра людина", а саме військовий прокурор Макаров написав резолюцію - "Учитывая возраст Шухевич-Березинского Юрия, отсутствие с его стороны активных действий на пользу банды "ОУН-УПА" - мерой наказания... полагал бы избрать лишение свободы в ИТЛ на пять лет". Отак, нізащо. Перші п'ять...

Юрій Шухевич провів у тюрмах і на засланні поза Україною понад сорок років, майже до самого розвалу СРСР.

Малий Юрко Шухевич казав у дитбудинку, що його батько служить у Червоній Армії. Фото - "Український тиждень"

А Марію Шухевич як сироту - хоча батьки ще були живі, взяла на виховання вчителька-росіянка, уродженка Іркутської області - на прізвище Запорожська.

Було заарештовано матір Романа - Євгенію Шухевич, вся "преступная деятельность" якої полягала в тому, що вона була дружиною колишнього адвоката, котрий, мовою протоколу, "используя своё служебное положение, активно защищал судившихся оуновцев и бандеровцев".

Літня жінка була визнана "социально-опасной и дальнейшее её проживание в приграничной области невозможно".

Цікаве уточнення - "вещественных доказательств" її вини у справі не було. За вироком вона отримала трирічний термін с "удалением из пределов УССР".

Кинули б до в'язниці і батька, Йосипа Шухевича, але він лежав у ліжку паралізованим.

Агенти ГБ вчащали і до нього, тільки старий нічого при сина не розповідав - "говорит, что связи с Романом не имею и не имел и где находится ему, якобы, неизвестно".

Батька все-таки вислали і він помер навесні 1948 року в Казахстані.

Пошукові групи емгебістів працювали в багатьох районах Галичини, де найбільш вірогідно міг з'явитись Шухевич.

Чекісти працювали під прикриттям службовців, бо це, як було зазначено в відомчих документах, давало можливість безперешкодно роз'їздити по районах "и не подвергаться нападениям со стороны бандитов". Таким чином радянський офіційний документ фіксує, що вояки УПА не нападали на людей, які здійснювали геологічну розвідку, шукали нафту, здійснювали збір лікарняних рослин.

Довгий час постійним місцем перебування Шухевича були ліси в Рогатинському районі Станіславської області. Але внаслідок проведення "чекистско-войсковых" операцій "Тура", Шухевича, витіснили на більш багатолюдну та менш лісисту Львівщину. У листопаді 1949 року органи з оперативних джерел дізнаються, що Шухевич переховується в Іловському лісі, на стику Львівщини з тодішньою Дрогобицькою областю.

В орієнтуванні від березня 1948 року вказано, що Шухевич добре конспірується, використовує документи на імя Орловича Максима Степановича - "обычно носит одежду городского жителя, но, в зависимости от обстановки, одевает форму советского офицера, полушубок белого цвета, а также военный костюм без погон английского покроя".

Про ступінь конспірації всередині підпілля ОУН свідчить такий факт. Лише у вересні 1949 року заступник і, як потім виявилося, наступник Шухевича Василь Кук відкрився йому в спеціальному листі, що одружений і має трирічну дитину: "не желаю, чтобы факт сохранения в тайне моей женитьбы не вызвал бы со временем каких-либо недоразумений к тому, что будто через жену МГБ пыталось меня поймать".

Вороги знали, що Шухевич сильно страждає від серцевого болю та ревматизму. Щоби вийти на нього через медиків були набуті агенти в усіх без винятку аптеках Львова, а також у медінституті та серед тих лікарів, які мали приватну практику.

Але до пори до часу командир був невловимим. Більше того, він часто покидав ліс, бував не тільки у Львові, але навіть у Києві та Чернівцях - дорогою на морський відпочинок в Одесі. В це важко повірити, але він туди добирався не лісами та ярами, а літаком. Його завжди супроводжувала одна з помічниць-зв'язкових-охоронниць.

Набагато пізніше одна з них, Ганна Дідик, розповідала, що вони з Шухевичем наполегливо вивчали російську мову, читали Толстого, Достоєвського, Островського, Горького, часто між собою спілкувалися російською, бо мали намір відвідати східноукраїнські області, "где без знания русского языка и литературы им пришлось бы трудно маскировать себя".

За кілька днів до смерті Шухевич складає інструктивні вказівки зв'язковій "Роксолані", Ользі Ільків, яка переселялася з родиною на Східну Україну: "Узнаю с удовольствием, что Вы переселяетесь на СУЗ [Східно-Українські Землі]. С удовольствием потому, что именно там нас ожидают серьёзнейшие дела. От СУЗ зависит, будет ли Украина или и далее будет Россия... Основное задание: Продержаться до войны и не включаться сейчас ни в какую просветительскую или иную политическую работу, чтобы Вас не раскрыли преждевременно".

Шухевич дає пораду: якщо наступить момент розвалу Радянського Союзу і дійде до питання проголошення самостійності України, то треба це зробити від імені Української Головної Визвольної Ради - підпільного багатопартійного "парламенту", а не котроїсь фракції, групи чи "спекулянтів" (прямо вказує на ОУН Андрія Мельника).

26 лютого 1950 року на Львівщині було вбито керівника референтури СБ Рогатинського окружного проводу ОУН "Демида", який був найближчим співробітником Шухевича - "обеспечивал его охраной, местами укрытия, связью и продуктами питания". Чекісти дійшли до висновку, що і "бандит" Шухевич десь поруч, і швидше за все - переховується на хуторах під виглядом переселенця з Польщі.

3 березня була захоплена живою "Нюся", вона ж - "Дарка", Дарія Гусяк - особиста зв'язкова "Вовка". Під час арешту вона спробувала була проковтнути ампулу з отрутою, але це не вдалося. Дівчина потрапила під прес цілодобового допиту. Вона нічого не розповіла слідчим, але стала жертвою агентурної комбінації. У камері вона довірилася сусідці, яка була агентом МГБ на псевдо "Роза", і передала через неї записку на волю. Хотіла попередити Шухевичма про свій арешт. А насправді - виказала місце його перебування.

Вже найближчої ночі почалася чекістсько-військова операція. Згідно з наказом міністра державної безпеки Ковальчука було наказано зібрати всі наявні оперативні резерви внутрішніх військ МГБ, штабу Українського прикордонного округу, міліції. Разом - понад 600 осіб. Суть операції полягала в блокуванні села Білогорща, прилеглих хуторів, околиць міського району Левандівка та лісових масивів навколо.

Далі - все вже описано не раз: Шухевич спробував вирватися з будинку, встиг вбити майора Ревенка, але на сходах був скошений автоматною чергою.

За кілька днів, ще не знаючи про його смерть, Галина Дідик розповіла "наседке", що "в националистическом подполье [Роман Шухевич] имел очень большой авторитет, даже больший, чем Бандера Степан".

Судячи з протоколів допитів - всі розповідали слідчим усе, що знали. Герої - це тільки в художніх книжках і міфах. У житті - націоналісти хотіли зберегти собі життя, якщо не волю.

Роман Шухевич не мав шансу вижити, хіба у випадку еміграції. Він розглядав, обговорював з друзями, евентуальну можливість відступу з полю бою. Але він не був ладен пройти пішки дві тисячі кілометрів через території та кордони кількох держав. Здоров'я було не те. Та й наказу від проводу ОУН не було. Отже, до останнього подиху залишався командиром "воюючої України".

Фраза. "Среднего роста, худощавый, блондин, волосы рыжеватые, слегка вьющиеся, зачёсывает на бок, нос прямой, длинный с горбинкой, лицо продолговатое, губы узкие сжатые, глаза серые проницательные, уши оттопыренные, в движении энергичный, требовательный, настойчив".

http://www.istpravda.com.ua/reviews/2011/03/14/31304/